ТЕПЕР У МЕНЕ ДВІ ДОМІВКИ

Їхали світ за очі. От куди веде дорога, туди й повертали кермо автомобіля. Жодного обдуманого маршруту, лише б вирватися, бо щосекунди ти, як на мінному полі. Ці згадки важко даються Тетяні ЖУРАВСЬКІЙ. Із рідного Харкова її виганяла війна, просто в одну мить приклавши дуло до скроні. Як і мільйонам українців, які 24 лютого опинилися на межі життя й смерті.

НА ВОЛОСИНЦІ

Із першого дня повномас­ш­табного вторгнення північна столиця України опинилася в епіцентрі воєнних дій. Агре­сор намагався ввірватися і з тріумфом ввійти в місто, проте отри­мав відважний опір і від­ступив. Невдачі на суші компенсували ракетними атаками з повітря. Тетяні Євгенівні не потрібно було вмикати телевізор, адже всі жахіття відбувалися чи не під її вікнами.
– Ми живемо подалі від багатостраждальної Салтівки, але чули кожен удар. До нас доносилися і вуличні бої, і автоматні черги, і обстріли з крайніх районів, куди за­ходили БТР та військова техніка. Відверто думалося, що цей жах із дня на день завершиться, і сильним світу цього вистачить здорового глузду зупинити божевілля. А воно тільки наростало, бомби падали, немов дощ із неба, – з болем згадує жінка.
Перший снаряд у її будинок прилетів 28 лютого, наступного дня – інший. У квартирі пови­бивало вікна, пошкодило сті­ни, а металеві вхідні двері під’­їзду нагадували решето. Багатоповерхівка неподалік узагалі залишилася без стіни.
– Того разу я з чоловіком Олександром ходили в бювет по воду. Якраз повернулися додому, як пролунав вибух. Зачепило перший поверх, але дім встояв. Тоді постраждали 9 наших сусідів, з якими декілька секунд тому бачилися. Якби на йоту затрималися на вулиці – це міг бути кінець. Ми дивом залишилися живими, – ледве стримує емоції Тетяна Журавська. – Люди не готувалися до такого, перебіжками пробували скупитися в продуктових магазинах, що єдині продовжували працювати. Все інше зав­мерло, місто поринуло в кому.
Ніхто вже більше жодних примарних ілюзій про мир і спокій вже завтра не плекав, єдина дум­ка в голові – порятунок. Як зі­знається наша героїня, збори відбувалися, як у тумані. Ноги підкошуються, руки не слухаються, якось на автоматі подружжя вхопило речі першої необхідності, документи, продукти, декілька одежинок. Ще на початку окупації знайшла в собі сили нарахувати заробітну плату працівникам, не чекаючи кінця місяця. Працюючи головним бухгалтером на приватному підприємстві, не могла залишити колектив у такій небезпеці з порожнім гаманцем. Вирішили виїжджати на світанку, коли гатили менше, пакувалися вночі. Пам’ятають, як забивали вікна покривалами, аби світло не виходило назовні, щоб не пору­шувати світломаскувального режиму.
Так пані Тетяну ніхто не вщипнув, і вона не прокинулася від того жаху. О 6-й ранку разом із двома пасажирами – парою домашніх улюбленців чихуахуа – Журавські вирушають у «дорогу смерті».
Нестерпно було їхати напівзруйнованими знайомими місцями. Школа, де навчався син Тетяни Євгенівни, перетвори­лася на груду будівельного сміття. На місто парків, фонтанів та унікальної архітектури зійшов справжній армагедон. Швидко покинути місто було нереально. Тьма людей кинулася навтьоки, і довжелезні затори забили виїзд із Харкова.
– Найстрашніше, коли ти не знаєш, чи проїдеш наступний квартал. Касетні снаряди летіли з усіх боків. Чоловік мав відвезти на ба­зу службовий автомобіль, я ж вела власне авто. Момент – і між нами вибух. Тоді, як кажуть, усе життя промайнуло перед очима. Метр уперед, метр назад – і ми разом із нашим транспортом піднялися б у повітря. Завдяки якимось вищим силам і я, і він вціліли.
Відбулися без подряпин, однак нерви в Олександра Вікторовича не витримують. Від постійної напруги його прихопив інсульт. Лікувалися на колесах, у знайомих взяли ліки – і знову за кермо. Між двома ризиками харків’яни обирали менший. Хвороба виявилася не такою підступною, як «рятувальна» спецоперація сусідів.
У тій смертельній загрозі новий день, як новий день наро­дження. Агресор обрав мішен­ню мирне населення, тому кожен ходить над проваллям. Тетяна Євгенівна пригадує, як уже в перші хвилини окупації лед­ве не потрапили під ворожі удари.
– 23 лютого ми відпочивали з друзями за містом і поверталися піз­но ввечері. Благополучно діставшись додому, вранці дізналися, що товариш із нашої компанії їхав саме тоді, коли почалися перші атаки. Машину повністю побило, на щас­тя, він неушкодженим дістався до спокійного місця. Ми теж могли затриматися, і невідомо, чим би обернулося, якби вторгнення застало нас на шляху.

