ПЕРЛИНКИ НЕТЛІННОЇ СПАДЩИНИ БІЛОЇ

9 ЛИСТОПАДА – ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ДЕНЬ ПРАЦІВНИКІВ КУЛЬТУРИ ТА МАЙСТРІВ НАРОДНОГО МИСТЕЦТВА

20 жовтня «Подолянин» знайомив читачів із сьогоденням села Біла, що на Чемеровеччині, яка нині є частинкою Кам’янець-Подільського району. До Всеукраїнського дня працівників культури та майстрів народного мистецтва випала слушна нагода продовжити знайомство із неймовірно глибинною культурно-історичною спадщиною білян.

СПІВАТИ – ТО В ЇХНІХ ГЕНАХ

У Білій, мабуть, народжуються не з голосовими, а з голосистими зв’язками. Село серед тисячі впізнаєш за традиціями та співочою душею. А вона в місцевих жителів, як у соловейка, їсти не дай, а дай розлитися в знайомій до болю мелодії. Не тій, що щоденно крутиться на радіо та плейлистах чи лунає на естраді, а котру співала прабабуся бабусі, вона – матері, й цей зв’язок тягнеться від покоління до покоління. Українську народну пісню в селі свято шанують і підтримують. Не дають їй стихнути, навпаки, підкручують голосніше учасники народного фольклорно-етнографічного ансамблю з промовистою на­звою «Берегиня», без перебільшення, символ села. Хто не чув різноголосся колективу, той не бував у Білій.

Людмила МАМЧУР, натхненниця та незмінна художня ке­рівниця «Берегині», протягом уже 35 років дістає старенький зошит, а звідти, немов перлинками, виблискують пісні, вік яких не порахувати. Вони су­проводжували стільки генерацій, пережили стільки подій, бачили стільки людських доль, що за ними можна писати історію краю. Це і обрядові пісні календарного циклу – гаївки, колядки, обжинки тощо, лірика, яка з людиною в миті радості й розпачу, козацькі, рекрутські музичні твори, що лягли в основу репертуару ансамблю. Твори збиралися по крупинках від старожилів і записувалися на папір, аби не загубити коріння, з якого проросли.

– Якось ми святкували 100-літній ювілей у чоловіка, то він сам нагадав давню рекрутську пісню, – каже Людмила Андріївна. – А то жінка, 1933 року народження, наспівала колискову, яку навряд чи знайдеш на просторах інтернету: «Ходить нічка по долині в синій-синій сорочині».

За три з половиною десятиліття діяльності «Берегині» пісень зібралося не на один альбом. А закрутилося все на звичайному культурному заході села.

– З ініціативи педагогів школи ми започаткували свято кожної вулиці, знайомили з її жителями, і учасники мали презентувати номери художньої самодіяльності. Для нас стало справжнім відкриттям, скільки пісень невідомих, забутих, рідкісних знають наші люди. І ми вирішили відкрити скриню з цим коштовним приданим. Зібрали старших мешканців у Будинку культури і попросили заспівати давню гаївку. Після цих вокалістів більше нікуди не відпустили. Кожен намагався в пам’яті віднайти нову пісню, та репетирували її так, аби комар носа не підточив. Із часом почали займатися і дітки. Батьки малих брали на репетицію, а ті легко переймали цей жанр, тому вирішили відкрити і молодшу групу. Виходило, що в колективі були цілими династіями: і прабабуся співала, і бабусі, і мама, а тепер і дочка прийшла. Загалом ко­лектив налічував понад 20 осіб різного віку. Нас почали запрошувати на районні, всеукраїнські концерти. Пам’ятаю, вперше на великій сцені ми виступали в Луцьку на міжнародному святі фольклору. Декілька наших солісток уже в перший день так наспівалися «на біс», що наступного не змогли слова сказати. Ми зрозуміли цінність, котру несуть пісні народної творчості.
На Волинь артисти вирушали як гурт «Джерело», а повертали­ся вже «Берегинею» місцевого фольклору, обрядів і звичаїв. Без музичного атрибуту не обходилася жодна важлива по­дія українців. Відтак артисти на­магаються відтворити весь тодішній ритуал. Виступи ансамблю нагадують мінівиста­ви. Не можуть залишити байдужими глядачів інсценізований обряд Маланки, з яким колектив здобув гран-прі у Хмельницькому, звичай обжинків і виконання місцевих гаївок, що також відзначені на конкурсах призовими місцями, тамтеш­ні вінкоплетини чи проводи солдата тощо. Мало хто з нас знає, що толока – це не прибирання території всією громадою, а в «Берегині» знають, що колись толоку робили, коли починали будувати хату. На цей процес сходилася вся вулиця, і спільними силами дім виростав стрімкими темпами. За звичкою в північно-східному куті оселі замуровували монети, жито, щоб у домі жилося безбідно. Швидше за все, ниніш­ня практика класти гроші у фун­дамент майбутнього будинку є відголосом із минулого. Як переповідає Людмила Андріївна, жінка з 1926 року згадувала, що за одне літо на толоці побувала аж 56 разів.

