«МИ ЇЗДИЛИ РОБИТИ ДОБРО!»: ЯК КАМ’ЯНЕЦЬКІ КОМУНАЛЬНИКИ ПРАЦЮВАЛИ У ХЕРСОНІ

Ось уже другий місяць на Херсонщині невпинно працюють рятувальники, медики, волонтери з усіх куточків країни. Все більше на дорогах постраждалої області комунальників. Сотні фахівців із комунальних підприємств щодня ліквідовують наслідки підриву Каховської ГЕС, який здійснили окупанти вночі 6 червня.
Комунальники відновлюють інфраструктуру, відкачують воду, вичищають дороги від мулу, прибирають сміття і роблять усе можливе, аби повернути постра­ждалим українцям віру в доб­ро. Допомагати жителям Херсонської області поїхали і представники Кам’янець-­Подільської громади – 9 фахівців із різних комунальних підприємств: «Міськтепловоденергія», управлінські компанії «Житловик», «Господар» та «Добробут». Усі ці чоловіки лише за добу зібралися і без жодних вагань поїхали пліч-о-пліч долати наслідки російського те­рору.

Про суми загальних збитків, дорогу в тисячі кілометрів, колабораціоністів, мертвих тварин, невпинні обстріли і просте людське «дякую» читайте в ексклюзивному інтерв’ю для «Подолянина». Правда, наші співрозмовники виявилися скромними людьми і не захотіли, аби прізвища були надруковані.
Під кабінетом директора департаменту житлово-кому­наль­ного господарства міської ради Аракела МЕЖЛУМ’ЯНА гомін. Тут зібралася майже вся бригада. Вони, як старі друзі, весело обговорюють професійні жарти, згадують смішні випадки з поїздки… Але емоції раптово змінюються, коли їх запрошують до кабінету і починається інтерв’ю. Їхні історії ми поділили за емоціями, які вони переживали, поки розповідали.

ГНІВ: «НЕ ЗНАЛИ, ЩО ЇДЕМО В ЗОНУ БОЙОВИХ ДІЙ!»

– Початок нашої поїздки був пе­кельним. Нас посадили в шкільний автобус, який має обмежен­ня швидкості 75 км/год. І без жодного прокладеного маршруту ми вирушили в місце призначення – село Інгулець. І уявіть, як важко було їхати в спеку. В автобусі нас 13 чоловіків: дев’ятеро наших, двоє водів та ще двоє ду­нає­вецьких комунальників. Доїха­ли до Хмельницького, нас зуст­ріли колеги, нам видали броне­жилети та каски, і ми продовжили шлях.
Але не це нас розлютило найбільше, а те, що ледь не попро­щалися з життями. Річ у тому, що ми заблукали. Чим ближче під’­їжджаєш до зони бойових дій, тим гірше працює навігатор, він прос­то починає показувати не те, що насправді. Цілу добу блукали, не знаючи, де ми, двічі заїхали в Кривий Ріг, а потім практично заїхали в Нову Каховку, де ведуться актив­ні бойові дії. Зупинилися всього за декілька кілометрів, бо зрозуміли, що попереду заміновані поля.
Блукати ми почали ввечері, саме тоді намагалися додзвонитися до когось із представників влади, але вони не брали слухавки і перетелефонували вже наступного дня, коли ми своїми силами вирішили ситуацію.
Коли дорога практично зайшла в глухий кут, ми побачили дере­в’яний місток і проїхали по ньому. І просто зупинилися в якомусь селі, ночували на автобусній зупинці. Вранці випадково зна­йшли солдата-земляка з Шепетівки і по­просили вивести нас звідти. Коли сказали, що до села приїхали по дерев’яному містку, в нього волосся стало дибки, адже туди навіть маленькими легковими авто бояться їхати, не те що автобусом.
Із допомогою людей ми заїхали в Снігурівку (Миколаївська область. – Прим. авт.), знайшли військову адміністрацію, де нам пояснили, що це – зона бойових дій, тут інший устрій життя. На малень­кому клаптику паперу нам намалювали схему подальшого маршруту. Так ми нарешті доїхали до Інгульця.

Аби трохи вирівняти напружену атмосферу, слово взяв Аракел Рубікович:

– Чудово розумію ваші емоції, бо й сам перебував у ланцюж­ку організації цієї поїздки. Справді, є багато запитань, які стануть уро­ком на майбутнє. 19 червня ми отримали розпорядження про надання допомоги в ліквідації на­слідків надзвичайної ситуації.
А 20-го нам уже потрібно було відправити людей. Насамперед хочу подякувати вам і керів­никам, які вас зібрали, бо Кам’янець якісно відреагував у кількісному складі. Я й не сподівався, що менше ніж за добу ми знайдемо дев’ятьох охочих чоловіків (до слова, у Хмельницькій громаді, яка територіально значно більша за нашу, зголосилися 14 людей). Щодо жінок, то теж були охочі, але ми вирішили для таких нелегких робіт запросити лише чоловічу частину комунальників.
ШОК:

«БРАТСЬКА МОГИЛА – ОСЬ, ДЕ МИ ЖИЛИ»

– Коли врешті ми дісталися до місця призначення і розпочали роботу, то були шоковані – зона бойових дій так близько, що здригаєшся від кожнісінького вибуху. Нас поселили у школі, всього там мешкали 50 людей. Спали на підлозі, на матрацах, одягнені, бо треба бути готовим бігти в укриття. Але не це найстрашніше. Школа там єдина, двоповерхова, а навколо неї позвозили самоскиди, навантажувачі, екскаватори, трактори, сміттєвози і розкладні будиночки, які накрили брезентом. Згори (з дрона чи літака) це виглядало незрозуміло: чи то снаряди, чи то зброя, чи щось інше.
Це була б братська могила, якби приліт відбувся раніше… Так, тепер цієї школи вже немає, бо туди прилетіло через 3 дні після нашого від’їзду. Але вибухи весь час були близько. Через них ми старалися не спілкуватися з рідними по телефону, перепису­валися в соцмережах, а о 17-18 годині відключали телефони, щоб не відслідкову­валася геолокація тощо. Було таке, що роз­мовляли з дітьми, які нині за кордоном, і близько був приліт, шум­но, дітей доводилося обманювати, що то грім. Звичайно, вони все розуміли, але ми старалися заспокою­вати, як вміли, попри те, що самим було страшно.
По декілька діб практично не спали, а якщо засинали, то прокида­лися від свисту і дрижання вікон. На щастя, цілодобово була відчинена шкільна їдальня, і можна було тихесенько піти й випити кави чи чаю з печивом.

СУМ: «НА ДЕРЕВАХ – МЕРТВІ ЇЖАКИ, БІЛЯ БУДИНКІВ – ГОЛОДНІ ДІТИ»

– Нас повністю забезпечили продуктами, інструментами, формою і водою. Але практично всю їжу, яку ми привезли з собою, віддали тамтешнім людям. Потім докуповували їм продукти за власні кошти. Люди там постійно плачуть, у них в один момент відібрали все життя, бо це не як у кіно, де мокрі шпалери в кімнатах, це справжній жах: ущент зруйновані й розмиті залишки від колишніх садиб, порожні хліви і сараї, бо худоба потонула, люди, які живуть на подвір’ї, бо в будинок неможливо зайти.
Люди були голодні. Скажу відверто, коли вони плакали, розмовляючи з нами, ми не могли стримати і своїх сліз. Допомагали чим могли – переважно фізично, адже вода зруйнувала і знищила все, що вони мали. А втратили вони не лише дах над головою, але й своїх улюбленців, домашнє господарство, городину, яку плекали і ростили під ворожими обстрілами.
У селі живе колекціонер голубів, який утри­мував 37 видів рідкісних порід. Коли підходила вода, всіх їх він випустив на волю, аби хоч так врятувати життя улюбленцям… На деревах висять мертві їжаки, які зачепилися колючками за гілки, по дорогах повзають черепахи і повно жаб. Зруйновані пасіки, мерт­ві кури, коти, щурі… Навіть собаки настільки налякані, що, аби їх нагодувати, потрібно спочатку зловити, бо до рук не йдуть.
Але найстрашніше – це очі дітей. Вони замурзані, розпатлані сидять попід будинками і носять на руках тваринок, які вижили. Голодні, спраглі, соромляться просити, бо не знають, хто і як відреагує. І хоч гуманітарної допомоги туди завозили чимало, все одно це не панацея, а лише шанс протриматися ще трохи. Ми пригощали їх смаколиками, які привезли з собою, віддавали все, що мали.
І їхні емоції, реакцію на те, що їм допомагають, не забути ніколи.

РОЗЧАРУВАННЯ: «КОЛАБОРАНТ У КОЖНІЙ ДРУГІЙ ХАТІ»

– У перший день по приїзду нас направили за адресами. Дали список. Люди уточнювали ціну, а коли дізнавалися, що це без­коштовно, ставали в чергу, щоб записати знайомих і сусідів. Головне наше зав­дання – зачищення житлової території, тобто винес­ти меблі, повантажити на екскаватор чи машину і зробити все, щоб людина могла вільно зайти в свій дім та спокійно там переночувати. Кам’янецькою бригадою ми працювали на вулиці Інгулецькій. Наша робота була допомогти і залишити позитивне враження після себе. Але не всім це було потрібно. Бувало, заходиш на подвір’я і чуєш: «Пошли вон отсю­да! Мой сын воюет на стороне росии, и чтоб вашей ноги здесь не было!». Нецензурна лайка, прокльони, намовляння одних на інших… Були й хитренькі бізнесмени, чиї будинки майже не постраждали, але вони не хотіли втрачати можливості отримати безкоштовну робочу силу і просили вивезти пшеницю, повантажити зерно, сіно тощо. Але ми пояснювали, що не можемо цього робити, бо є пріоритети: 75-річна бабуся з на рік молодшим хворим братом – їм потрібно потрапити додому, а там усе залило, засипало, потрібно виносити каміння, глину. Ну, як ми можемо залишити їх і піти вантажити зерно якомусь молодому хлопцю?
Людям важко не лише морально і мате­ріально, а й фізично. Рівень води сягав до другого поверху (близько 2-2,5 метра). Де було більше затоплення – немає ні світла, ні води, а багаття палити не мож­на, бо ворог пильнує.

