РІЧНИЦЯ ВТОРГНЕННЯ: СПОГАДИ ПРО ПЕРШІ ДНІ ТА ПРОГНОЗИ

До 24 лютого 2022-го більшість із нас не усвідомлювали, які ж ми щасливі. Ми ходили на роботу чи навчання, спокійно снідали, будували плани на день прийдешній і на майбутні роки. Утім ранок 24 лютого кардинально все змінив. Паніка в супермаркетах і біля банко­матів, довжелезні черги в аптеках, на АЗС і виїздах із міст, куди прилітало. Хто не пакував валізи, щохвилини моніторив новини. Розпач, страх оселилися в серцях українців. На пунктах пропуску державних кордонів із Румунією, Польщею, Угорщиною, Молдовою стояли тисячі наляканих громадян. Через введення надзвичайного стану, який за лічені години перетворився на воєнний, чоловікам заборонили виїжджати за кордон. Багато із них, ледь стримуючи сльози, відправляли дружин, дітей та матерів до європейських країн, а самі йшли до військкоматів, аби долучитися до лав захисту.

Згодом ми навчилися жити в умовах війни, працювати, волонтерити, допомагати рідним і тим, хто через війну втратив домівку. Наше життя докорінно змінилося. Весна закарбувалася в нашій пам’яті не пахощами та квітами, а жахливими фотографіями вбитих українців у Бучі, Ірпені та Гостомелі, зруйнованим Маруіполем, зраненими і розтрощеними містами. Майже все літо, затамувавши подих, усі ми чекали на анонсований контрнаступ. Адже західні партнери почали передавати Україні сучасну потужну зброю. Осінь принесла нам звільнення окупованих територій Харківщини, Херсонщини, Запоріжжя. Не зчулися, як минув рік війни.
Тож «Подолянин» вирішив запитати в кам’янецьких військових, як вони зустріли війну і давали відсіч окупантам, а також поцікавитися у військового експерта прогнозами на цей рік.

БОЙОВИЙ ДУХ ПРИТАМАННИЙ САПЕРАМ

Перші дні війни були просякнуті панікою, страхом перед невідомістю та жахом. Окупанти полізли в різні регіони України, немов ті таргани. На жаль, уже перші ракетні обстріли відібрали життя у військовослужбовців з нашого району. Загалом за рік війни ми втратили 152 земляків-захисників.
Доки налякані люди покидали обжиті домівки в пошуках порятунку у відносно спокійних регіонах, відважні захисники з Кам’янеччини вже активно воювали.
Про перші дні війни, поставлені завдання «Подолянину» розповіли військовослужбовці Об’єднаного навчально-тренувального центру Сил підтримки ЗСУ.

– 24 лютого в терміновому порядку виїхали на оборону Києва, – пригадує той страшний ранок капітан ЗСУ Володимир Вадимович. – Дорогою до столиці вся увага була прикута до новин, кожні пів години заходили в телеграм-­канали, аби дізнатися, що відбувається, на яких позиціях ворог, які втрати несе. Настрій був бойовий, хотілося якнайшвидше потрапити в бій. Хоча знали про великі втрати серед українських військовослужбовців.
Перші дні було досить складно і фізично, і морально. Дислокувалися на одному з київських підприємств. На побут не зважали, бо постійно перебували на виконанні завдань, на виїздах або на бойовому чергуванні, міняючи один одного кожні дві години. Завжди в напруженій роботі, без відпочинку і сну. Коли вкрай хотілося спати, заплющував очі, кимарив пів години – і знову до роботи. На четвертий день війни вперше почистив зуби в полі біля КрАЗу, без зубної пасти, холодною водою з пляшки. Тоді ж уперше поїли нормальної їжі – місцеві тероборонівці привезли домашній бульйон. Це було в селі у Київській області. Разом із хлопцями з місцевого осередку тероборони села утримували деякий час міст. Правда, потім його зруйнували, аби ворог не міг дійти до столиці. Росіяни на той час уже перейшли житомирську трасу.
Чи було страшно? Так, але всі розуміли, що треба виконувати завдання, щоб ворог не пройшов до столиці й не посунув далі. Всі усвідомлювали, що Київ потрібно обороняти до останнього. Якби, не дай Бог, Київ упав, невідомо, що було б далі.

