«ВІДІРВИ ПУТІНУ ГОЛОВУ І ПРИВЕЗИ МЕНІ…»

37-річний танкіст Павло, позивний «Матрос», із села Смотрич на Кам’янеччині, – про бойових побратимів, множинні поранення, цивільне життя і майбутнє України

Він декілька років разом із дружиною Шаркою та сином Данилом проживав у Чехії. Працював водієм­навантажувачем на заводі BMW. Проте 24 лютого росіяни розпочали повномасштабне вторгнення. І Павло без довгих роздумів вирішив, що має повернутися до рідного дому. Поки що сам. Аби потім, після Перемоги, таки втілити давню мрію в життя ­ показати своїй родині Україну.

Із Павлом ми спілкувалися по телефону. Вже наступного ранку він від’їжджав у зону бойових дій. Проте навіть 20­хвилинної розмови вистачило, щоб укотре переконатися: українські воїни ­ то сильні плечі, міцний дух, сталеві нерви і саркастичний гумор.

Насамперед, коли запитуємо про війну, «Матрос» згадує поранення:

­ Це сталося в травні минулого року біля Попасної. Нас підбили в танку. Мені так обпекло очі, що декілька днів не міг бачити. Все тіло було в дрібних осколках. У руці ­ дві наскрізні дірки. Два уламки витягнули з грудей, але один залишився. В той момент узагалі нічого не відчував, не було болю, не було зовнішніх відчуттів. Але медики мене «витягнули». Чотири місяці провів у різних шпиталях у Луцьку, Хмельницькому. Після відновлення на 5 місяців повернувся на передову. Оце ж тепер у мене саме закінчилася відпустка, їду назад ­ до побратимів, на першу лінію. Командування каже, що будемо отримувати серйозну техніку, і хоче мене знову в танк посадити. Я хоч і обмежено придатний до військової служби, але в тилах сидіти не буду.

В армійські часи Павло служив у 300­му навчальному танковому полку в Десні, Чернігівська область. Закінчував стро­кову службу в селі Перевальному, Крим. 2014­го потрапив у третю хвилю мобі­лізації. Через два роки отримав дер­жавну нагороду ­ орден «За мужність» III ступеня, недавно ­ «За мужність»
II ступеня.

­ Як тримаєте бойовий дух Ви і Ваші товариші?

­ Хлопці мої круті, нічого не бояться, підтри­мують один одного, як і має бути. Було приєм­но, коли вони зраділи моєму поверненню піс­ля поранення. Ми того дня втратили 7 екіпажів ­ більше як половину. Мій уцілів. Танк наш ми теж вивезли, хоча він горів. Але з на­­
строєм у нас усе нормально. Замість «Привіт!» завжди кажемо: «Слава Україні!».

­ В яких побутових умовах живете?

­ Як я кажу, ­ all inclusive. Живемо в бліндажах, світло і вода є. Стараємося хлопців забезпечувати всім необхідним. Їздимо навіть на сепарських машинах, які захопили.
В 15­му умови були гірші.

­ Павле, Ви часто телефонуєте рідним?

­ Мобільний зв’язок є частково, з інтернетом ситуація трохи краща. Інколи через поставлені завдання декілька днів немає можливості сконтактувати з близькими. Тому телефонуємо за кожної нагоди, щоб хоча б повідомити, що все гаразд. 17 років тому в автомобільній аварії в Криму загинув мій старший брат (він закінчував там інженерний
інститут). Відтоді намагаюся мамку оберігати від поганих новин. Вона хвилюється, звичайно. Але до моєї служби ставиться більш­менш нормально. Деталей я їй не розповідаю. Просто кажу, що перебуваю в тилу.

­ Бракує ротацій?

­ Нині ми робимо не те, що хочеться, а те, що треба. Звичайно, дуже кортить побачитися з родиною. Малому ­ три роки. Якраз такий цікавий період, він росте, вчиться чомусь новому. Душа тремтить, коли спілкуюся з ними по телефону. Але також я люблю своїх товаришів, Україну. Не можу її залишити, не можу бачити, як вона стікає кров’ю…

­ Що можете сказати про ворога?

­ Безмозкі. Не треба було лізти до українців ­ тепер згинете всі до одного!

­ Як із внутрішніми, психологічними, травмами воїнів?

­ Вони є, і їх дуже багато. Особливо, коли хлопці приїжджають із самого пекла, коли по 9 місяців не бачили «білого світу». Тому намагаємося їх підбадьорювати, підтримувати морально, надавати відпустки.

­ Які враження у Вас про Кам’янець після фронту, про цивільних?

­ Одне можу сказати: люди як жили, так і продовжують жити, працювати, займатися своїми справами, волонтерити. Зовсім інше життя, ніж там. Але це нормально для тилу.

­ З яким настроєм повертаєтеся?

­ Із настроєм захищати незалежність держави. За цей рік українці почали більше допомагати один одному, ми стали набагато чутливішими, але й сильнішими. Ми обов’язково виграємо цю війну. Наші діти, як і раніше, будуть ходити до школи, ми ­ розбудо­вувати країну. Бабуся дружини в Чехії каже: «Відірви путіну голову і привези мені! Я знаю, що з нею зробити». Більшість країн змінили своє уявлення про бункерного карлика і росію. Весь світ нам допомагає. Навіть Байден не побоявся приїхати до нас.

Після Перемоги хочу повернутися в Украї­ну. І щоб син побачив бабусю. Тут дім моїх прабабусі та прадідуся, який я не буду продавати і який стараюся всіма силами під­тримувати. Україна ­ це моя Батьківщина. За неї і боремося!

Лілія ПЕТРУК, пресслужба міської ради.