«ЗАКЛИКАЮ ЛЮДЕЙ ОБИРАТИ УКРАЇНСЬКІ ЦЕРКВИ»

Українці з давніх-давен у добробуті чи в скруті звертаються до Бога: по спокій, по пораду та підтримку. Для більшості громадян сучасної України церква й досі залишається своєрідним місцем сили, особливо під час війни. І за кожним храмом стоїть доля його настоятеля.

У світі, де кожен намагається відшукати своє місце під сонцем, священник – слуга віри – стоїть міцно, немов скеля, що боронить своїх вірних від штормів сумнівів і турбот.
Але що ж приховується за цією образною завісою свя­ще­ничого покликання? Яка сутність, мов вишукана мозаїка, утворює портрет людини, котра віддано служить Богу та людям? Про все це і багато іншого – в інтерв’ю з настоятелем Української греко-католицької церкви Зарваницької Матері Божої, військовим капеланом, отцем Тарасом ХОМ’ЮКОМ.

ПРО СВЯЩЕНИЧЕ ЖИТТЯ І ХИСТ ДО СПІВУ

Закутана в пелюстки ранкової тиші, соборна спокійність греко-католицької церкви притягає погляди не лише вірних, але й шукачів духовної глибини. Серед ароматів свічок та архітектурних майстерностей, що сплелися в сакральний танець, особливе місце займає священник, який несе на собі тягар вікової мудрості та відповідальності перед своєю спільнотою.
Після ранкової служби отець Тарас змінює рясу на звичайний одяг і неквапливо починає ін­-тер­в’ю на території поруч із храмом. Він виважено обдумує відповіді, турботливо пропонує каву, що готують у церковній мініпекарні, й часто вітається з ту­тешніми мешканцями, здається, кожен з яких особисто з ним знайомий.

– Отче Тарасе, не кожен може стати священником. Ви, напевно, змалечку ходили до храму?

– Я ріс у звичайнісінькій сім’ї: тато – з Волині, мама – з села Воля, що біля Микулинець. Разом із бабцею ми проживали в селищі Микулинці Тернопільської області. Мама працювала вчителькою, стояла «у черзі на житло» і отримала від держави невеличку двокімнатну хатинку. Ми переїхали і так жили аж до мого 9 класу. Все, що мене пов’язувало з церковним життям, – це те, що в нашій родині була сестра-монахиня, хоча не впевнений, що це якось вплинуло на мій вибір професії. До храму ми ходили щонеділі, церква тоді лише вийшла з підпілля, і людям дали можливість без­боязно молитися (це початок 90-х). Я разом із братом змалку прислуговували біля священника, нам подобалося ходити навколо престолу, носити свічки, розпалювати кадило… Батьки це одобрювали, а священник дуже часто і щедро з нами ділився церковними дарами (печиво, хліб, солодощі), а ми тому дуже тішилися.
Цілковитої мети стати священником я не мав, але мені подобалося священиче життя. У мене не було вагань із професією, оскільки непогано співав, вдавалася музика, то батьки спонукали мене навчатися в консерваторії. Так, закінчивши 9 класів, я вступив у Чортківську дяківсько-катехитичну академію (тоді ще називалася училищем). Три роки відучився і вирішив піти в Тернопільську вищу духовну семінарію, яка знаходиться в селі Березовиця під Тернополем.

– Звичайній людині важко уявити, як відбувається «працевлаштування» священника, адже таких вакансій не знайдеш у оголошеннях «Шукаю на роботу». Розкажіть, як і де провели вперше службу Божу?
– Система освіти в семінарії така, що єпископ дбає про своїх учнів і працевлаштовує, оскільки потреба в священичому служінні є зав­жди. Кожен священник наприкінці навчання захищає дипломну роботу, потім, якщо хоче одружитися, просить благословення, одружується і лише тоді йде працювати. Так було і в мене. Я одружився, і нещодавно була 13 річниця з дня нашого весілля з дружиною Мар’янкою. Після дияконських свячень у Зарваниці мене на місяць відправили до Кам’янця-Подільського в деканальну церкву для проходження дияконської практики.
За місяць часу – 27 вересня, на Воздвиження Чесного Хреста, відбулися мої священичі свячення. У жовтні мій батько своїм стареньким «Жигулем» допоміг перевезти наші з дружиною речі, придане з весілля, і відтоді ми живемо в Ка­м’янці-Подільському.

ПРО КОХАННЯ ДО ДРУЖИНИ І ЛЮБОВ ДО БОГА

– Отче, а як познайомилися з дружиною? Чи не відлякувало її Ваше навчання в семінарії та багато правил, яких повинен дотримуватися священник?

