Костянтин АГАПОВ: ТРЕНЕР І ВОЇН

Торік, коли 24 лютого росіяни почали повномасштабне вторгнення, нелегко було спрогнозувати долю країни. А злива з ворожих бомб поселила страх у серцях мільйонів людей. Проте було вдосталь тих, хто не злякався та з перших днів самотужки долучився до Сил оборони, аби зберегти Україну. Часто ціною власного життя. Таким був і відомий у місті спортсмен і тренер, чемпіон зі змішаних єдиноборств за версією «MMA PRO» Костянтин АГАПОВ. Його життя обірвалося 9 січня в Донецькій області внаслідок ворожого обстрілу.
Воїну та батьку двох дітей було лише 35 років, однак внесок у майбутнє країни та нашого міста виявився чималим…

«ТРЕБА МОТИВОВАНИХ ЛЮДЕЙ»

– Із дитинства він був дуже енергійним, справедливим і чесним. Костя ніколи не шукав друзів заради якоїсь вигоди, не розділяв людей. Навіть навпаки, завжди захищав слабших. Іноді міг і взяти чиюсь провину на себе, аби захистити, – розповідає мати Костянтина Ольга Степанівна. – Завжди був дуже самостійним. Пам’ятаю, як у 8 років без мене їздив на свої перші змагання.

– Спорт завжди був у його житті?

– Так, він із самого дитинства рвався на спорт. Спочатку був футбол. Ходив на тренування в ДЮСШ №2 разом із другом та однокласником Андрієм Шибком, який потім потрапив до донецького «Шахтаря». Але Костя таких успіхів у футболі не мав, тож згодом пішов на єдиноборства. Не дуже зраділа цьому. Я ж бачила ці бої та хвилювалася за сина. Однак, попри те, що я просила займатися чимось іншим, завжди ним пишалася. Він ніколи мене ні в чому не розчаровував. Перший тренер у нього повірив та багато чого навчив, як майстерності, так і людяності.

Він ні хвилини не сидів на місці. Навіть мав таку ходу, ніби біг. Напевно, не було дня, який би просидів удома. Завжди залюбки їздив на риболовлю чи ходив по гриби. Мав і багато хобі, зокрема читав історичні книги, оскільки єдиноборства дуже пов’язані з історією та війнами. Останнім часом читав книгу «21 урок для 21 століття». Полюб­ляв також літературу про різноманітні знаки та герби.

Разом із цим був дуже вірую­чою людиною. Уже після Костиної загибелі знайшли його щоденник. Виявляється, що при академії
бойових мистецтв він хотів орга­нізувати ще й спортивну школу, а там відкрити і школу духовен­ства.

Жінка каже, що з плином ча­су Костянтин замислився і про тренерську діяльність. Задля цього закінчив факультет фізичної культури К-ПНУ ім.Івана Огієнка.

– Костя розумів, що час минає. Завжди казав: «Спортивна кар’єра триває до 30-35 років». Після її завершення хотів учити інших, тому й пішов здобувати навички наставника, тож це був свідомий вибір.

– Яким Костянтин бачив майбутнє України?

– Він прагнув, аби наші люди та країна були вільними. Бажав, аби Україна стала демократичною державою з європейським стилем жит­тя. Тому з початком вторгнення одразу пішов до територіальної оборони, а потім – до лав ЗСУ. Навіть сам обрав місце служби, коли долучився до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Міг потрапити до іншої та воювати на більш спокійному Запорізькому напрямку, але обрав свою бригаду саме тому, що вона воювала на найга­рячіших ділянках фронту. Казав:
«Я потрібен там. У тих місцях тре­ба найбільш мотивованих людей.
І там – мої учні, тож я ховатися не буду». Костя служив радіорозвідником і перебував не лише на «нулю», а й декілька разів знешкоджував ворога в його тилу.

ВОСТАННЄ ТРЕНУВАВСЯ РАЗОМ ІЗ НАМИ

За часи тренерської діяльнос­ті через руки Воїна пройшли сотні, якщо не тисячі дітей. І до кожного з них потрібно було знайти підхід.

