ДЕНЬ КОНСТИТУЦІЇ: ВІЙНА І ПРАВА

28 ЧЕРВНЯ – ДЕНЬ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Нерідко в інтернеті чи особистому спілкуванні ми зіштовхуємося з терміном «закони воєнного часу». Війна – це велике випробування, під час якого суспільство функціонує дещо по-іншому. І навіть норми основного закону, яким і є Конституція України, можуть діяти трохи інакше. Наприклад, в Указі президента «Про введення воєнного стану в Україні» написано, що «можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини та громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України».
Тож разом зі спеціалістами «Подолянин» спробував розібратися в тому, як змінилося наше життя, та як людство боролося з такими викликами раніше.

ДОПОМОГЛО, ХОЧ І НЕ У ВІЙНІ

У складних ситуаціях мозок працює через асоціації, тому одразу виникає бажання зробити історичний екскурс у часи Другої світової війни. Оскільки всі чули, наприклад, про дітей, які воювали в армії СРСР чи важко працювали в тилу. А це вочевидь порушувало всі громадянські права.

Але експерт Центру політико-­пра­вових реформ, доктор права Олександр МАРУСЯК стверджує, що асоціативне миcлення тут не допоможе:

– Говорити про обмеження конституційних прав у той період недоцільно, оскільки не всі країни були демократичними, не в усіх були Конституції у сучасному значенні, а, деякі, наприклад, радянська, були фікцією. Взагалі не важливо, що там було написано, адже на папері існувало багато прав громадянина, які насправді не виконували­ся. Формально була свобода і слова, і віросповідання. Але ж ці речі й у мир­ний час були декоративними.
Питання дотримання прав і свобод людини у воєнний час постають уже після Другої світової, коли й були підписані Женевські конвенції 1946 року. У 1939-1945 рр. діяли Гаазькі конвенції 1899-го та 1907 років, але їх рідко дотримува­лися, бо людство ще не дозріло до цього. У той час захватницькі війни, анек­сії та агресії були абсолютно нормаль­ними.
Проте обмеження для суспільства все ж вводилися, і з їхньою допомогою вдалося подолати великі негаразди. Йдеться про США, де, на щастя, війни не було. Однак із 1930-х років (почалася 1929-го, пішла на спад 1933-го, а закінчилася лише 1941 року) минулого століття вирувала інша халепа – «Велика депресія».
Так, американському народу пощастило – і в нього немає скаженого сусіда, але були власні помилки, які теж пов’язані з воєнними діями.
– Після Першої світової війни змінився розклад сил у світі. Європа була виснаженою, а у США усе складалося досить непогано. Країна розвивалася внаслідок того, що виробляла близько половини всієї світової продукції, – розповідає кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії К-ПНУ ім.Івана Огієнка Ігор ОПРЯ. – І це було добре, адже інші держави цього потребували, оскільки їхні промисловості були знищені війною. Але на певному етапі товарів з Америки стало більше ніж потрібно, оскільки Європа відродила свою економіку. Перевиробництво й стало основною причиною економічної кризи.До моменту, коли Франклін Рузвельт сів у президентське крісло (4 березня 1933 року), вже спостерігалося шалене безробіття (25%). Негаразди були в аг­рарному секторі та банківській сфері. Фермери не могли продати свою продукцію, оскільки на неї просто не було по­питу.Економіка потребувала кардинальних рішень. І, аби виправити ситуацію, в перші дні своєї каденції президент почав реформи. Тоді ж відбулася низка «суспільних утисків», зокрема: були обмежені біржові операції; встановлювався державний контроль за ринком акцій; регулювалася діяльність федеральної резервної системи, а згодом розширено її повноваження і перетворено на Національний банк США; під контроль держави було взято весь золотий запас країни; золото заборонялося вивозити за кордон; девальвовано долар і підвищено податкові ставки.Ці та інші заходи дали результат. За перші «Сто днів Рузвельта» зменшилася паніка в суспільстві, сталися позитивні зміни в економіці США, які згодом допомогли остаточно вивести країну з кризи.

УСЕ ЗАДЛЯ БЕЗПЕКИ

Ми протистоїмо злу набагато страшнішому, ніж економічні негаразди, але українців та американський народ об’єднує страх перед невідомим. Якщо за океа­ном боялися того, що реформи не по­діють, то в нас – що громадянські свободи занадто утискатимуться. Про те, як усе діє на практиці, ми поговорили з адвокатом, директором «Центру Дніст­рянського» Іваном ГОРОДИСЬКИМ.

– Найбільше у воєнний час обмежується свобода пересування, – каже експерт. – Тобто виїзд за кордон і встановлення комендантської години. Дещо меншою мірою – свобода слова. Ще до війни ми бачили закриття телеканалів «112 Україна», «NewsOne» та «ZIK» (так званих «каналів Медведчука». – Прим. ред.). Тепер – «Еспресо», «Прямий» та «5 канал» вимкнули з цифрового ефіру. Проте якщо в першому випадку це були виправдані заходи, то в другому, з погляду необхідності, вже виникають запитання.