КРАПЛИНКА РАДОСТІ ПОМІЖ ОКЕАНУ СТРАЖДАННЯ

Із горем навпіл родина нарешті виїхала на відносно тиху територію. Позаду – руїни, попереду – невідомість. На атакований руснею Київ тримати курс не варіант. Якщо на захід, то спочатку в голову приходить Львів. Трохи перевівши подих, подалі від гарячих подій, – так гадали Журавські. Зустрічаючи блокпости з українськими військовими, на душі легшало, бо країна під надійним захистом, вони нізащо не віддадуть її ворожим зайдам. Ділилися із захисниками своїми припасами: «Їм потрібніше, а ми ще прикупимо в дорозі».
– Я вважала, що після 24 лютого не зможу більше сміятися. Серед усього цього лиха наповнюєшся тільки відчаєм. Але, коли 8 березня на блокпосту до твого авто підходить військовий і дарує незнайо­мій жінці букет квітів, отой ендор­фін зривається в тобі, наче з ланцюга. Я вперше тоді плакала не від болю, а від радості, – каже пані Тетяна.

МАВ БУТИ ПЕРЕВАЛОЧНИМ ПУНКТОМ, А СТАВ ПРИХИСТКОМ

Цілі 4 дні з перервами на нічліг мігранти «жили» в машині, поки їх не привело в Хотин. Інтернет підказував, що вибір місць для перепочинку різно­манітніший у Кам’янці, тож рушили туди. Вирішили зупинитися в одному з хостелів Старого міста на одну ніч, та у відповідь від адміністратора почули: «Ви прокинетеся вранці, подивитеся на вид з вікна і не захочете покидати це місто».
Працівниця як у воду диви­лася. Кам’янець-Подільський широко відкрив обійми для харківських переселенців, а разом із ними для десятків тисяч внут­рішньо переміщених осіб, які відшукали тут не лише новий дах над головою, а й розуміння, підтримку та друзів.
– Кам’янчани неймовірні. Включитися в таку масштабну програму допомоги, організувати безкош­товне харчування, житло, йти назустріч у проблемних питаннях – ми відчували, як наша біда болить і вам. Війні нас не зламати, бо ми тоді збираємося в один гурт, – переконана героїня.
Тетяна і Олександр затрималися в місті над Смотричем уже майже на 8 місяців. На початку зіткнулися і з квартирним пе­реполохом та ціновим ажіотажем, платили за житло і по 500 гривень на добу. Одного разу мимоволі почули, як чоловік роз­повідав товаришеві, що квар­тиру здає за довоєнною вартістю, не може на чужому горі спекулювати, і підійшли до нього.
З того часу і до сьогодні винаймають це житло.
А далі треба було жити далі, бо в чотирьох стінах легко з’їхати з глузду. Знаходили розраду в мандрах і екскурсіях.
– Харків – сучасний поліс, у вас же полонить магія минувшини. Місцина створена для того, щоб десь виїжджати на вікенди, не сидіти вдома. Злочин – не гуляти цими стародавніми вуличками, не споглядати столітні вежі кам’янець­кої фортеці, не торкатися і не вивчати нашу історію, яка дає роз­горнуту відповідь, чому все це сьогодні з нами коїться, – розмірковує Тетяна Євгенівна. – Відвідали Хотин, Меджибіж, Бакоту, Чернівці, Хмельницький, і по декілька разів, по колу. А краєвиди – то окрема тема. Ось на що можна дивитися вічно. На Слобожанщині ліси штучно висаджені, тут – у всій природній красі: соковитіші, зеленіші, паху­чіші.
Вилазки були на вихідні, а в будні лікували рани волонтерством. Навколо стільки «братів і сестер по лиху», і їх щоразу більшало. Підказати новоприбулим, допомогти адаптуватися в незнайомому місті – Журавські пам’ятали, що ще вчора були такими ж розгубленими «сліпими кошенятами». Хто плестиме сітки в «Розмаї» – Тетяна, хто братиме участь у благодійних ак­ціях – Тетяна, хто приєднається до соціальних проєктів фонду «SOS: Штаб громадянської оборони» – Тетяна, хто бігтиме марафон на підтримку ЗСУ – Тетяна. На пару з чоловіком вона працювала в сток-центрі, виконуючи адміністративні функції та сортуючи одяг для переселенців. Їхня віддача, бажання бути корисними у важкий пе­ріод не могли не помітити: подружжя волонтерів нагороджено подякою міської ради за волонтерську діяльність, громадянську активність у національному спротиві.
Знаходить час непосидюча Те­тяна Журавська й на братів наших менших. Тікаючи від бомбардувань під Уманню, вони помітили бездомну перелякану собачку, яка тинялася в полі холодна і голодна. Наша співрозмовниця, ще та собачниця, забувши про стрес, не змогла пройти повз (де двоє чотирилапих, там знайдеться їжа і для третьої) та намагалася її спійма­ти. Тваринка після кожної спроби тікала, так і не пішла до рук. Усю дорогу жінка картала себе за це. У Кам’янці намагалася реабілітуватися, підібрала ко­тика й знайшла йому люблячих господарів. В їдальню для переселенців приходила не обідати, а набрати залишків для дворняжок. Із дому без корму не виходить, підгодовує вуличних собачок і котиків, шукає для них дім.
– Допомагаючи іншим, допомагаєш собі – це не голосні слова, а теорема, перевірена на собі, – вважає вона. – Я, корінна харків’янка, навіть у думках не полишала свого міста, ні разу не сумнівалася, що зустріну там старість. Свій балкон перетворила на оранжерею і так шкодую, що зо три десятки виплеканих за багато років квітів мене не дочекаються. Виявляється, можна покинути і обжите місце, і квартиру, і улюблену справу, все матеріальне стає таким дріб’язковим. Ноги-руки є – заробимо. З війною прийшло справжнє усвідомлення ціни миру.