– На тренування до Костянтина Михайловича я прийшов у серпні 2020-го, – згадує один з учнів Ілля ПАСІЧНИК. – Запам’яталося, що тоді якраз був розпал пандемії, а тренер пожартував, що в залі «корони» можна не боятися, та навіть дозволив тиждень позайматися безкоштовно, поки ще не зрозумів, чи мені подобається ММА. Щоправда, наставник відправив мене в групу до початківців, попри те, що я тоді вже три роки займався бок­сом.

– Чим він найбільше запам’ятався?

– Мав власний стиль. Міг розповісти якусь історію із власного життя і не примушував вихованців до того, аби вони тренувалися.
Він просто створював таку атмо­сферу, що ти сам хотів тренуватися разом із ним. Мотивувати вже й не потрібно було. Робив нас більше колективом і друзями, ніж людь­ми, які ставлять собі за мету лише виграти чергову медаль.

За час, проведений під його керівництвом, напевно, най­більше запам’яталося, як улітку 2021-го, вже після низки змагань, ми групою з 10-12 осіб поїхали на спортивні збори до Болгарії. Там були весь час разом, як родина.

Згадує підопічний і, на жаль, останнє тренування разом із Костянтином Агаповим. Тоді
вже не під керівництвом наставника:

– Це був початок повномасштабної війни. Він уже тоді був у лавах ЗСУ, але завітав до залу. Прийшов у військовій формі та тренувався разом із нами.

ДРУЗІ ОБ’ЄДНАЛИСЯ ПЕРЕД ВІЙНОЮ

У той момент вихованцями займався давній товариш Костянтина Агапова Петро ЯБЛОНОВСЬКИЙ.

– Це енерджайзер. Костя завжди був сповнений енергії. Його неможливо було побачити втомленим, або, як нині кажуть, «вигорілим», – розповідає Петро Яблоновський. – Дуже добре міг дати навколишнім заряд бадьорості й разом із цим умів зібрати однодумців довкола себе. Крім цього, був талановитим тренером. Наприклад, є група віком 5-8 років. Це найважчий період для тренувань, адже тоді діти ще кожен сам по собі. А Костя якось міг їх прича­ровува­ти, що вони просто ходили за ним.

Одна справа – вихованці 16-17 років, які чітко знають, чому вони прийшли до залу, а інша – малеча. Але в Кості була ідеальна дисципліна, він якось із ними порозумівся. Згодом, коли взяв цю групу, я не міг збагнути, як він справлявся.

– Ви давно працювали разом?

– Ні, але познайомилися, напевно, років 15 тому. Тоді виступали за ДЮСШ №2 у бойовому самбо. Костянтин займався в головному відділенні спортшколи, а я – на Руських фільварках. Але ми входили до збірної міста, тому на змагання їздили разом, мали також і виїзди на природу всією спортивною сім’єю, та й різниця у віці в нас невелика, тож невдовзі потоваришували.

Також Петро розповідає, що тоді хлопці мріяли виграти чемпіонат України із бойового самбо, змагалися в Криму, який ще не був окупований росіянами, та зовсім не думали про тренерство. На жаль, потім їхні шляхи розійшлися. Коли на початку 2022-го зустрілися знову, життя вже було зовсім не таким, як раніше:

– Костя залишився тут, а я по­їхав за кордон, де, як професійний спортсмен, провів близько 10 років. Доля звела знову вже перед вторг­ненням, коли я повернувся до Ка­м’янця.

Ми зустрілися торік 9 січня. За цей час Костянтин дуже виріс. Із енергійного і дещо метушливого молодого хлопця перетворився на досвідченого та відповідального тренера. Поговорили, й він запропонував провести дітям майстер-­клас та показати напрацювання європейської школи. Я відповів: «Залюбки».

Те заняття стало доленосним, адже після нього чоловіки по­чали тренувати разом, а згодом виникла ідея спільної Академії бойових мистецтв.

