«МОДУЛЬ»: УКРАЇНСЬКИХ МЕТАЛУРГІВ НЕ ЗЛАМАТИ!

Великий бізнес для власного розвитку потребує великої уваги та гарних умов. І хоч у реаліях війни про друге доводиться лише мріяти, українці вже давно показали світу, що нас не зламати, а будувати краще майбутнє ми готові й в умовах постійного ризику та втрат. Одним із таких прикладів у нашому місті є робота численного колективу ТОВ «Модуль-Україна».
Тож «Подолянин» зустрівся з його багаторічним директором Ігорем ТИТОВИМ, аби порозмовляти про функціонування підприємства під час війни та плани на життя після Перемоги. До речі, Ігор Олександрович нині очолює міську Спілку промисловців і підприємців.

ВІД РОСІЯН ПОЗБАВИЛИСЯ ВЧАСНО

Співрозмовник одразу зауважує, що чітку громадянську позицію в компанії висловили ще 9 років тому:

– До 2014 року, як і більшість українських підприємств, наше виробництво було зорієнтоване на співпрацю з росією. Проте ще тоді, одразу після початку військової агресії проти України, ми припинили будь-який експорт та імпорт до нашого східного сусіда.
На початковому етапі виникло запитання: «А де взяти метал?». Однак поступово знайшли можливість перебудувати виробництво під українську сировину. Почали брати її в «Запоріжсталі» та з часом перелаштувалися. Проте постачальник не може бути один, тож співпрацювали з Туреччиною та різними європейськими країнами. Однак європейська сталь дуже дорога, та й логістика звідти налагоджена не надто добре.
Тож чудово, що можемо спів­працювати з українськими ме­та­лургійними комбінатами. Шко­да лише, що вже немає двох вели­чезних маріупольських заводів – МК «Азовсталь» і ММК ім.Ілліча, які знищили окупанти.

Разом із цим керівник зі­знається, що в ті часи мали й інші проблеми, пов’язані із сусідньою державою:

– Доводилося терпіти те, що нашим власником був «Промінвестбанк», який належить росіянам. Підприємство багато років намагалися продати й не давали жодної копійки. І попри велику кількість охочих придбати, постійне нарощування виробничих потужностей, компанія залишалася власністю господаря, який нічим не допомагав. Добре, що хоч не дуже заважав жити.

ГОТУВАЛИСЯ ВІДСТРІЛЮВАТИСЬ І ПОВЕРТАТИ ГРОШІ

Півтора року тому «Модуль-­Україна» нарешті знайшов повністю українського власника, яким став ТОВ «Метіпол 1». Одночасно розпочинався період власних рекордів і будівництва планів на майбутнє для металургів із Кам’янця-Подільського. Проте, як і все навколо, майбутнє підкоригувала війна:

– Я дякую Богу, що нині ми належи­мо компанії, яка повністю є україн­ською і не має жодного зв’язку з росією. Нас викупили наприкінці 2021-го, коли вирував ковід, і в Європі виник дефіцит металу.
Якщо раніше в нас 10-20% продукції йшли в західному напрямку, то два роки тому – вже 50-60%. Це дозволило розробити плани з модернізації виробництва, які й досі залишаються планами. На жаль, 24 лютого 2022 року розпочалася повномасштабна війна, й виробництво знизилося вдвічі.

– Ігоре Олександровичу, як пережили перші дні вторгнен­ня? Мабуть, вони були найважчими…

– Так, для всіх це було шоком. Наприкінці лютого минулого року ми готувалися захищатись. Дякувати Богу і Збройним силам України, що не довелося відстрілюватися через паркан.
Звичайно, тоді вся робота зупинилася. Одразу звернулися в Ка­м’янець-Подільський районний ТЦК і СП з питанням з приводу того, що їм потрібно. З’ясувалося, що насамперед – допомогти з облаштуванням блокпостів.
Приймали й біженців – людей із партнерських для нас підприємств, які жили в нашому гуртожитку. На жаль, майже ніхто не залишився, оскільки Кам’янець – доволі невелике місто. Уже в березні минулого року прийняли на роботу близько 30 внутрішньо переміщених осіб. Наразі з них у нас працюють лише декілька людей, їхньою роботою дуже задоволений і боюся, що вони повернуться додому.