– Коли ми познайомилися, а це було за 4 роки до закінчення се­мінарії, то я дуже боявся їй одразу зізнатися, де навчаюся, бо думав, що покине мене одразу (сміється). Ми випадково зустрілися, батьки мої жили на одному подвір’ї з Ма­р’янчиною двоюрідною сестрою, до якої вона часом приїжджала в гості. Ми прозустрічалися 4 роки, але зустрічі були нечасті, адже семінарія – заклад закритого типу, і побачитися я мав змогу один раз у місяць, а то й на два. Але кохання вчить нас терпіти, тому ми разом пройшли всі важкі часи і нині виховуємо двох прекрасних донечок – Лілію і Вероніку.

– Розкажіть про свою храмову діяльність у Кам’янці-Подільському.
– Усе почалося 2010-го року. З міс­та я їздив в Оринин, там проводив служби, за рік розпочав будівництво храму в селі Жванець, де й донині інколи проводжу служіння.
А 2014-го на прохання людей розпочав служіння в селі Грушка, в колишньому Будинку комунарів, саме в той рік, коли почалася війна. Два роки ми прослужили в цьому приміщенні, уявіть, це колишня школа, храм фактично у спортзалі… Небайдужі люди подарувати свій має­ток (невеличке подвір’я і старень­ка хатинка), де ми власними силами збудували маленьку дерев’яну церковцю. Там я і продовжив служити.
Згодом за запитом вірян довелося збудувати ще одну, трохи більшу, як у Грушці, дерев’яну церкву і в Старій Ушиці. Чому? Бо з початком війни люди дуже масово відмовлялися від московської церкви. Я прослужив там близько 8 місяців. Па­м’ятаю, як ми зустрілися вперше з людьми (буквально декілька десятків вірян, які просили провести службу), це була Страсна п’ятниця. І ми домовилися, що я в неділю маю приїхати освячувати паску на третю годину ночі. І от, коли я приїхав (та ще й сам, без жодної допомоги, бо не знав, скільки буде людей), то побачив їх близько трьох сотень, вони чекали освячення. Хтось приніс декілька ламп, мені поклали стіл, і ми почали служити Утреню Великодню службу, а потім освя­чували пасочки. Тоді я познайомився з військовим Олександром, який прийшов з кошиком на милицях. Він зазнав важкого поранення під час служби в зоні АТО. Саме тоді ми з вірянами вперше збирали допомогу для нього.
Пізніше Сашко отримав фінансову допомогу на реабілітацію від якогось фонду. Але він ці гроші приніс на будівництво храму в Старій Ушиці й сказав: «Віддаю борг, бо люди мені зібрали, я лікувався, а ці гроші хай будуть людям». За його кошти ми поклали фундамент. Я й донині підтримую зв’язок із цим чудовим воїном.
А 2015-го розпочалося будівницт­во храму, де ми нині перебуваємо, – Української греко-католицької церк­ви Зарваницької Матері Божої.
Спочатку ми отримали три сотки землі, де мали б збудувати невеличку капличку. Але хотілося все ж, щоб був храм. Просили тогочасну міську владу нам посприяли і отримали 22 сотки для будівництва церк­ви. Одразу розробили план разом з архітекторами. Величезну допомогу отримали від архієпис­копа і митрополита Тернопільсько-­Зборівського та адміністратора Кам’янець-Подільської єпархії Василя Семенюка. Він був і фінансовою опорою (присилав семінаристів для допомоги на будівництві, давав матеріали), і доброю підтримкою (давав настанови, поради). 12 серпня 2018-го року храм було освячено.

«ВИРІШИВ ВИХОДИТИ ЗА МЕЖІ ЦЕРКВИ»

– Побутує думка, що церква – це місце лише для молитви і покаяння, але Ви вперто руйнуєте цей стереотип. Розкажіть про напрямки роботи церкви?