Справжній фурор гурту викликала весільна традиція, яку в народі називають «пропій». Її він демонстрував у Києві на фестивалі вишиванки 2014 р. На другий день святкування від­бувалося обдаровування молодят із музиками, піснями, тан­цями. Наречені сиділи на посагу, а гості їм вручали гостинці, за що старший дружба з ними чаркувався. Від цього й пішло відповідне найменування. Тоді колективу присудили другу сходинку, а відгуки журі були найпозитивнішими за всіма кри­теріями. До речі, дотепер у Бі­лій офіційний розпис не «зі­псували» тренди сучасності, й церемонія переплітається з дав­нішніми обрядами. Староста села Василь ГОРУК жартує: «Як роз­пишемо, то молодята разом навіки».
Високо оцінили майстерність колективу завідувачі відділів культури районів області, які приїжджали в Білу для обміну досвідом.
– Ми влаштували концерт делегаціям, і по закінченню один із представників відзначив: «Гадали, доведеться вчити вас співати, але після номерів зрозуміли, що не на тих напали», – згадує Людмила Мамчур. – У нас немає музичної освіти, музичних інструментів, але ми несемо автентичний спів, локальні музичні твори, яких більше ніде не знайти, унікальні звичаї, колоритний тембр голосу і звучання. Для виступів готуємо національні костюми, які копіюють оригінал. Говірки теж у жодному разі не змінюємо. Був поширений у нашому регіоні діалект, коли казали «руков», «ногов», так ми і наслідуємо. Літні люди і досі так кажуть, а молодь, звісно, прагне сучасного стилю мовлення. В багатому історичному надбанні винятковість нашого народу та національна самоідентифікація. Якось приїжджали до нас відвідувачі з Німеччини досліджувати українську культуру, знімали, фотографували, і їм випала нагода побувати на місцевому весіллі. Від побаченого вони здивувалися. Були переконані, що потраплять у забитий хутір, а натрапили на ексклюзив. Навіть обіцяли знову повернутися, проте останні події стали на заваді.
Якраз молодша група піді­йшла на репетицію. Щойно дів­чатка защебетали, як усі нав­коло затихли. Чудодійна сила української народної пісні по­діяла миттєво: хотілося і веселитися, і плакати, і підспівува­-ти, і піти в танок. Білянську пісню не спинити, талант тут передається з молоком матері.

НЕТЛІННІ СКАРБИ БІЛОЇ

Тож недивно, що, маючи таку багатющу пісенну спадщину, вся культурна сфера тримає стрій. Гордістю білян є сільсь­кий Будинок культури, який очолює Тетяна ГРЕЧАНА, а художнім керівником є Тетяна Каніщук. Кажуть, що найбільший на Чемеровеч­чині, має 620 сидячих місць і 100 на балконі. При БК діють 8 гуртків, для молоді співати, танцювати, виступати, декламувати вірші не проблема. Селяни жартують, що легко відшукають фахівця в будь-якій сфері: від кування воріт, випікання хліба до артистів і письменників різного жанру. А з перших днів повномасштабного вторгнення росії будівля БК стала ще й гуманітарним хабом і місцем, куди сходилися біляни та перші переселенці, аби плести сітки.
На 2 поверсі приміщення зруч­но вмостилося сховище муд­рого і вічного – сільська бібліотека. Уже підіймаючись сходами, відчуваєш запах… книг. Хазяйнує тут Любов ВЕРЕСЮК, котра очолює ще й народний музей. Біб­ліотечний фонд теж солід­ний – 11 тисяч книг, щороку поповнюється за рахунок державної програми та небайдужих
жителів. Із радянською літературою вже попрощалися, аби ро­сійським духом і не пахло. А на стелажах оселилося чимало книг з історії України та рідного села Біла, які користуються попитом. Тож у біб­ліотеці завжди гамірно як від допитливих дітлахів, яким час від часу тут влаш­товують різні майстер-класи та розважальні заходи, так і поважних білян.

– Часто ходжу в бібліотеку, навіть знайшла тут «Мальовану історію Незалежності України» братів Капранових і з неабияким захватом прочитала, – каже переселенка з Харкова Надія Іванівна, котра разом із 15 земляками приїхали до Білої ще 9 березня, після того, як російська ракета приземлилася в дворі їхньої багатоповерхівки.
Не відвести очей у бібліотеці ще й від вишитих робіт: рушники, портрет Тараса Шевченка, килими тощо. Уся ця краса – справа рук пані Любові, яка кохається в рукоділлі.
Усі нетлінні скарби наших предків свято бережуть у народному історико-краєзнавчому музеї с.Біла. Його облаштува­ли в приміщенні адміністрації колишнього колгоспу. Це місце, мабуть, особливе, бо щороку в уже рідне, облаштоване гніз­дечко прилітає пара лелек. Хто­зна, можливо, ці птахи теж є хранителями старовини? А перед будівлею красується перший трактор «Універсал», що з’явився в Білій. Свого часу цим «залізним конем» керувала чарівна пані Килина.
Переступивши поріг музею, з головою пірнаєш у побут і традиції наших предків. Торкаючись цих старовинних речей – глечиків, гасових ламп, ступок і навіть протигазу для коней, уявляєш, як усім цим сотні років тому користувалися наші пращури, і усвідомлюєш, який скарб у твоїх руках.

