ГОЛОВНИЙ ПРИНЦИП РОСІЇ: ЗАБРАТИ ТА ВИДАТИ ЗА СВОЄ

24 СЕРПНЯ – ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

У «Подолянині» за 19 серпня ц.р. разом з істориками ми розглядали спільні риси ситуацій, коли українському народу доводилося і доводиться боротися за свою Незалежність. Однак наостанок залишилося поговорити про головну і, напевно, найважливішу константу – «москаль – як одвічний ворог».
Тож разом із доктором історичних наук, доцентом кафед­ри історії України К-ПНУ ім.Івана Огієнка Володимиром ГАЗІНИМ спілкуємося про те, чому вже сотнями років нам доводиться вести боротьбу проти наших східних сусідів за право на власну державу.

НА БОЛОТАХ БУДУВАЛИ ТЮРКИ

Почнемо від самого початку, а точніше з часів появи москви і обговорення популярної тези серед російських пропагандис­тів, що їхню столицю побудував Великий князь київський Юрій Долгорукий у 1149-1151 рр. і 1155-1157 рр.
– Руська держава з центром в Києві постала як своєрідна ранньофеодальна імперія. Це явище було поширеним у тогочасній Європі, – каже Володимир ГАЗІН. – Власне сама імперія трималася на династичних зв’язках, які були номінальними, відтак князі, включно з Дол­горуким, були досить мало залежні від київського володаря і фактично правили за власних умов.
Тому й у політиці «засновників москви» (принагідно зауважу, що є ще одна версія заснування москви, згідно з якою це зробив 1272 року хан Менгу-Тимур, перетворивши її на центр улусу Золотої Орди) пріоритетними були зв’язки не з Києвом, а з іншою стороною – тюрками. Варто говорити навіть не про те, хто заснував і коли, а про те, за яких умов і впливів відбувався розвиток москви і московії. А тут пріоритетним виступає саме вплив орди, її політичної культури, ментальності тощо. Фактично московія стала частиною східного світу з притаманним йому мисленням. Там і обожнення володаря, який собою уособлює всю державу і володіє необмеженою владою, і відсутність свобод, і справді рабський статус всього населення.

– Тобто, вже з того часу наших східних сусідів можна називати ордою?
– Так, звичайно. Проте зустрічав думку однієї історикині, дослідниці саме історії Орди. То вона категорично проти того, щоб московитів називати Ордою. Згідно з її твердженням, Орда – це воїни, лицарі, які дотримуються певних принципів, честі воїна. Московити ж, на її думку, завжди були рабами, злочинцями, диким народом без честі та совісті. Такими вони залишаються і сьогодні.

– Версія, що ніби Юрій Долгорукий заснував москву, потрібна для того, щоб вважати себе наступниками Русі?
– Так, правильно. Власне московськими правителями (Пйотр І, Єкатєріна ІІ та ін.), які поставили собі за мету утвердити імперію, було поставлене завдання сформувати її історичний фундамент (таке собі славне велике історичне минуле). Зважаючи, що такого не було, його просто вкрали, привласнивши історію Русі. Як наслідок, московськими істориками, починаючи з Карамзіна (історик кінця ХVIII – початку ХІХ ст.), формувалася ідея спадковості московської русі від Київської Русі. При цьому, ігноруючи відсутність якоїсь політичної, культурної тяглості, увага акцентувалася на тому, що в москві та Києві правили Рюриковичі. У цьому ключі й міф про «шапку Мономаха». Сьогодні московії також конче необхідна велика і славетна історія. Тому вони так гостро і агресивно реагують на спроби українських істориків відновити історичну правду.
Для фальсифікацій намагалися створити таку собі гарну обгортку. Наприклад, такою була теза про так звану «давньоруську народність», з якої саме постали три братні народи – російський, український та білоруський. Звичайно, в цій народності старшість і першість відда­валася саме російському. Відтак, насаджувалася думка про те, що «молодші» повинні відчувати любов до сім’ї й бути покірними, тобто йти в руслі політики «старшого» брата.
Звичайно, це мало ідеологічний підтекст і було зроблено для того, щоб тримати це об’єднання. Але все грунтувалося на силі, бо будь-які прояви непокори, вільнодумства та свободи жорстко придушувалися. Так було завжди. Російська імперія змінилася радянською імперією, а методи жодним чином не змінювалися. Після початку перебудови в СРСР, коли оголосили про «гласність», «нове мислення»…, відбувся поштовх до свободи думки, висловлювання, вивчення історії, вся імперія почала валитися, адже виявилося, що жодної братньої дружби не було, і українці завжди прагнули до відтворення власної держави. Стало відомо про смерті мільйонів українців у боротьбі з цією імперією, яка знищувала нас: репресіями, депортаціями та голодоморами. Жодного братерства ніколи й не було, бо наші «брати» постійно вбивали, нищили та гвалтували Україну.