– Костянтин запитав мене, як довго я буду в місті. Я відповів: «Десь до березня», оскільки тоді ще мав відновитися після травми, – пригадує Петро Яблоновський. – Тоді він запитав, чи не хочу я іноді приходити та допомагати в тренуваннях. Мене це приємно здивувало, хоч і не бачив себе в такому ремеслі, оскільки знав, що воно важке та часто невдячне. Проте почав допомагати.

– А що Костянтин у Вас побачив?

– Не знаю. Він якось це вмів. Дивився на людину й «сканував», міг дізнатися, в кого до чого лежить рука. Після майстер-класу Костя од­разу повідомив: «Ти все одно переходь до тренерської діяльності.
Мало хто так може». Я тоді тільки посміявся, але виявилося, що він мав рацію. Згодом він і розкрив мене як тренера. Не кожен спортсмен буде наставником, але Костя до­поміг.

Паралельно із цим ще з лис­топада російська федерація невпинно нарощувала свої сили
біля наших кордонів, а до нападу залишалося трохи більше як місяць. Та, за словами Петра Яблоновського, вони тоді й подумати не могли, чим це обернеться: 

– Ми не вірили, що буде війна. За декілька днів після 24 лютого мали везти дітей на змагання. Я навіть тоді запитував Костю, чи їх не скасують, оскільки все уже було заброньовано, а ситуація нагніталася. Проте він сказав, що це – ні­сенітниця, й усе минеться. А вже
за декілька днів, одразу після на­паду, пішов до територіальної оборони.

«АРХАНГЕЛ» ПОСТАВ У ВІЙНІ

У перші дні після нападу всю країну охопив жах: падали ракети, росіяни захоплювали нові й нові населені пункти, ніхто не знав, чи встоїть бодай столиця. В таких умовах до західних кордонів України потекли ріки біженців, які створювали черги до контрольно-пропускних пунктів довжиною в десятки кілометрів. Проте в Кам’янці-Подільському двоє молодих чоловіків взялися за створення академії бойових мистецтв «Архангел».

– Це все сталося в березні, – каже Петро Яблоновський. – Ми таки вирішили створити свій клуб. Отже, коли люди з валізами бігли від війни, ми в приміщенні колишнього «От заката до рассвета» «бом­бимо» стіни. Знайомий Кості та співзасновник школи Микола Мельник запропонував нам місце там, і з-поміж декількох варіантів обрали його, оскільки то підвальне приміщення, а поряд ще й розта­шоване укриття. Це ідеально під час війни.

Тоді Костянтин був неподалік звідси й міг часто приїжджати до залу. На щастя, це все сталося в час максимальної згуртованості українців. Допомагали тут, хто тільки міг, а також люди з-за кордону. Тому перші тренування вдалося провести вже у травні.

– Чому Ви вирішили створити академію саме в момент початку великої війни?

– Тоді до міста був великий потік внутрішньо переміщених осіб. Багато людей приїжджали з дітьми, тож ми зрозуміли, що наразі це дуже актуально. Отримували по десятку дзвінків щодня, всі запитували, коли відкриємо клуб. Тому намагалися закінчити зал якомога швидше.

На жаль, попрацювати разом у власній школі ММА так і не вда­лося. Хоча чоловіки мали цілком конкретні плани на майбутнє. 

– Я дуже чекав його з війни, – розповідає Петро. – Вести самотужки тренувальний процес було доволі складно, тож ми планува­ли: коли Костянтин приїде додому, візьме на себе організаторські обов’язки. У січні він уже мав повертатися, але не судилось…

Тепер своє функціонування продовжує академія бойових мистецтв «Архангел», одним із творців якої назавжди залишиться Костянтин Агапов. Наразі в клубі три групи вихованців загальною кількістю близько 100 осіб: 5-8 років, початківці (люди різного віку, які лише недавно почали тренування з єдиноборств. – Прим. ред.) та старша група. 

Спортсмени стабільно беруть участь у різних стартах, а, згідно з першочерговим задумом, академія має допомагати вихованцям змагатися на рівні чемпіонатів світу та Європи серед любителів, а згодом – переходити у професійні ММА. Тренуються там і двоє синів Костянтина – Давід та Дамір.

Олександр ЩЕРБАТИХ.