Також пан Ігор додає, що згодом із ними на зв’язок вийшли й західні партнери. Колеги із сусідніх країн також були шоковані початком повномасштабного вторгнення, але, на відміну від самих українців, вони не давали нам шансів на перемогу:

– Так сталося, що ми працюємо за передоплатою, тож з Європи звернулися із проханням повернути кошти. Вони в нас були, але підприємство залишилося би майже без фінансів. Тому я зібрав колектив і сказав: «А давайте запустимо виробництво!». Таким чином, під час другого тижня березня ми почали роботу. Й стали першим металургійним виробництвом, яке відновило роботу. Згодом звернулися до «Запоріжсталі», там здивувалися: «Ви почали роботу? І ми запускаємося». Тому ми стали локомотивом, який потягнув усю індустрію.
Згодом розіслали всім партнерам листи із запевненнями, що будемо функціонувати та просимо продовжити з нами співпрацю.

– Яку відповідь отримали?

– Довго все це не протрималося. Наприклад, Польща лише тепер оговтується від шоку. А в березні минулого року жодна країна не думала, що ми вистоїмо. Тоді наш експорт значно знизився. Він знову дійшов до показників 10-15% від виробництва.
Торік це були переважно конт­ракти, поставки за якими ще не завершилися, бо вони ж усі зазвичай укладаються на рік. Із нашими парт­нерами ми відпрацювали їх до кінця, але не більше. І лише тепер, 2023 року, знову укладаємо нові угоди. Так, війна триває. Але металопрокатна індустрія вже починає відновлюватися.

Додає керівник і те, що колись неодноразово чув закиди про незручне географічне розташування свого підприємства, оскільки до Кам’янця-Подільського важче доїжджати зі столиці, ніж на схід країни. Проте нині всім стало зрозуміло, що «Модуль-Україна» насправді має хорошу локацію, до якої не дісталися ті, кому не потрібно.

– Румунія та Польща розміщені недалеко від нас, – розповідає Ігор Титов. – І саме там знаходяться найбільші наші замовники. Але величезний потенціал маємо і в рідній державі. Так, обсяги виробництва зменшилися. Але ми виготовляємо фарбовану та оцинковану сталь, яка до вторгнення масово використовувалася при будівницт­ві торговельних центрів по всій Україні. Компанія навіть не встигала виконувати всі замовлення. На жаль, наразі багато цих ТЦК понівечені, хоч певну частину з них уже відновлюють.

МИ ОБОВ’ЯЗКОВО ВІДБУДУЄМО КРАЇНУ

Кам’янчани добре знають, що «Модуль-Україна» завжди робив вагомий внесок у бюджет міста. І сумного 2022-го це скла­ло 4503000 грн.
Також на підприємстві пишаються планами власної модернізації та участі в повоєнній реконструкції нашої Батьківщини. Про це Ігор Олександрович розповідає детальніше:

– У липні минулого року швейцар­ське місто Лугано приймало Міжнародну конференцію з питань відбудови України. Сума запланованих ін­вестицій у нашу державу – 750 мільяр­дів євро. Долучилися до заходу й акціонери «Метіпол 1», які представили план розвитку нашого підприємства. І я пишаюся тим, що серед 850 проєктів він був прийнятим до 100, які західні партнери планують реалізувати.

Після цього постало запитання: «Чому саме «Модуль-Україна» потрапив до цієї сотні?». Але виявляється, що відповідь на нього чітко пояснює й роль підприємства в житті держави після Перемоги:

– Тому що відновлення – це саме наша продукція: дахи, будівлі, сенд­віч-панелі. Коли після Перемоги Україна відновлюватиметься, не буде часу, аби будувати щось із каменю. Потрібно буде багато швидкомонтованих будівель, а це саме наш профіль.

– У чому полягає цей план модернізації?

– Потрібно приблизно 150 мільйонів доларів. Ми не збираємося змінювати свій напрямок. Він і надалі складатиметься з металопрокату, ліній оцинкування та фарбування. Однак багато складових потребують заміни.
Наприклад, лінія фарбування є застарілою, оскільки працює з 1988 року. І хоч ми її вже 5 разів модернізували, вона все ще споживає багато ресурсів і не є достатньо екологічною.