– А хто такі сучасні росіяни?
– Вочевидь, це конгломерат народів, який утворився під час імперського поступу. Там свого часу був слов’янський, фіно-угорський і тюркський елементи. На формування цього конгломерату величезний вплив мала багатовікова (до початку XVIII ст.) залежність від орди, яка сформувала основні культурні та політичні уявлення і рабську свідомість. Також московія, розвиваючись шляхом завоювань, розширення імперії за рахунок сусідів, існувала та продовжує існу­вати за рахунок завойованих на­родів. Навіщо працювати, створювати щось, якщо це все можна просто забрати в інших? При цьому самі ці на­роди нещадно знищувалися. Взагалі «забрати та видати за своє» – ось головний принцип моск­ви. Сьогодні поширена теза, що московія – країна-терористка. Гадаю, варто говорити, що московія була і є країною-мародеркою. При цьому мародерство відбувається на всіх рівнях, що ми спостерігаємо сьогодні. Якщо окремий рядовий орк тягне додому якийсь килим, телевізор чи унітаз, то командири вже відправляють контей­нери, а держава – демонтує та вивозить заводи, музейні цінності, зерно….
Україна повною мірою пізнала мародерську суть московії. Там не лише присвоїли українську історію. Україна протягом віків нещадно грабувалася, з неї вивозилися матеріальні та культурні цінності, ресурси, український інтелектуальний потенціал спрямовувався на розбудову імперії.

РОСІЯ – ЦЕ МІФИ, ПОРУШЕННЯ УГОД, ДЕПОРТАЦІЇ…

Ось ці люди й напали на нас спочатку 2014-го, а потім 24 лютого цього року. І хоча боротьба українців і росіян триває вже сотні років, сучасні історики, політологи, журналісти, військові експерти визначають різні дати її зародження.

– Пане Володимире, а коли це сталося, на Вашу думку?
– Вважаю, що початком є 1169 рік – похід Володимирського князя Андрія Боголюбського на Київ. Звичайно, за столицю Русі між представниками династії Рюриковичів боротьба велася постійно, але це була боротьба за право посісти на престол, а не руйнувати місто. А тут він приходить і грабує, нищить, палить Київ. Тому це й була подія, яку вважаю початком московсько-­українського протистояння.
На мою думку, війна між московією та Україною ніколи не припинялася. Просто здійснювалася в різних формах. Нині почали говорити про так звану гібридну війну, але вона не є продуктом лише ХХІ сторіччя. Ще з XVII ст. москва в своєму наступі проти України за­діювала такі методи, як економічний та ідеологічний тиск, активізацію промосковських сил та спрямування їх на послаблення української влади, шантаж, підкуп, дискредитація української влади й українців перед іншими державами. Час від часу ці гібридні методи змінювалися збройним протистоянням.
Яскравий приклад агресивної політики москви стосується середини XVII ст. 1654 р. гетьман Богдан Хмельницький укладає з москвою договір, що передбачав утворення такого собі військово-політичного союзу двох держав проти Речі Пос­политої. Звичайно, можна звину­вачувати Богдана Хмельницького в тому, що він привів москву на наші землі, але гетьман просто об’єктивно не міг знати, чим це все закінчиться для українського народу. На той час йому просто потрібен був союзник, аби вести війну. Він проводив схожі перемовини і з Туреччиною, і докладав зусилля для долучення до цієї коаліції придунайських князівств. Однак уже з 1655-го московити починають тиснути на Хмельницького, щоб посилити тут свої позиції. Мовляв, давайте поставимо в українських міс­тах царських воєвод (звичайно ж, для захисту цих міст), давайте доручимо їм збирати податки тощо. Гетьман розумів, що зробити це – означає віддати міста під управління цим воєводам. Він цього не допустив, і лише після його смерті московія ось такими гібридними методами досягає результату, йдучи все далі й далі. Врешті москва завжди діяла такою тактикою: коли вона кудись заходила, то згодом прагнула там посилити свій вплив, зрештою пов­ністю їх собі підпорядкувати і оголосити «ісконно русскімі». Сьогодні варто враховувати історичний досвід. Слід усвідомити, що з москвою взагалі не можна укладати угод. Москва їх розгля­дає лише як засіб досягнення своєї мети, вона ніколи їх не дотримується, в москві не визнають жодних норм права (у тому числі й міжнародного).

