МІСТИЧНІ СИМВОЛИ ІСТОРИКА

Українці не лише вправно воюють, але й виконують багато корисної роботи. Зокрема, навчають інших, досліджують минуле та займаються творчістю. Усе це про викладача кафедри Всесвітньої історії К-ПНУ ім.Івана Огієнка Сергія Тимофійка. Днями 29-річний історик на декількох локаціях міста представив свою першу друковану книгу – роман «Темні символи».
У Кам’янці-Подільському він перебував під час лікування після поранення, отриманого в лавах ЗСУ, тож розповів читачам «Подолянина» не лише про свій літературний, а й про військовий шлях.

ПОЧИНАВ ІЗ ПІСКІВ

Сергій одразу зізнається, що армія не була його мрією, а до війська потрапив у зв’язку із необхідністю боронити власну землю.
– У строковій армії не служив та й взагалі не хотів, адже ніколи не бачив себе в кадровій армії. Та й навіть тепер не бачу. Однак наприкінці 2014-го, коли відбувалися бої за Донецький аеропорт, мій хороший друг Вадим Сидоренко поїхав воювати в один із добробатів, а я ще певний час не міг наважитися покинути звичне життя. Але в певний момент таки наважився, зна­йшов контакти та пішов у добровольчий батальйон, де й воював до літа 2015-го. Найбільше часу провів у нині відомих Пісках. Тоді бої точилися доволі серйозні, але населений пункт вдалося відстояти. Невдовзі після того батальйон розпався, і я повернувся до цивільного життя.

– Виникали думки, що колись знову доведеться повернутися на фронт?
– Так, я це розумів. Тому, коли 24 лютого все почалося, приїхав до військкомату. Звичайно, там одразу запитали, чи я служив. Але вистачило й наявності бойового до­свіду. Перед відпусткою воював у складі 68-ї єгерської бригади імені Олекси Довбуша.

Відпустку від служби в ЗСУ історик отримав через поранення, яке виявилося найсерйознішим у історії бойового досвіду співрозмовника.
– Воно сталося в липні непода­лік від Вугледара, – розповідає Сергій ТИМОФІЙКО. – Накрили градами, випустили по нас усю касету, двох поранили. Побратиму, який також був поранений, я ще встиг надати допомогу. Він тепер також лікується. Ось днями мати­ме операцію. А я мав їх уже 4. Спочатку в Кураховому витягували улам­ки. Найбільший застряг із лівого боку коліна. Потім почалися проб­леми з сухожиллями кисті, адже їх пошкодив один з уламків. Тож двічі оперували руку, ще одне оперативне втручання мав на стегні.
Таке зі мною трапилося вперше. Раніше були лише контузії. Найсильнішої зазнав 2015 року саме в Пісках. Тоді 2-3 доби взагалі нічо­го не чув. Наступну мав у квітні цього року. Лежав у канаві при дорозі, й поряд прилетіла міна. У липні – третю.

АРХІТЕКТУРА НАДИХАЄ НА МІСТИКУ

Саме перебуваючи на лікарняному ліжку, Сергій і підготував «Темні символи» до друку. Каже, що робив це навіть тоді, коли рука нагадувала клеш­ню краба. Однак робота не була написана в шпиталі, як про це часто пишуть на різних ресурсах:

– У госпіталі займався доопрацюванням книги. Встановлював контакт із видавцем, паралельно працювали дизайнер і коректор. Насправді це величезний обсяг роботи, який не виконаєш, перебуваючи на фронті. А написав її минулої зими.
Вирішив писати, маючи комерційний інтерес. Цього не соромлюся. Був цікавий конкурс від одного з українських видавництв – «Містичні дивовижі», в якому мені сподобалися ідея, грошовий приз і друк за кошти видавництва. Проте твір виліз із рамок конкурсу, і я не зміг зробити його так, як хотіло видавництво. Попри це, мав 200-300 читачів на сайті booknet.ua, які слідкували за кожним розділом, писали коментарі та чекали продовження. У якийсь момент роботу було дописано, але чорновий ва­ріант потрібно було довести до ладу. Саме в цей момент відбулося повномасштабне вторгнення, й вона не була опублікована.

– Але зазвичай людина, яка щойно зазнала важких травм, навряд чи матиме великий потяг до творчості…
– Так, але річ у тому, що після поранення один мій хороший друг запитав: «Правда, що ти пишеш книги?». «Так», – кажу. Але показати йому хоч одну я не міг. Тоді він сказав: «Слухай, нині твоє життя складається так, що можеш надрукуватися або тепер, або, можливо, ніколи! Візьми один зі своїх творів та ризикни. Знайди видавництво, яке готове з тобою працювати, вклади суму, якої вистачить, аби показати написане людям. Тоді ти знатимеш, чи твої роботи можна друкувати та показувати читачам».
Тоді я вирішив обрати саме ту книгу, в якої путін мав би відібрати життя. І так вийшло, що за 4 місяці в шпиталі, в перерві між операціями та в онлайн-режимі, вийшло завершити «Темні символи».

