ВОНИ ПЕРШИМИ ПРИЙНЯЛИ БІЙ

18 серпня під час сесії районної ради відбулося вручення орденів «За мужність ІІІ ступеня» (посмертно) рідним трьох військовослужбовців, котрі загинули 24 лютого, в перші години наступу російської армії. Це 23-річний уродженець Новоушиччини солдат Євгеній ВИСЛЬОВСЬКИЙ, 22-річний уродженець с.Тарасівка старший солдат Богдан ОЛЕКСІЙЧУК і 28-річний кам’янчанин сержант Олександр ЗВЕРЕВ. Нагороди вручив командир 48 інженерної Кам’янець-Подільської бригади полковник Олександр Река.
Минуло пів року, але рідні військовослужбовців, які першими загинули від рук російської армії, й досі не можуть оговтатися від горя. Їхня мрія – щоб Україна перемогла, повернула всі свої землі, й тоді найрідніших людей можна буде перепоховати на Кам’янеччині.

ЛЮБИВ СПОРТ І ВІЙСЬКОВІ КНИГИ

Грандіозні плани на це літо ви­ношував 23-річний солдат Євгеній ВИСЛЬОВСЬКИЙ. Хлопець, який служив у ЗСУ, мав освіту економіста, мріяв ще вступити до військового вишу і успішно його закінчити. Але повномасштабне вторгнення росії назав­жди згубило плани. Про сина нам розповіла його мати Людмила Миколаївна, яка тепер свято оберігає всі нагороди воїна, яких у нього було чимало:

– Син народився 16 серпня 1998 року в Новоушицькому райо­ні, в с.Нова Гута. Навчався у Віль­-хо­вець­кій школі, після закінчення якої вступив до Хмельницького економічного університету. Добре навчався, мав гарні стосунки з однокурсниками, однокласниками, з повагою ставився до вчителів і викладачів. І досі його друзі пишуть мені й підтримують.
Із дитинства займався футболом, їздив на змагання. У школі любив історію та географію. Із захватом читав книги на військову тематику, про зброю, літаки, танки, видатних командирів. У домашній бібліотеці зберігаються його книги. А так був звичайною дитиною нашого часу, життєрадісним, ходив на дискотеки, любив життя, будував плани.
Після університету уклав конт­ракт із ЗСУ і планував вступати до військового вишу. Служив у саперному підрозділі. Йому дуже подобалися тренування на полігонах, навчальні вилазки в ліс, розвідка. Він цим «горів». Рік відслужив і торік, на початку листопада, поїхав на Херсонщину у відрядження. Власне там і зустрів нову фазу війни. Вранці 24 лютого була коротка і остання розмова, почула від нього два речення: «Мамо, все буде доб­ре, не хвилюйся і не плач! Я сам зателефоную».
У Героя залишилися мати, старша сестра і молодший брат.

«МІЙ БОГДАНЧИК БУВ ЩЕ ТИМ ГУМОРИСТОМ»

Біль від втрати молодшого бла­китноокого сина Богдана мати Тетяна ОЛЕКСІЙЧУК намагається втамувати в поезії. З-під її пера на­роджуються щемливі та зворуш­ливі рядочки, стримати сльози від яких неможливо. Тетяна Іванівна поділилася спогадами про сина і з «Подолянином»:

– Він у мене був таким світлим, добрим, хорошим другом і солдатом. Одна його усмішка чого варта. Ніколи в житті я не бачила його сумним, невдоволеним. Згадую, як у школі вчителька сказала: «Ваш Богдан не реагує на мої зауваження, я його картаю, а він усміхається». Так і залишиться в моїй пам’яті його усмішка, яку я бачу щодня.
У дитинстві Богданчика покусав собака, саме на повіці, потрібно було накладати шов. Мій сміливий хлопчик, а йому було лише п’ять рочків, сам пішов на операційний стіл, простягнув ручку для наркозу і навіть не заплакав. Лікар сказав: «Перший раз у моїй практиці такий пацієнт!». Богдан ніколи не плакав, чи то колінка розбив, чи вдарився. Було дві аварії, він дивом залишився живим, розбита губа, ніс, синці на обличчі, а він усміхався і казав: «Таню, усе добре!».
Бодічка любив сирний тортик.
Я йому казала: «Колись мене не буде, а ти завжди будеш пам’ятати мій сирний торт». На жаль, вийшло навпаки.
Мій Богданчик був ще тим гумористом. Після закінчення школи здивувало бажання сина вступити до медучилища. На моє запитання, чому обрав медицину, відповів: «Там дівчат багато». Але після закінчення 16 школи Богдан навчався в індустріальному коледжі.
Одного разу син приніс додому вишиту ікону – подарунок його дів­чини. На іконі – святий мученик Богдан і початкові літери СВМ. Богдан прочитав по-своєму: «Дивись, мамо, тут написано Свята лічность Богдан!». Я від душі посміялася.
Тепер ця ікона стоїть біля фотографії сина.
Він дуже поспішав жити, особ­ливо в останні два місяці. Розпо­відав неодноразово, що має інтуїцію, як скаже або подумає, так врешті й виходило. Перед від’їздом на схід Богдан запитав у бабусі: «Як мене вб’ють, ти будеш плакати за мною?». Він поїхав 12 січня, на той час ніхто і думки не мав, що в лютому розпочнеться війна.
Незадовго до загибелі Богдан вислав фото і запитав, чи він сивий, чи то йому здається. Я відповіла: «Ти ніколи не будеш сивим, у тебе волосся, як у мене, русяве». Тепер розумію, що ніколи мій синочок не посивіє…
Богдан дуже любив фотографувати, а ще любив тваринок, скільки тепла і доброти було у цій дитині.
Зі смертю мого сина померла моя душа, лише спогади дають сили жити далі. В кімнаті все нагадує про нього: джинси, які так і зосталися лежати на ліжку, курточка, яка ще й досі зберігає запах сина, а в кишені обгортки від улюблених цукерок.
Дуже любив свою племінничку Яночку, завжди просив надіслати нові світлини. А перед від’їздом в ООС Богдан із нею грався так, ніби востаннє. Я ще жартома сварилася, що шуму від них багато. Так мрія­ла, що подарує мені внуків… Не судилося.
Завдяки Богдану в світ вийшла моя перша поетична збірка «Плачуть струни моєї душі». Мріяла про наступну, вже був готовий матеріал, лише чекала, що повернеться Богдан, видам її, однак війна поламала плани. Але обов’язково збірка вийде в світ у пам’ять про сина з віршами, йому присвяченими.

«Я БЕЗ АРМІЇ НЕ МОЖУ!»

Разом із Богданом загинув його побратим Олександр ЗВЕРЕВ. Про коханого розповіла дружина Анастасія:

– Після закінчення 5 школи Саша навчався в коледжі ПДАТУ. Цікавився футболом. Деякий час працював на кабельному заводі. За спеціальністю працювати так і не пішов. Вирішив, що його покликання – війсь­кова служба. З 2012 р. служив у ЗСУ. Спочатку в 24 окремій механізованій бригаді в Яворові, а з 2017 р. – у 48 інженерній Кам’янець-Подільській бригаді. У червні 2014-го ми одружилися, і вже в липні він уперше поїхав у зону бойових дій. І так щороку. Одного разу навіть потрапив у ротацію з молодшим рідним братом, який теж уклав контракт із ЗСУ, разом були в Соледарі.
Саша 21 січня поїхав у чергову ротацію на Херсонщину, в Чаплинку. 24 лютого, близько 7 ранку, зателефонував мені, а пізніше – до мами. Сказав, що їдуть виконува­ти бойове завдання, і одразу ж заспокоїв: «Не хвилюйся, все буде доб­ре. Я перетелефоную». Але вже о 9 ранку мені повідомили, що почався артобстріл, і Саша загинув. Сашу і Богдана поховали в селищі Каланчак. Їхні тіла знайшли місцеві. Оскільки нині територія окупована, тому поки немає змоги їх перепоховати.
Коли ще у Львові в Саші закінчився контракт, він звільнився і планував змінити роботу. Але через два тижні сказав: «Я без армії не можу!». І уклав новий. Був людиною справедливою та відданою своїй справі.
За відданість справі є досить нагород. Зокрема, нагрудні знаки «За взірцевість у військовій службі ІІІ сту­пеня», «Знак пошани», відзнака «За звитягу та вірність», орден «За мужність ІІІ ступеня» (посмертно).
У Героя залишилися мама, брат-військовослужбовець, дру­жина і 6-річна донечка Мілана.