У ротації військовослужбовець пробув до середини травня. На той час ворога з Київщини прогнали, а ось загін займався розмінуванням кацапських подарунків, які ті залишили:

– Трофейних снарядів дісталося тисячі. Їх завжди не вистачає, як-от 152-го калібру, багато було із гільзами, з порохом. Здавали їх на базу зберігання для подальшого використання нашими артилеристами. В одному селі знайшли підбитий російський танк Т-72, що піді­рвався на протитанковій міні.
Тікаючи, росіяни кидали цілі польові склади. Від росгвардії багато речей залишилося: налокітники, наколінники, уніформа їхня, але навіть гидко було того торка­тися.

Переповів капітан і страшні історії, якими з військовими поділилися тамтешні жителі села, розташованого на кордоні між Чернігівщиною та Київщиною. Українські ЗСУ зайшли в село в останні дні березня. Росіяни дременули, а їм навздогін артилеристи ще й добрячого прочухана дали:

– На одному кінці села було спокійно, а на іншому розквартирувалися дагестанці та буряти. Люди розповідали, скільки біди вони там накоїли. Гвалтували наших жінок і дівчат. На очах рідних чоловіків розстрілювали, а над жінками знущалися. Хлопчик, років восьми, посивів. І знаєте чому? При ньому вбили батька, а маму гвалтували. Іншу молоду жінку гвалтували три дні. Місцеві сказали, що це її вбило психологічно. Вона кудись втекла. В селі знаходили багато братських могил.
Село було майже все розтрощене. Хат уцілілих мало, відсотків 30 залишилося. Школа, на диво, вці­ліла. Навіть телевізор висів на сті­ні, не вкрали. А на стінах – дитячі малюнки. Життя закінчилося 23 лютого…
Схоже бачив у Чорнобильській зоні відчуження. В класі на дошці так і залишився запис – 25 квітня.

Співрозмовник зізнався: ту­тешні зустрічали палкими обіймами. А військовим від того було ніяково. Вони мимоволі картали себе за те, що не змогли прийти раніше і відбити своїх у московитів.

– Не в усіх місцевих була можливість евакуюватися, – продовжує військовослужбовець. – Ми з товаришем ходили селом, обстежуючи будинки. З подвір’я вийшов ді­дусь і питає: «Хлопці, маєте щось їсти?». Ми подумали, що він голодний, і хотіли поділитися з ним тушонками. Він закликав до хати, виявляється, ще нас хотів нагодувати. Відверто, це зворушило. Ми зайшли, аби його не образити. Не їли, але поспілкувалися. Дідусь розповів, як кацапи пиячили. Коли набиралися до чортиків, перестрілювалися між собою.

Разом із побратимами виконував співрозмовник завдання і на території Гостомельського аеропорту, на власні очі бачив, як кляті росіяни понівечили українську «Мрію»:

– Наше завдання полягало в розмінуванні Гостомельського аеропорту. Ірпінь, Буча, Гостомель опинилися у ворожому кільці. Українські військові важкими зусиллями і втратами таки дотиснули і знищили ворога. Тоді в нас і з’явилася робота. Ми перевіряли всі ділянки місцевості щодо наявності вибухових пристроїв. Від побаченого враження залишилися гнітючі, особливо від Ан-225 «Мрія». Літак завбільшки з 3-поверховий будинок. Від нього нічого не залишилося, від крил до кабіни пілота взагалі нічого не було. Прямим влучанням усе знищено.
В ангарі побачив ще один літак Ан-124 «Руслан». Це найбільший серійний вантажний літак у світі, а до появи «Мрії» взагалі був найбільшим літаком. Він теж був посічений осколками, мав пошкодження кузова, крил.