ВІВ НЕ НАВІГАТОР, А РІДНА КРОВ

Наша героїня хотіла б познайомитися з Кам’янцем-Подільським геть за інших обставин. Не в статусі ВПО, а з туристичним рюкзаком на плечах та картою, навідатися в гості до рідні й вести вечорами теплі бесіди за чашкою чаю. Приїзд харків’ян до міста над Смотричем можна вважати певним знаком зверху.
– Якось мій батько згадав, що в Кам’янці жив прадід. У нього було двоє дітей Еня і Яків, більше жодної інформації про них. Це мене настільки надихнуло, близькі люди могли бути зовсім поруч, – розповідає з піднесенням Тетяна Жу­равська. – Завдяки волонтерству, доля мене звела з прекрасними людьми, серед яких Леонід Гурман, Маргарита Шопник, Наталя Галецька. І, о диво, всі вони зналися з моєю двоюрідною бабусею Енею Розенштейн. Наскільки мені було приємно дізнатися, що вона корис­тувалася авторитетом у місті, протягом тридцять одного року ви­кладала англійську мову в К-ПНУ ім.І.Огієнка, була інтелігентною,
комунікабельною та освіченою людиною. З Наталкою Еня Йосипівна взагалі жила по сусідству й настільки огорнула її сім’ю теплом і приязню, що вони вважали її своєю бабусею. Своїх дітей вона не мала. Не стало Ені Розенштейн 2007 року, тож шанс побачитися з близькою людиною був, та не судилося.
Тепер переселенка точно знає, що в неї дві домівки. У її серці викарбувалося окреме місце для Кам’янця-Подільсь­кого, який обійняв і обігрів. Каже, що людяність – потужна сила українців, яка допоможе вигнати ворога. Тому Тетяна не шукає роботу, щоб не підвести працедавця, бо сидить на валізах, кожною клітинкою споді­ваючись на чимшвидше повернення додому. Адже це свідчитиме про найзаповітніше – нашу Перемогу.

Юлія ЛІЧКЕВИЧ.