Зі стін музею промовляє історія села. За народними переказами, колись давно Біла зародилася трохи далі, на урочищі, яке тепер називають «Стара Біла». Там зберігся кам’яний хрест, на місці якого колись нібито була церква, а краєзнавці відшукали ручні кам’яні рубила, сокири, скребачки, диски періоду па­леоліту та неоліту, уламки орнаментового посуду тощо. В письмових документах село згадується 1493 р., тоді мало 8 ди­-мів. Через нього пролягала дорога зі Смотрича до Кам’янця-­Подільського, так званий «Крижовий шлях». 1661 р. село зруйнували, за припущеннями, зробили це татари, які часто нападали. А вцілілі жителі пересе­лилися подалі, на сучасну територію Білої.

Версії про походження назви села розповіла завідувачка музею Любов ВЕРЕСЮК:
– За першою, Біла лежить між товтрами, що мають білий колір. А за давньою легендою, колись у лісах жив поміщик, який мав двох доньок і сина Степана. Одна красуня була з білою косою, друга – з чорною. Якось на подвір’ї почувся кінський тупіт, і діти, гадаючи, що це вороги, кинулися навтьоки. З’ясувалося, що то були друзі господаря дому, які полювали. І батько попросив їх наздогнати дітей і повернути додому. Але ті, почувши кінський тупіт, побігли ще хуткіше. Першою не витримала бігу білявка, і там, де впала, виникло село Біла. Далі перестало битися серце чорнявки, і постало село Чорна. Найдовше пробіг брат, і там, де впав, з’явилося село Степанівка.

Біла – одне з небагатьох сіл, що має власні гімн і герб. Сло­ва написав уродженець Білої Станіслав Драпатий. Герб села, що символізує сонце під мирним небом і білий хрест як символ старої Білої, затверджений на з’їзді геральдистів у Хмельницькому 1997 р. Над його створенням працювала ціла команда білян.
А ось особливе місце в музеї посідає відтворена солом’яна хатинка XIX століття. Поруч – виплетений тин, із тютюном і кукурудзою, а всередині очі розбігаються від старовинних речей: ікон, одягу, посуду, килимів, рушників, одному з яких уже понад сотня років, печі, колиски тощо. Недавно в цій хатинці Тетяна Гречана разом із Людмилою Мамчур та Тетяною Каніщук відтворювали обряд приготування борщу за стародавнім рецептом.
– Я дізналася про цей рецепт від своєї бабусі. У нас варили білий борщ. Обов’язково брали добре просолене м’ясо, що зберігалося на горищі. Основним інгредієнтом був буряк, але не звичайний, а квашений. Решта інгредієнтів такі ж, як і для традиційного борщу. Але ще одна особливість – його затирали салом, часником і пшоном, клали у піч, де він довго млів, доки господарі працювали в полі, – розповідає Тетяна Анатоліївна.

І досі біляни згадують людину, яка стояла біля витоків музею. Це Сергій ЛАВ­РУК, який був до нестями закоханий у село.
Дбають у селі й про інші історичні коштовності. Мають аж 13 пам’яток. Найдавніша – у вигляді кам’яної брили з вирізьбленим хрестом, споруджений на місці, де вперше поселилися біляни. На іншому місці, яке називають «Під скалою», є ще один реставрований пам’ятник – ка­м’яний хрест із тумбочкою, збудований жителями на честь перенесення села на нове місце. Тут біляни полюбляли проводити різні дійства. Коли «совєти» у 30-х роках боролися з релі­гією, пам’ятник зник. І лише в 60-х роках бригада мулярів, розбираючи стіну колгоспного телятника, помітила своєрідний напис на камені. Пам’ятник відновили, коли Біла святкувала 500-річчя.

У центрі села стоїть ще один пам’ятник на честь скасування кріпосного права. Його історія досить цікава. Звістка про відміну кріпосного права дійшла до Білої аж через два роки. Селяни, зібравши знаряддя кріпацтва – нагайки, серпи, коси, ціпи, закопали все в глибоку яму. Над нею встановили кам’яний хрест із розп’яттям Ісуса. З часом він занепав, і його вивезли на сільське кладовище. Згодом там його відшукали й, завдячуючи сільським умільцям, за кошти білян відреставрували і встановили на тому ж місці, яке обрали пращури 1863 р.
Жителі Білої переконані, що без шанування власної історії гар­ного майбутнього не збудують.

Юлія ЛІЧКЕВИЧ, Галина МИХАЛЬСЬКА.