Інший наш співрозмовник ще у грудні 2021-го відбув на ротацію. Старший сапер групи розмінування, а нині головний сержант ЗСУ Сергій Миколайович з іншими саперами дислокувалися в Краматорську. Крім виконання основних завдань, ще напередодні війни інженери щодня проводили тренувальні заходи повітряних тривог, аби відпрацювати алгоритм дій.

– І ми були готові, але мало хто вірив, що вони застосують таку силу і таки підуть повномасштабно, – зізнається військовий. – Але 24 лю­того показало, на що вони здатні.
О 5 ранку надійшла команда «Погріб». Весь особовий склад вибіг у сховище. Щойно виставили спостережні пости, як пролунав перший вибух – російські ракети прилетіли на аеродром. Прильотів було декілька. Потім усі перемістилися в надійніше сховище і чекали на подальші команди. Попри невизначеність ситуації, всі швидко взяли себе в руки. Усі ми розуміли, що війна перейшла в нову фазу – потужнішу, масштабнішу і жахливішу.
На ротації були дві пошукові собаки. На момент обстрілу чотирилапі перебували з нами в укритті. Вибухи крилатих ракет спричинили надпотужне навантаження на слуховий аналізатор однієї із собак.
І, на жаль, сьогодні вона вже не може виконувати завдання за призначенням, зокрема шукати вибухонебезпечні предмети.
День збіг, як одна мить. До обіду навіть не міг знайти свій телефон. Потім жартував, що його поцупив домовичок, бо напередодні купив такий сувенір найменшій онуці. Аж увечері викроїв хвилинку, аби подзвонити рідним і дізнатися, як вони. Бо, відверто, за рідних неабияк хвилювався, як і за колег, які працювали по всій лінії фронту в різних напрямках.
Коли перейшли в надійніше сховище, отримали чай і гарячі харчі.
У перші дні відпочинок був коротким. Заплющив очі – тривога. Прокинувся. Хоча ми й перебували в сховищі, але завжди – напоготові відбивати ворога. Куняли, а зброя була поруч. Наземного наступу не було, лише авіаційний і ракетний.
Згодом отримали команду передислокуватися в інший населений пункт, що й зробили. Це місце вже не обстрілювали, але відголоски боїв ми добре чули. І вже до квітня тут виконували завдання зі встановлення вибухових загороджень, щоб противник не міг просунутися. Швидкість і маневреність саперних підрозділів завжди в пріоритеті. Як і тверезість оцінювання обстановки, миттєве реагування на події, тактичну зміну бою чи обставин.
Встановили, відійшли, дочекалися результату. Часто хлопцям давали знати, що їхня робота немарна – москалі підсмажилися, є підриви техніки – зазвичай танків, БМП і БТРів.
Але вони теж хитрі й мали своїх інформаторів, які здавали позиції бійців, шлях їх пересування тощо.

НАШІ ІНЖЕНЕРИ ЗАВЖДИ РУХАЛИСЯ ВПЕРЕД

Чи готувалися наші військовослужбовці до повномасштабного вторгнення росії? Так, і не один рік. Відколи війна прийшла на схід України, військові почали активно нарощувати м’язи. Але й до 2014-го вони не пасли задніх, а переймали досвід іноземних колег. Про це продовжуємо розмову із Сергієм Миколайовичем, який відданий службі з 1993-го, а в Центрі розмінування служить ще з 2005-го:

– Пам’ятаю приїзд французь­ких спеціалістів, які проводили заняття з інженерної справи, а саме дії при виявленні саморобних вибухових пристроїв. Згодом почали при­їжджати фахівці з США, Польщі. Короткотривалі курси з інженерної справи та тактичної медицини провели для медиків і військові представники з Великобританії. Згадую, як починалася співпраця з литовськими інженерами-саперами. З ними ми працювали під час миротворчої місії в Афганістані й досі підтримуємо дружні стосунки.
Загалом до 2014-го ми були готові до протидій СВП, а це для досвіду сапера – крок уперед.
А після вторгнення росіян на схід України активно набували досві­ду в канадців. За 7 років співпраці навчання пройшли всі військово­службовці центру і отримали відповідні сертифікати.
Навчання не припиняємо і під час війни. Наші сапери набувають знань у Великій Британії, Німеччині, Італії, Данії, Швеції.