– Ви зачепили тему депортацій. Як вони вплинули на українську державність?
– В імперській політиці це один із методів утримування контролю над завойованими та привласненими землями. Відбувається постійне змі­шування народів та послаблення (розпорошення) національно-­виз­вольного руху – висиляючи українців, сюди заселяли росіян. Головний принцип діяльності імперської влади – поділяй та володарюй.
Шляхом депортацій вивільню­валися привабливі території. Яск­равий приклад – Крим. 1944 року під надуманим приводом (зрада) з Криму було виселено корінне населення (кримських татар). За даними самоперепису, проведеного Національним рухом кримських татар, депортовано було понад 400 тисяч осіб. Після цього Крим було заселено росіянами (українців туди почали переселяти, коли з’ясувалося, що московити не здатні гос­подарювати). А Крим (без неугодних татар) невдовзі перетворили на «всєсоюзную здравніцу» та потужну військову базу.
Щодо впливу депортацій та політики переселень на сучасний стан України, то сьогодні маємо (як і в усіх колишніх радянських рес­публіках) наявність доволі великого відсотка етнічних росіян. Багато з них із часом українізувалися, і лише прізвища свідчать про якийсь зв’язок із московією. Але є й ті, що залишаються палкими прихильниками «русского міра» і прагнуть відновлення великої та неподільної росії.

– Чому росіяни так бояться втратити Україну?
– Колись британський історик Нор­ман Девіс вивів формулу «моск­ва + Україна = росія». Я вбачаю в ній сенс. Адже саме завоюванням, поглинанням України периферійна московія перетворилася на російську імперію. Тут декілька чинників. По-перше, важливою є роль геополітичного фактора. Україна розглядалася москвою як плацдарм для подальшого просування. Далі – наступ на Балкани, інші країни Східної Європи тощо. По-друге, Україна має величезний економічний потенціал, який москва успішно використовувала в процесі імперського будівництва. По-третє, інтелектуа­ль­ний потенціал. Імперські (московські) науково-дослідні установи наповнювалися талановитими вче­ними з України, які й створювали новітню зброю, космічні кораблі тощо. Нарешті, власне психологіч­-ний фактор. Московитам потрібно усвідомлювати свою перемогу над «хохлами». Це потрібно як оточенню путіна, так і останній бомжисі десь в якомусь устюзі. Тому й імперію без України росіяни створити не могли. І без України вони не можуть її відновити.

ОРКИ НЕ РОЗВАЛЯТЬСЯ, АЛЕ ПРОГРАЮТЬ

У минулому номері «Подолянина» разом з істориками ми вже частково розглядали перс­пективи нашої Перемоги. У розмові з Володимиром Газіним зупинимося на цьому питанні детальніше.

– Володимире Володимировичу, коли в нас були найбільші шанси звільнитися від посягань на нашу землю і свободу?
– Вони є сьогодні. Бо всі «пазли» сходяться на тому, що ми можемо це зробити. Наразі в Україні вже сформувалася внутрішня політична єдність, коли більшість населення країни має єдине бачення щодо майбутнього розвитку держави. Більшість людей вірять, що наше місце в Євросоюзі, НАТО, сформувалося єдине бачення щодо питання української мови, церкви, значення війська. Головне, що присутнє єдине чітке ставлення до москви, яку всі вже послали слідом за московським кораблем. По-друге, на сьогодні ми маємо сильну зовнішню підтримку, чого не було ні у XVII ст., ні на початку ХХ ст. Так, існують закиди про те, що світ нам недостатньо допомагає, але, вибачте, без цієї підтримки ми би не змогли досі протистояти москві. Особливо хочу звернути увагу на підтримку наших найближчих сусідів і, як з’ясувалося, справжніх братів – литовців та поляків. У цьому контексті напрошується думка про створення більш тісного військово-політичного об’єднання (такої собі Речі Посполитої), яке б було надійною гарантією проти моск­ви. Колись наші предки, створивши 1569 року таку державу, надовго замкнули московію в її болотах. Настав час повторити. По-третє, маємо й справді дієві Збройні сили. ЗСУ – це одна з найбільш боєздат­них армій на континенті. І хоч ми стріляємо переважно із західної зброї, але українського солдата ніхто не замінить.

– Як росія розвалиться?
– Ми всі сподіваємося на цей розпад, але він може статися не дуже швидко. Насамперед активізація має відбутися в традиційно неспокійних регіонах рф. Дуже сподіваємося на те, що почнеться національно-визвольна боротьба на Кавказі, й на те, що буряти, які ще залишаться, все ж замисляться над тим, чи справедливим є закидання України саме «бурятським м’ясом». Однак на початку війни (ще 2014 року) були сподівання на якийсь демократичний рух у росії, що там піднімуться голоси проти агресії. Але, як з’ясувалося і як було вже давно відомо з історії, російські демократи закінчуються там, де починається «українське питання». Сьогодні московія практично єдина у своїй підтримці політики бункерного діда та його оточення і єдина у своїй ненависті до України, українців.
Процес розпаду росії може зай­няти тривалий час. Однак історія те­пер розвивається набагато швид­ше, ніж колись. Ті процеси, які у XVII cт. тривали десятками років, нині можуть відбутися за декілька тижнів. І якщо там почнеться розпад країни, то це вже не зупинити.

Олександр ЩЕРБАТИХ.