Уже на початку роману зна­йшлося місце для загадковос­ті з нотками католицизму. Пролог, або «Замість прологу», як на­писано в книзі, починається так:
«Містечко спало. Тільки Леон Вишневський не міг знайти спокою, споглядаючи зачинений костел на території монастирського комплексу. Його направили сюди на службу аж зі Львова, але місцева пам’ятка архітектури, яка викликала стільки інтересу в колах істориків, ви­явилася закритою не тільки для туристів, а й для ксьондза»…

– Сергію, а чи книга часом не на релігійну тематику?
– Частково, все починається нав­коло того, що в один із соборів вигаданого подільського міста Гострі Роги прибуває молодий ксьондз. Він дуже цікавився тією спорудою, яку йому довірили, але дивується, що вона стоїть уже багато років повністю запечатана. А туди ніхто нікого не допускає. А до цього ще й додається, що двоє його попередників втекли після місяця служіння там. І ось одного дня він зважується зайти в костел та знаходить там тіло…

– Чому для книги обрав саме такий стиль і жанр?
– Мені подобаються детективи та трилери з певною містифікацією. Тож на написання книги надихала подільська архітектура, особливо неоготична. Я від неї просто фанатію, захотілося написати детектив про ці місця. Довго думав, як це зробити, адже писати містику дуже складно. Потрібно ж зробити це так, щоб люди тобі повірили. І я спробував вибудувати сюжет, по­в’я­заний зі схожою спорудою, та підтягнути туди трохи міфології.
Там майже все вигадано, реальних речей немає. І автор не бере на себе відповідальності, якщо хтось вважатиме, що реальний сюжет. Там навіть реальних назв немає. Але це швидше задля того, щоб не вступати в дискусії з колегами-істориками. А мешканці Поділля, думаю, впізнають у книзі багато: знайомих місць, символів чи легенд.

– А чи є в творі прямі відсилан­ня на реальні місця Кам’янця чи Поділля?
– Є згадки, наприклад, про К-ПНУ ім.Івана Огієнка, хоч він і має назву Подільський національний університет. Я люблю своє місце роботи
і намагаюся його популяризувати через літературу, адже якщо книга стане популярною, то люди звернуть увагу на те, що на Поділлі дуже гарна архітектура.
Одна читачка з Чернівецької області запитала: «А це справді написано за реальними подіями?». Я хотів запитати, чи не збентежило її те, що в тіла були роги, але потім подумав: «У людини після прочитання трьох розділів настільки розігрілася уява, що вона подумала, ніби таке може відбуватися».
І якщо знайдуться читачі, які при­їдуть і пошукають це містечко, буде великий плюс для регіону, навіть якщо вони його таки не знайдуть.

ТАРАС САМЕ ДЛЯ РОМАНІВ

– Сергію, Ви пишете під ім’ям Тарас Мельник. Чому саме цей псеводонім обрали, і як він з’я­вився?
– У мене просто біполярний розлад (сміється). Але це жарт. Багато тих творів не дуже підходять образу Сергія Тимофійка як викладача та військового. Тому, аби писати детективи, трилери чи містичні твори, вирішив обрати собі псев­донім. А Тарас Мельник – мій хороший друг.

Розповідає письменник і про те, що свого часу саме читачі спонукали не покидати літературної діяльності після перших кроків.
– Коли вперше пішов воювати, зрозумів, що в науковому світі мені не зовсім комфортно через застарілі правила. А літературний світ завжди здавався відкритішим. І аби підтримувати свій історичний інтерес, вирішив «відкрити підпільне життя». Перші роки – це взагалі було дуже підпільно, оскільки я ходив по самвидавах і дуже боявся, що в школі, де тоді працював, або на історичному факультеті дізнаються про це і скажуть: «Не може серйозний історик писати трилери чи містичні речі». Через ці побоювання вигадав псевдонім, а далі вже самі читачі почали підганяти та мотивувати.

– На яких ресурсах можна побачити роботи Тараса Мельника?– На arkush.net та вищезгаданому booknet.ua. Можу порадити новелу «Покровитель вбивць», оповідання «Собачі тіні», а особливо детектив «Порожні могили» про капітана поліції Вадима Чернова, який розслідує загадкову смерть сторожа на цвинтарі в передмісті Чернігова.

– А чи варто очікувати, що Тарас Мельник напише щось про війну з окупантами?
– Ні, наразі не буде творів на тематику російсько-української війни, оскільки ця тема дуже болюча для українського народу. В мене вже є декілька романів на напіввійськову тематику, але вони не засновані на реальних подіях.
А щодо нашої війни, то не поділяю думки тих письменників, які вважають, що нині можуть працювати літератори. Про війну або до неї, або після неї. Наразі в інформаційному полі насамперед мають працювати воєнні кореспонденти, які будуть писати про події. А для літераторів ще настане час, коли вони матимуть змогу осмислити емоційний фон цієї війни та створювати цікаві сюжети.
У мене є певні спогади, але їх я опублікую потім. Коли закінчить­ся війна. Добре все обдумаю, за­пишу свідчення побратимів і запитаю дозволу в багатьох із них. І це вже буде книга, написана під моїм ім’ям.

– Про що мріє письменник Сер­гій Тимофійко?
– До війни Тарасу Мельнику відводилося дуже мало часу. Не більше як 1-2 години на день. Нині немає і того, оскільки військова діяльність дуже складна. Тому найближче бажання – момент, коли москвою потягнуть тіло путіна і віддадуть на поїдання собакам, а я зможу спокійно продовжити творчу діяльність, а на читачів очікуватимуть ще багато цікавих книг. Не знаю, як це маю зробити, але сподіваюся наступного літа представити книгу з трьома новелами в жанрі жахів.
Її треба ще доопрацювати, але сподіваюся, що все вийде.
А з мрій – хочу зустрітися зі Стівеном Кінгом, якщо він приїде в Україну.

Сьогодні, 1 грудня, в нашого співрозмовника закінчився термін відпустки, тож він повер­тається на фронт. Але «Темні символи» все ще можна при­дбати безпосередньо в автора (068-765-96-42, Сергій Тимофійко).

Олександр ЩЕРБАТИХ.