– Люди реагують на це по-різному. Але в своєму служінні я вирішив виходити за межі церкви. Адже до нас звертаються різні прихожани. Навіть якщо вони не є конфесійно приналежними, але мають бажання відвідати богослужіння, ми зав­жди відкриваємо свої обійми. Маємо чимало проєктів при храмі, які закривають потреби парафіян.
Нині спостерігаємо за розвитком ініціативи «Літо з Богом» для дітей. Це різного роду освіта і розваги: катехизації, бавлянки, співи, танці, конкурси, атракціони тощо. Цей проєкт ми втілили разом із протестантською церквою «Боже милосердя», об’єднавши наші ресурси і засоби, щоб зробити добру справу для маленьких вірян.
Щодо інших ініціатив, то маємо школу англійської мови «Speak Up». Вдалося знайти доброго і комунікаційного вчителя Дмитра, який подобається і батькам, і дітям. Усього на курсах близько пів сотні дітей, яких поділено на 5 вікових груп (дошкільнята, молодші, середні та старші школярі, а також післяшкільна категорія). Щодня в підвальному приміщенні храму проводяться по два заняття. Це суто освітній проєкт для розвитку, що дає можливість вивчати мову, адже нині це вкрай актуально. Маємо й катехитичні заняття, які проводять сест­ри-редемптористки.
Головний наш ресурс – це єпархіальний благодійний фонд «Карітас-Україна» і «Карітас-Хмельницький». Завдяки директору остан­нього Івану Данкевичу ми маємо сьогодні дуже потужні закордонні співпрацювання. Тому тут надаємо різні допомоги вже від початку повномасштабної війни: продуктові набори, психологічна реабілітація, фінансова допомога… Фактично ми стали такою платформою, майданчиком для втілення благих справ для внутрішньо переміщених осіб, малозабезпечених сімей і всіх нуж­денних.
Але головний наш інвестиційний проєкт, який є соціальним підприєм­ництвом нашої церкви, – це мініпекарня. Відкрили ми її на грантові кошти, закупили техніку: піч для випікання виробів, піч для вистоювання хліба і тістоміс. Продаємо близько шести видів хліба, різноманітні булочки, пончики, сосиски в тісті. Змінюємо асортимент за запитом клієнтів. Люди люблять наш «Козацький» із цибулькою, але найпопулярніший – гречаний. Рецепти створює професійний технолог. Він же й постачає всі інгредієнти. Хліб посипають борошном у вигляді тризубів і колосків. Печемо небагато, щоб усе продати, а 10-20% чис­того доходу віддаємо на підтримку ЗСУ або ВПО. Поруч із нами лікарні, тому для військовослужбовців, які проходять там реабілітацію, маємо добру акцію: булочка, кава та чай безкоштовні.
Пекарня дає парафії можливість облаштувати території храму. За останні два місяці змогли вкласти бруківкою церковне подвір’я. Її закупили раніше, але з початком війни це питання було не на часі. Проте останній Великдень довів, що храм повинен бути готовий гідно прийняти будь-яку кількість людей у будь-яку погоду.
Із 2015-го я їздив у зону бойових дій, відколи став військовим капеланом. Тепер особливо часто проводжу служіння на сході та півночі України. Завжди, коли їду на фронт, збираю гуманітарну допомогу. Буває й таке, що разом із служителями церкви купуємо чи ремонтуємо автомобілі для фронту. Дякуючи Богу і всім парафіянам, які допомагають, завжди є що привезти нашим захисникам. А пекарня для воїнів постійно спеціально готує свіженьку випічку.

«ЦЕРКВА ПОВИННА ДАВАТИ БОГА»

– У соцмережах Ви стали популярним не лише завдяки пекарні, а й тому, що «не такий, як інші священники». Що це означає, і в чому відмінність?

– Я вже неодноразово розповідав цю історію, але вона точно пояснює відповідь на запитання. Одна сільська голова якось сказала про мене: «То не такий священник, як усі, він із людьми п’є каву». І я зро­зумів, що комусь це дивно. Але священник – це така ж людина перед Богом, як усі, я люблю людей, люб­лю спілкуватися, люблю каву (сміється).
Але насправді відмінність не в мені, а в ставленні до священників. На Тернопільщині здебільшого поширена конфесія греко-католиків. Для тамтешніх людей Хмельниччина завжди була «країною за Збручем», де довший час панувала радянщина, і вірянську площу тут зай­няв московський патріархат. Священники мп навчали людей на свій мотив і розсуд. І головна різниця в тому, що вони надали церкві комерційного забарвлення, а священника занадто «обожествили». Церква повинна давати людям Бога, а дуже багато людей прирівняли церкву до комерції: достатньо поставити свічку, замовити молитву – і ти нібито відбув службу. А таке, щоб люди масово були в церкві на недільній службі Божій і, наприклад, було 50 чи 100 осіб до причастя, побачити можна було вкрай рідко. У нашій церкві сьогодні це є. Зазвичай люди звикли, що церква потребує підтримки, на неї потріно жертвувати. А тут навпаки – церква має благодійні ініціативи й допо­магає тим, хто цього потребує.
Про категоричну відмінність пра­вославної церкви і греко-католицької я не можу говорити. Ми є церк­вами однієї традиції Володимирового хрещення і церквами, які мають один східний обряд. Звичайно, наші ритуали можуть різнитися у своїх Святих Таїнствах, але структура і суть завжди одна.

Принагідно хочу сказати, що час­то від вірян отримую запитання:
«Я хрещений у мп. Як мені перехреститися?». І я завжди пояснюю, що хрещення ніколи не пристосовує людину до віросповідання, до обрядності чи до конфесії. Хрещення – це Богу дякувати, що воно відбулося. Але людина сама має право і може обирати ту конфесію, де зручно, комфортно, де відчувається Бог. І сьогодні я закликаю людей обирати українські церкви.

Ольга ГОЛУБ.