Не лише знаннями ділилися колеги з українцями. Допомагали вони Україні й сучасним обладнанням. Найбільша допомога надійшла від США, Канади, Франції.

– Коли прийшов служити 2005 ро­ку, мали металошукачі ще радянського зразка й різне старе залі­зяччя. Після початку співпраці Центру розмінування з французькими спеціалістами почали з’являтися сучасніші металошукачі «Валон», «Гарет». Еволюція торкнулася і костюмів сапера. Нині маємо з високим ступенем захисту, системою вентиляції EOD-9.
Не забарилися і роботизовані системи, з якими деякі наші військовослужбовці встигли ознайомитися і опанувати під час миротворчих місій. Наразі всі загони Об’єднаного навчально-тренувального центру Сил підтримки ЗСУ забезпечені сучасним обладнанням, зокрема і роботизованим, та костюмами захисту і для проведення занять, і виконання бойових зав­дань.

Після вторгнення росіян на схід країни 2014-го наші інженери активно відточували набуту теорію на полі бою. Загалом відтоді українські ЗСУ зробили стрімкий крок уперед у всіх напрямках – льотних, артилерійських, танкових, інженерних тощо. Чимало набутих практичних навичок українських військових зацікавили іноземних колег і змусили наших хлопців постійно вдосконалюватися. Бо ворога маємо хитрого і підступного.

– Знати саперну справу і мати трішки фантазії – можна виготовити будь-який саморобний вибуховий пристрій. Але над такими головоломками наші хлопці постійно працюють, багато виявляють, проводять над ними різні маніпуляції, аби дізнатися методи і послідовність виготовлення, матеріал тощо.
До неприємних сюрпризів ми готові, бо пройшли чималий практичний шлях. І навчилися працювати відповідно до обставин, використовуючи дистанційні та підручні засоби, роботизовані системи чи додаткове приладдя для роботи з СВП і ВНП.

Не могли не запитати в Сергія Миколайовича щодо прогнозів на розмінування. Адже нині Україна є найбільшим мінним полем у світі, та й війна досі триває. Кожен день протистоянь – це нова робота для саперів.

– Аналітики прогнозують, що потрібно 10-15 років. Але, на мою думку, часу може знадобитися більше, бо цей процес кропіткий і довготривалий. Після війни буде суцільне гуманітарне розмінування із залученням саперів та техніки. Власне, наш центр першим у ЗСУ почав використовувати для роз­мінування систему «Божена 5». Це дистанційна машина, призначена для розмінування території від протитанкових і протипіхотних мін. Нею активно користуються наші хлопці й нині, після деокупації Запорізької та Київської областей.
Словом, роботи в саперів вистачить не на один десяток років. Саперна справа буде актуальною для офіцерів, які планують вступати у вищий навчальний інженерний заклад і пов’язати свою долю з цим. Їм вистачить праці аж до пенсії.

ПОТРІБНІ НЕ ЛИШЕ ЛІТАКИ

Тож до вторгнення військо­ві готувалися і психологічно, і практично. Допомагали й західні партнери. Наприклад, відомо, що з 2018-го до початку 2022 ро­ку ЗСУ отримали від США кіль­­ка десятків пускових установок протитанкового ракетного комплексу FGM-148 «Javelin» та сотні керованих ракет до нього. За даними з різних джерел, можна нарахувати 77 установок та 540 ракет. За інформацією, під­твердженою Пентагоном, партія американської допомоги 2021 року становила 30 установок і 180 ракет «Javelin». Підтриму­вали нас також і країни Балтії та Велика Британія, яка до січня минулого року надала Україні 2000 протитанкових гранатометів NLAW. Тоді міністру оборони Бену Воллесу навіть довелося виступити із дипломатичною заявою та пояснити, що це не озброєння стратегічного характеру, і воно не становить загрози для росії.