Стаття 30 Конституції України гарантує кожному недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. За словами юриста, наразі вона може не виконуватися, але саме на лінії фронту:

– Очевидно, що в зоні бойових дій, де наша армія має оперативно-тактичні інтереси, ЗСУ можуть бути змушені заходити в житлові будинки, які залишили мешканці, для виконання завдання. На практиці – в разі потреби розміщення бійців.

Проте є й ті частини «основного закону», дія яких може порушуватися також і далеко в тилу. Наприклад, стаття 31, яка забезпечує нам таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

– СБУ може виконувати певні заходи з отри­мання доступу до листування чи поштових скриньок, адже під час будь-якої війни посилюється контроль за поширенням інформації. Це природний і об’єктивний процес, який передбачений міжнародними стандартами.

На думку адвоката, об’єктивна реальність диктує також і те, що найближчим часом в Україні не буде жодних референдумів:

– Тут усе чітко. Закон «Про всеукраїнський референдум» забороняє його проведення під час дії воєнного стану. Річ у тому, що на нього можуть виноситися досить чутливі питання, як, наприклад, про зміну території. Тому це лише після війни.
А ось мітинги (гарантовані нам статтею 39 Конституції. – Прим. ред.) наразі можливі на практиці. Оскільки в Указі президента «Про введення воєнного стану в Україні» чітко прописано, що всі ці статті можуть обмежуватися – прямих заборон немає. Усі масові заходи можливі, однак якщо раніше потрібен був певний перелік причин, щоб вам відмовили в дозволі на їх проведення, то наразі ОВА може не підтвердити заявки без пояснення причин. Але це логічно і робиться з метою національної безпеки. Україна нічого не придумувала. Зокрема, є Європейська конвенція з прав людини, де вказуються підстави введення різноманітних обмежень. Наша держава наразі не порушує пропорційності та не використовує обмежень для вста­новлення мікродиктатур на місцях чи чогось схожого.

– Пане Іване, щось зміниться, якщо москалі офіційно оголосять нам війну, а не прикриватимуться спецоперацією?
– З юридичного погляду, воєнний стан і так вводиться, коли є загроза вторгнення. Кардинальних змін не буде, оскільки «супервоєнного» стану, з погляду права, не існує. Змінитися можуть лише тривалість комендантської години чи правила руху між областями. Але це все можна впроваджувати і нині, бо законодавство залишиться тим самим.

ПЕРЕТИН ДЕРЖКОРДОНУ НЕ СПРОСТЯТЬ

Наостанок обговоримо заборону виїзду за кордон чоловікам у віці від 18 до 60 років. Частина українців обурена тим, що лише декілька категорій чоловіків призовного віку можуть покинути межі держави. Тут нам знову допомагає Олександр МАРУСЯК. Юрист не висловлює невдоволення самим рішенням, але не надто погоджується з тим, як це працює:

– Заборона виїзду за кордон регулюється нечітко та незрозуміло чим. Це обмеження мало би бути прописано законом. Натомість в Указі президента «Про введення воєнного стану в Україні» лише вказано, що відповідні статті Конституції можуть обмежуватися.
А як і ким – не зрозуміло. Це породжує хаос і створює ситуацію, коли Кабмін вирішує, кому можна покидати межі держави, а Державна прикордонна служба України розуміє це по-своєму.

І вочевидь найближчим часом навряд чи щось зміниться. Адже, як-не-як, процедура працює, а щодо суті питання немає консенсусу навіть у Офісі Президента. Наприклад, радник Голови ОП Олексій АРЕСТОВИЧ виступає за принцип диференційованої мобілізації:

«Ми тримаємо людей, але особливо озб­роїти їх нічим. Куди ж там нових закли­кати? Хіба що за окремими спеціальностями. Ті, хто працює за кордоном, можуть підтримувати свої сім’ї. Ті ж моряки за минулий рік відправили в Україну 4 мільярди доларів.
Це дуже серйозна допомога економіці, яка наполовину просіла через війну… В перші дні повномасштабної війни в Україні всі були в шоці, ніхто не знав, чим це закінчиться, потрібні були всі, готовність оборонятися. Стояло питання про виживання країни! Нині воно, до речі, теж стоїть, просто трохи розтягнуте, пролонговане. Але це не критична його фаза, коли не зрозуміло, будемо ми завтра чи ні. І, думаю, можна вже запускати диференційований підхід до мобілізації».

Але проти цього президент України.
У травні під час спільної пресконференції з польським президентом Анджеєм ДУДОЮ Володимир ЗЕЛЕНСЬКИЙ досить різко відповів на петицію щодо скасування згаданої заборони:

– Ви знаєте, я, напевно, не до кінця розумію, до кого ця петиція: до мене, а може, вона повинна адресуватися батькам воїнів, яких втратили через те, що вони ціною життя захистили Україну, ту чи іншу область, той чи інший регіон, те чи інше місто. Ви знаєте, що переважно не своє місто, де народилися. Сьогодні від 50 до 100 людей можуть гинути на найскладнішому напрямку сходу держави, вони захищають нашу державу й нашу незалежність.

Олександр ЩЕРБАТИХ.