Також Ігор Олександрович додає, що відповідна лінія вже готова для експлуатації. Разом з її встановленням потрібно замінити й лінію оцинкування та поновити новий прокатний стан. Зміни не лише здійснювати­муть­ся для заощадження кош­тів у процесі виробництва, а й допоможуть мінімізувати негативний вплив на довкілля:

– Ми постійно кажемо, що йдемо в Європу. Так ось, там найважливішим пунктом є екологічність. І спочатку запитують про це, а вже потім про те, що хочеш здійснити. Зокрема, серед проєктів, підтриманих у Лугано, близько 90 – еко. І якби не повномасштабна війна, ми б уже були більш зеленими, оскільки така металургія стає все популярнішою.
Ще перед вторгненням я хотів поставити екологічний пост на підприємстві. Нас і так постійно перевіряють, тож це було б навіть зручніше. Але росіяни знову зіпсували всі плани.

– А чи були ще якісь ідеї у цьому напрямку до початку повномасштабної війни?

– Так, сподівалися, що коли в Україні розвинеться видобуток водню, встановити на виробництві нову піч, яка працюватиме не на природному газі, а на водні.
На жаль, тепер це здійснити неможливо, і ту необхідну для нас кількість водню закуповуємо в Європі, що значно дорожче. А єдиний український завод із його вироб­ництва – Полтавський газовий завод – наразі не працює, оскільки недалеко від того місця прилітає.
І це небезпечно.

Також Ігор Титов стверджує, що після того, як виженемо окупантів, європейська спільнота готова допомагати нам відновитися та стати кращими. Однак їхнє розуміння реальності відрізняється від нашого:

– Ми шукаємо західні гроші, бо знаємо, що для відбудови України не вистачить тієї продукції, яку виробляє наша металургія. До вторг­нення «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча» вироб­ляв по 30 тисяч тонн оцинкованої сталі в місяць. Нині цього заводу немає. Є ще «Юністіл» у Кривому Розі, який робить 3-5 тисяч тонн.
У нас показники однакові.
Але потрібно врахувати, що це все продається у воєнний час. А піс­ля Перемоги цифри зростуть у десять разів. Тому виробничі потужності вже потрібно нарощувати. Формується замкнене коло. До закінчення війни західні гроші не потраплять до нас, а вони потрібні вже нині.

– А чи є розуміння, хто може профінансувати майбутній розвиток підприємства?

– Так, 15 травня я їздив до Італії, де розмовляв із представниками компанії «Daniele» саме з приводу нових ліній. Італійці виставили нам дуже великі рахунки. Однак, якщо в майбутньому це все здійснюва­тиметься за кошти Італійської Республіки, то нехай буде.
Загалом країни ЄС готові допомагати нам із фінансуванням. Але, якщо ти отримуєш гроші від певної держави, то й продукцію маєш купувати в її компаній. Таким чином вони готові допомогти, однак зроб­лять це так, щоб їхні кошти залишилися в них.

УСІМА СИЛАМИ НАБЛИЖАЄМО ПЕРЕМОГУ

Говорити лише про економі­-ку та виробництво з керівником підприємства не виходить, ос­кільки все наше життя так чи інак­ше обертається навколо протистояння з окупаційними війсь­ками ерефії. З перших днів вторгнення 26 співробітників «Модуль-Україна» пішли боро­нити рідну землю. На жаль, у грудні загинув один із них – розвідник мотопіхотного батальйону Андрій ТВЕРДОХЛІБ.

– Він воював разом із батьком, який демобілізувався та повернувся до нас. Є вже й багато поранених, – із сумом зазначає Ігор Олександрович. – Коли щось трап­ляється, намагаємося допомагати. Щось дає завод, щось – колектив. Постійно воюють 25 осіб. Восьмеро з них уже демобілізувалися, але на їхнє місце пішли інші. Й хоч ми визнані критично важливим підприємством, це війна, й по-іншому бути не може.

Розмовляємо й про те, чим ще, крім облаштування блокпостів, підприємство допомагає ЗСУ:

– Від початку вторгнення ми перерахували на армію вже 3,4 мільйона гривень, – каже Ігор Титов. – Ще віддавали листи металу, якісь бочки, піддони, декілька старих вантажівок, яких уже, напевно, немає, адже це на фронті розхідний матеріал. Таку допомогу не рахували. Хотілося би дати ще більше, але із теперішньою ситуацією доводиться зважати на бюджет.

Олександр ЩЕРБАТИХ.