Попри це, все, що надходило до України, годилось лише для роботи по ворожих колонах техніки, яка наступала. Уже згодом стало зрозуміло – західні розвідки, як і ворог, не очікували від українців такого опору. У різних владних кабінетах вважали, що протягом 72 годин після початку повномасштабної війни наша держава припинить своє існування.
Торік у серпні очільник МЗС Дмитро Кулеба казав, що за два дні до війни такі настрої побачив навіть у Овальному кабінеті, куди прибув на зустріч із президентом США Джозефом Байденом. За словами міністра, люди, які виходили з наради у американського президента ніби прощались із ним:

– І вони виходять, і кожен на мене кидає, в буквальному сенсі, прощальний погляд, як ось, знаєте, якби щойно відбувся консиліум лікарів, і там вирішили, що у вас четверта стадія раку. Ось усі виходять до пацієнта й кажуть: «Привіт». І так: «Ех…». Кожен із них зробив так: потиснув мені руку, зробив співчутливий видих – і пішов далі, – розповів він у одному з інтерв’ю столичним журналістам.

Рік по тому ми знаємо, що цей час прожили плідно, адже вижили як держава та нація, але розуміємо – до повної перемоги ще далеко. Великою мірою цей термін залежить від західної допомоги. Тож разом із керівником безпекових програм Центру глобалістики «Стратегія ХХІ», військовим експертом
Павлом ЛАКІЙЧУКОМ обговорюємо перспективи на фронті та поточну си­туацію із військовою допомогою для України.
Розмову починаємо з результатів дев’ятої зустрічі міністрів оборони країн НАТО на авіабазі ВПС США поблизу німецького містечка Рамштайн-Мізенбах.
– Пане Павле, вітчизняні ЗМІ розраховували, що чергова зустріч у Німеччині закінчиться оголошенням про надання нам західної авіації. Проте цього не сталося. Чи варто очікувати, що питання буде вирішено за моделлю танків, коли про їх передачу було оголошено вже після саміту?

– Насправді дуже рідко такі рішення проголошувалися саме в Німеччині. Лише інколи міністри оборони чи прем’єри різних країн використовували саміт як можливість оголосити про надання нам свого пакета допомоги. Основна мета та завдання цих зустрічей у координації різних держав у наданні допомоги Україні, тому там обговорюють насамперед технічні моменти. Наприклад, хто саме передасть нам гармати або й танки, питання про кільцевий обмін зброєю чи підготовку українських військових.
Тобто, на Рамштайні все відбувається для утворення синергетичного ефекту міжнародного співробітництва великої кількості країн. Там з’являються ідеї, а вже після повернення додому військові доповідають їх, і країни вирішують, долучатися до ініціативи чи ні.

Також експерт вважає, що антипутінська коаліція все ж веде безперервну роботу щодо поповнення нашого авіапарку:

– Я на 100% переконаний, що авіаційне питання обговорювалося на базі в Рамштайні, й одразу в декількох площинах. Оскільки деякі анонсовані до того рішення були дещо посунуті в бік, і замість них з’явились більш практичні пропозиції від наших партнерів. А якщо обговорювалися – процес триває. Це не Мюнхенська безпекова конференція, яка використовується як майданчик для проголошення красивих слів.

– Передачу нам авіації прогнозують не раніше ніж на кінець літа. Чи можна пришвидшити цей процес?

