«КІБОРГИ» ВИСТОЯЛИ, НЕ ВИТРИМАВ БЕТОН…

Завтра ми вшановуватимемо подвиг захисників Донець­кого аеропорту. Відповідний наказ про відзначення 20 січня Дня вшанування захисників Донецького аеропорту ухвалили спільно міністр оборони з Головнокомандувачем Збройних сил України в січні 2020-го.

Бої за Донецький аеропорт увійшли в історію України як ще одна кривава сторінка протистоянь мужніх українських воїнів із підступним російсь­ким агресором.
Оборона Донецького аеропорту тривала 242 дні: з 26 трав­ня 2014 до 20 січня 2015 року. Під шквальними обстрілами з усіх видів важкого озброєння українські козаки вистояли. Не витримав бетон…

20 січня бойовики підірвали колони, які тримали перекриття аеропорту.Саме цей день став найчорнішим для українських захисників – загинув аж 41 військовослужбовець ЗСУ. Цей день вважається завершен­ням героїчної оборони аеропорту. За сталевий характер і безстрашність українських захисників Донецького аеропорту назвали «кіборгами». На межі людських можливостей, під численними обстрілами та облогами ворога вони до останнього утримували цей форпост. У пекельних боях за аеропорт загинули близько сотні Героїв.
Серед полеглих і троє ка­м’янчан, пам’ять про яких ка­м’я­нець-подільська громада вшанувала напередодні, 16 січ­ня. Наші Руслан КОНОШЕНКО і Валерій ЛІЗВІНСЬКИЙ втратили життя в страшних боях за летовище. Не вірячи в смерть близької людини, рідні Віталія РЕМІШЕВСЬКОГО досі його розшукують. Наші Герої – символ незламності українців, нескореності нації.

– Хлопці демонстрували неймовірну витримку і силу. Це був смертельний бій, дорога в один кінець. Але це була боротьба за Україну, – слова, які звучали того дня в сквері Героїв з уст матерів і дружин захисників Донецького аеропорту.

Упродовж тижня в нашій громаді та по всій Україні відбуваються тематичні заходи з нагоди вшанування подвигу «кіборгів». Згадували про мужніх Героїв і військовослужбовці Кам’янець-Подільського гар­нізону на заході, що відбувся в Центральній бібліотеці імені Костя Солухи.

Галина МИХАЛЬСЬКА.

«БУЛА БИ ЗБРОЯ – СТОЯЛИ Б ДО ОСТАННЬОГО!»

В Об’єднаному навчально-тренувальному центрі Сил підтримки ЗСУ служать військовослужбовці, котрі брали участь в обороні Донецького аеропорту. Один із них – Олександр, якому в 24 роки довелося пройти крізь пекло на Землі. Згадуючи пережите, військовий зізнається: жодного разу не пошкодував, що добровольцем став на захист летовища:

– 2014 року я сам пішов до військ­комату. Саме захисники Донецького аеропорту найбіль­ше надихнули. Тож у серпні підписав контракт із ЗСУ і розпочав службу в Охтирці. У вересні – перша ротація на Донеччину.

Олександр каже, що одразу ж погодився, коли в листопаді запропонували вирушити на летовище:
– Хоча хлопці мене відмовляли, адже лише недавно прийшов до війська. Але я вирішив, що моє місце разом із «кіборгами». За пів години з побратимом зібралися і поїхали. Саперами. Мали пробути два тижні, однак я там провів 21 день.

Прибули спочатку в Піски, а там жахлива війна, смерть, танки, артилерія цілодобово. Поранених носять, убитих. У першу ніч пішли на прорив із боєм: 4 кілометри злітною смугою, на відкритій місцевості, під вогнем. Десантники кричать: «Зараз будемо «спєшуватися»!». Для мене на той момент це слово було новим. У результаті ми швидко побігли до нового терміналу. Із собою максимально прихопили все, що могли: боє­комплект, провізію. Інші хлопці вантажили в техніку поранених і вбитих. Це все відбувалося надзвичайно швидко, техніка їхала назад, бо інакше її одразу розбивали.

На летовищі бої тривали безперервно, сепаратисти постійно намагалися штурмувати. Умови проживання різні: деякі хлопці спали в підвалі, я обрав шкіряний диван. Про харчування немає що розповісти. Неодноразово була ситуація, коли розігрівали тушонку, а тут починався бій. Усе кидали і займали позиції.

– А після бою їсти не хочеться, ли­ше каву пили, – продовжує Олександр. – Ось що-що, а каву пили постійно. Був випадок, коли вода закінчувалася, але зробили каву на чотирьох.
Загалом із водою були серйозні проблеми. Траплялося, що за три дні жодного ковтка не зробив, а спрага шалена. Довелось у підвалі пробити систему опалення і спус­тити воду. Так добули 40 літрів.

І хоча вода була коричневою, з неприємним запахом, нам було все одно. Одразу ж випили 20 літрів, навіть не фільтруючи. Лікар, звичайно, сварився, забрав воду і профільт­рував.
Найжахливіший спогад – бій 29-30 листопада, коли після 9-годинної боротьби та підпалу ми відступили зі старого терміналу. Підтягнулися російські спецпризначен­ці, вони швидко захопили другий поверх. Бій був надзвичайно важкий, інтенсивний артобстріл. Поранених не евакуйовували, їм давали зброю, і вони далі стріляли. Евакуа­ція проводилася лише тоді, коли людина непритомніла. 25 «кіборгів» обороняли старий термінал. Словами не передати, що в ті моменти кої­лося… За стіною чуєш голоси кад­рових російських офіцерів, кадирівців з їх постійним «Хохол, сдавайся!», «Аллах акбар» і цинічними висловлюваннями на кшталт «Зарежу тебя і твою мать». Неодноразово пропонували здатися в полон, ще й давали «слово русского офицера». На таку пропозицію ми відповідали пострілами з кулемета. Тоді мене поранило. В ці дні я зателефонував рідному брату і попрощався. Крім нього, ніхто із рідних не знав, де я реально знаходжуся.

А відступили ми через відсутність боєприпасів, була би зброя – стояли б до останнього!

Ольга ПОВОРОЗНЮК, начальниця служби зі зв’язків із громадськістю в/ч А2641.