СПІВЧУТТЯ: «РАДУЄ, ЩО ЛЮДЕЙ НЕ ЗАЛИШИЛИ НАПРИЗВОЛЯЩЕ»

– Усе гниє, нестерпний сморід від болота, криниці затоплені. Людям повідомили, що три роки нічого садити на городах не можна. Але вони все одно залишаються в селі. Тих, хто втратив домівки, селять у модульних бу­диночках. Але радує, що людей не залишили напризволяще, тамтешній голова теж дуже вболіває за свою громаду, всі допомагають, приїжджають навіть іноземні волонтери.
Разом із нами селянам допомагали волонтери з Канади. Аби якось підбадьорити місцевих, готували і роздавали їм хот-доги. В одного із канадців помітили на руці тату з портретом Зеленського. Розговорилися, виявилося, що один із волонтерів ще до війни був і в Кам’янці-Подільському.
Коли ми вийшли на роботу в перший день, прийняли нас не дуже тепло. Думали, що хочемо заробити на їхній біді… Але, коли вже познайомилися, дізналися, хто ми і чому приїхали, самі підходили і просили допомогти. Практично нам уже не потрібен був список з адресами, який видали для роботи. Словом, траплялося різне: одні ставилися вороже, інші плакали і щиро дякували за допомогу.

РАДІСТЬ: «ЩАСЛИВІ, ЩО ДОПОМОГЛИ»

– Не завжди все було так жахливо і критич­но… Ми старалися бачити позитив, жартували, дуже згуртовано працювали. Коли закін­чи­лися запаси води, яку ми привезли з собою, вирішили втамовувати спра­гу пивом, бо боялися пити там­тешню воду невідомого розливу, а хмільний напій проходив хоча б якусь обробку. Душ приймали теж холодний. На­віть крижаний, бо вода в ньому була зі сверд­ловини. Після неї декілька наших приїхали з хворим горлом, але це вже інша історія.
Індикатором конфліктних ситуацій часто була російська мова – там з обережністю ставляться до всіх, хто нею розмовляє. Місцеві здебільшого розмовляли суржиком, але не нашим, подільським, а більш «росіянізованим». Проте дякували лише по-українськи (сміються).
Узагалі ми щасливі, що допомогли. І якби нас попросили ще раз поїхати туди, ми б погодилися. Бо їздили робити добро і вважаємо, що впоралися з цим. А поки продовжуємо працювати на благо рідного Кам’янця-Подільського.

Ольга ГОЛУБ, Яна ДЕНЬГУБ.

Довідка: в Центрі громадського моніторингу та контролю повідомляють, що фінансові наслідки злочину росіян на Каховській ГЕС на цей час оцінюють у понад 2 мільярди доларів. Ідеться, зокрема, про збитки для житла, енергетичної та транспортної інфраструктури, сільського господарства та багатьох інших галузей.
Більшість руйнувань від підриву Каховської ГЕС припадає на лівий – окупований – берег Херсонщини. Адже там підтопило вдвічі більше земель, ніж на правобережжі. Чи не найбільшої шкоди завдали довкіллю – близько 1,5 млрд доларів.
Попередні збитки для інших українських галузей взялися підрахувати в Київській школі економіки. За їхніми оцінками, дуже постраждало житлове господарство, там втрати сягнули 950 мільйонів доларів. У Херсонській області підтопило 49 міст, містечок і сіл, за попередніми оцінками, 20-30 тисяч будинків потрапили в зону підтоплення, серед них і 150 багатоповерхівок у самому Херсоні. На Миколаївщині підтоплено понад 500 приватних будинків у сільській місце­вості, загалом висока вода принесла біду в 31 населений пункт області.
Понад 290 км доріг постраждали від повені. Затопило частину міжнародних і регіональних доріг. Найбільш зруйнованими є комунальні дороги – понад 50% від загальної довжини. Тож, за оцінками експертів Київської школи економіки, збитки транспортної інфраструктури сягнули 311 мільйонів до­ларів.
624 мільйони доларів становлять збитки для української енергетики, з них 586 мільйонів – це втрати, пов’язані безпосередньо з руйнуванням Каховської гідроелектростанції, яка не підлягає відновленню, та дам­би. А якщо Україна з часом вирішить побудувати нову гідроелектростанцію та­кої по­тужності, то її вартість може сягнути близько $1 мільярда доларів.