– Коли йдеться про F-16, ми має­мо на увазі зовсім новий для нас вид західного озброєння. Недавно мої польські колеги, говорячи про танки «Leopard 2», зазначали, що за стандартами їхнього війська на ефективну підготовку екіпажу необхідно 14 тижнів. Потім поляки порадились із нашими військовими та переглянули програму, з якої викинули вихідні та збільшили час тренувань із 6 до 10-12 годин на день, і таким чином термін підготовки наших військовослужбовців зменшився до 5 тижнів. Але ж танк та літак – це різні речі. Підготовка льотчиків – значно довший процес, тому не можна пересадити наших пілотів на нові літаки за кілька тижнів. Також щодо надання нам літаків нового зразка ще немає спільного бачення. Хоч ми й знаємо, які б хотіли, але це не означає, що наші партнери теж так вважають.
Процес тривалий. Але, крім рішень довготривалих, є ще й короткотермінові. Тому рано чи пізно цей Рамштайн принесе нам результати. Можливо, зовсім скоро до нас дійдуть радянські зразки авіації. Хоч, імовірно, про них не буде великого розголосу. Часто найважливіші рішення робляться досить тихо.

– Чи можна організувати ефек­тивний контрнаступ без західних винищувачів?

– Так. Насправді я не знаю, чому в нашому уявленні виникла при­в’язка авіації до наступального виду бойових дій. Як і розділення зброї на «оборонну» та «наступальну». Немає зброї для наступу чи оборони, а вона вся буде використана так, як вважає за потрібне командування. Навіть ЗРК начебто є видом ППО, але ворогом використовується для ураження наземних цілей. Це стосується й танків, БМП, артилерії.
Щодо авіації, то я розглядаю її як елемент модернізації нашого ППО. Україна поступово переходить від радянської ешелонованої моделі протиповітряної оборони до зразка Північноатлантичного альян­су. Винищувальна авіація займає у цій концепції важливіше місце, ніж ЗРК.
Наприклад, недавно швейцарці вирішили оновити своє ППО й придбали 5 батарей систем «Patriot». Із них 4 для використання і п’яту – в резерв. За їхніми підрахунками, це закриє повітряний простір значно меншої за Україну Швейцарії на чверть. Інші 75% вони планують захистити за рахунок закупівлі винищувачів.
Тож можемо розуміти, чим для нас є отримання трьох батарей цієї системи, і що разом із цим значить авіація. Наразі Україні конче необхідні штурмовики та ударні гелікоптери. Партнери усе ще мають час та резерви передати нам радянські зразки, і коли дехто говорить про закупівлю Україною американських штурмовиків «Thunderbolt II» – було б дуже класно, але я впевнений, що вони ще нескоро з’являться в лавах наших оборонців.

– Який ще вид озброєння Украї­ні необхідно отримати, аби здобути перемогу?

– Найголовніше – багато боєприпасів: ракети, снаряди для РСЗВ та ствольної артилерії, міни, боєприпаси для стрілецької зброї, для установок M142 «HIMARS». Усе це використовується надзвичайно швидко, і його необхідно мільйони.
Навіть якби нам вдалося знайти снаряди для «Точки У» – це теж було б дуже добре. Наші хлопці десь їх і так беруть. Недавно були два вдалі пуски, значить, десь на складах в Україні чи за кордоном є й такі снаряди. Боєприпасна проблема найбільш важлива та актуальна, але, як сказав міністр оборони США Ллойд Остін, – «Це одне із тих питань, яке ми будемо обговорюва­ти, але яке не потребує широкого розголосу».
Для нас важлива артилерія – надходження нових одниць та ремонт старих. Варто подивитися заяви наших партнерів про те, які пакети допомоги вони надають. І бачимо, що техніка починає надходити, не підлаштовуючись під нашу організаційну структуру військ, а постачається готовими бригадами чи батальйонними комплектами натівського зразка. Одні передають танки, другі – БМП, треті – БТРи, четверті – важку артилерію, міномети, засоби зв’язку. І ми бачимо вже готову бригаду зовсім іншого якісного рівня. Це дуже важливий злам. І ця тенденція стане превалюючою.

– Щоразу, коли говоримо про повернення Криму, зазначаємо про важливість ракет із дальністю враження понад 150 км. Чи можливо успішно провести Кримську операцію й без цих ракет?

– Її можна проводити по-різному. Будь-яка операція при плануванні командування здійснюєть­ся з оцінки своїх сил та оцінки сил противника. На основі цього командувач визначає характер дій, які будуть основними при веденні бою у тій чи іншій операції.
Наприклад, на озброєнні України є близько 30 M142 «HIMARS». Поляки ж вирішили замовити для своєї армії близько 300 установок. Це показує оцінку ефективності такої зброї. Раніше на неї значно менше звертали увагу в державах НАТО. У майбутньому ми побачимо, чи буде її більше й наскільки саме в ЗСУ. А планування проведення операції у Криму залежатиме від розкладу сил на полі бою. Загалом ураження цілей у глибині території противника може здійснюватись у різний спосіб. До слова, «HIMARS» ще не бомблять Крим, а вже там бавовна «цвіте пишним квітом». Днями гриміло в «дорогом, любимом» Севастополі. Тож не «Хаймарсами» єдиними.

– Пане Павле, які Ваші прогно­зи на 2023-й у боротьбі з росією?

– Наразі прогнозувати дещо некоректно, оскільки війна – справа дуже динамічна. Часто стратегічні плани руйнуються та потребують швидкої переробки й доповнень. Тому говорити про перспективи на 2023 рік я б не став. Наразі ворог наступає на сході. Його успіх за­лежить від того, чи зможе він про­рвати нашу оборону, запустити в прорив резерви та вирватися на оперативний простір, або наші Сили оборони втримаються та роз­мелять наступальний потенціал
росіян.
Одночасно я впевнений, що нам вдасться накопичити сили для нанесення контрудару. Тоді на хвилі невдач противника може бути потужний контрнаступ. А в якому напрямку він відбудеться, вирішить Генштаб. Потім усе станеться за стан­дартним сценарієм, коли від успіху чи неуспіху виконання одного зав­дання залежить інше. Я хочу, аби сталось так, як прогнозує американський генерал Бен Годжес, який вважає, що 2023-го ми повернемось до українського Криму. А те, що станеться, залежатиме від того, як діятимуть ЗСУ, та як Україну підтримуватимуть наші партнери.

ПРИЙНЯЛИ І ЛЮДЕЙ, І БІЗНЕС

Доки хлопці на полі бою щодня нищать по декілька сотень, а то й тисячу росіян, у тилу теж не сидять, склавши рук. Усі доб­ре розуміють, що навіть під час війни бізнес мусить працювати, аби економіка не впала. Тому вже з перших місяців вторгнення підприємці з «гарячих» регіонів релокували свій бізнес у відносно спокійні області, зокрема і на Кам’янеччину.

Як повідомила пресслужба Кам’янець-Подільської міськради, вже в перші дні війни було проаналізовано вільні земельні ділянки, виробничі площі для розміщення суб’єктів господарювання в нашому місті. Наразі в нашій громаді ведуть бізнес близько 30 релокованих підприємств. 12 із них перереєструвалися в нас. Інші ж бажають відкрити тут філії.
Основні види діяльності – виробництво деталей і приладдя для автотранспортних засобів, інструментів і обладнання для вимірювання, виробів з алюмінію, машин і устаткуван­ня для сільського та лісового господарств, продуктів харчування, одягу тощо. За цей час до бюджету громади надійшло від них 3,2 млн грн.
Кількість працівників на релокованих підприємствах – 273. Близько сотні працевлаштовано з нашої громади.
У Харківському університеті внутрішніх справ, який переїхав до нас, навчаються 900 студентів. У Бахмутському фаховому коледжі культури і мистецтв – майже 100.
Відкрило місто обійми й переселенцям, котрі знайшли тут прихисток.

«Із початку повномасштабного вторгнення через наше місто пройшли близько 30 тисяч ВПО, – йдеться в інформації, оприлюдненій пресслужбою міськра­ди. – Було зареєстровано департаментом соц­захисту понад 24 тисячі людей. Нині на обліку перебувають 22 тисячі 900 осіб, із них 5087 – діти до 18 років, 2294 – пенсіонери, 624 – люди з інвалідністю, 48 багатодітних родин.
Саме заклади освіти стали першим прихистком для ВПО. Ми зустрічали, приймали та розміщували людей, які шукали порятунок у нашому місті. Забезпечували їх постільною білизною, ковдрами, подушками, збирали продукти, більш ніж пів року готували їжу в міських пунктах харчування.
За цей час роздали понад 150 тис. порцій гарячих обідів. Спершу свої­ми силами, силами «Комбінату харчування учнів», підприємців, потім ще й завдяки гуманітарним вантажам із-за кордону. А також підтримці міського товариства Червоного Хреста України.
Загалом ЧХ надав нашому місту і ВПО величезну допомогу. Було відкрито пральні (додатково до комунальних), громадську перукарню та проєкт «Дітям війни» (спільно зі Штабом громадянської оборони SOS), центр психосоціальної підтримки, освітні курси, видано діткам із малозабезпечених сімей рюкзаки тощо. Нині спільно працюємо над проєктом Центру медико-­соціальної реабілітації.
У школах навчаються 653 дитини із регіонів бойових дій, садочки відвідують 267 дітей, в інклюзивно-ресурсний центр звернулися 87 родин. Насправді дітей ВПО у громаді більше, але деякі продовжують навчання у своїх школах дис­тан­ційно.
На сьогодні в п’яти дитсадках гро­мади проживає 91 переселенець. Продовжує роботу пункт реєстрації ВПО у ліцеї №15 (довгий час працювали три).
Сьогодні по допомогу, яку ми видаємо у співпраці з різними міжнародними фондами, звертаються близько 5000 ВПО. Співпрацюємо з низкою міжнародних організацій, які допомагають продуктами, за­со­бами гігієни, теплим одягом, соціаль­ною підтримкою, – «Рокадою», «Kit­chen», «Руки друзів», Міжнародною організацією з міграції та іншими.
Проблемними питаннями за­лишаються соціальна адаптація, працевлаштування переселенців, а також розміщення. Адже заклади освіти не пристосовані для постійного проживання людей. Один із таких проєктів, який нині реалізується, – реконструкція гуртожитку в селі Зіньківці, де можна буде поселити 270 людей.
Наразі до відділу обліку, розподілу та приватизації житла міськ­ради свої заяви на тимчасове отримання житла подали 153 сім’ї».

Прихисток переселенці знаходили не лише в місті, а й у тергромадах Кам’янець-Подільського району. Скількох українців громади прихистили, і скільки ще продовжують тут жити, ми запитали в голів ТГ. І дізна­лися, що деякі переселенці вже стали нашими й придбали тут житло.

Гуківська громада: з початку війни тут мешкали 400 осіб. Наразі проживають 64 людини.
Гуменецька громада: прий­няла 2125 ВПО, 376 залишилися проживати досі. З них 54 людини з Херсонської області оселилися в таборі на повному утриманні бюджету громади.

Жванецька громада: стала домівкою для близько 3000 переселенців, наразі продовжують тут жити 300 осіб.

Китайгородська громада: прийняла 650 людей, 205 залишаються тут мешкати.

Орининська громада: стала тимчасовою домівкою для понад 1500 ВПО, 319 з яких і досі тут живуть. Крім того, громада прийняла дитячий будинок сімейного типу з Донеччини, де мешкають 5 дітей і двоє дорослих.

Слобідсько-Кульчієвецька громада: зареєструвала 1970 ВПО, 101 з яких залишаються і досі.

Закупненська громада: наразі тут продовжують проживати 84 родини (177 осіб). А загалом мешкали близько тисячі громадян.

Новоушицька громада: задокументувала 6500 людей, досі знаходяться 992.

Чемеровецька громада: тут зареєструвалися 3500 людей, 850 з яких втратили домівки і не мають куди повертатися.

Староушицька громада: всьо­го прибули 3214 переселенців, на сьогодні залишилися та приживають 443.

Дунаєвецька: прихистила понад 10 тисяч ВПО, з яких 2108 за­лишилися.

Галина МИХАЛЬСЬКА, Олександр ЩЕРБАТИХ.