Павло ЛАКІЙЧУК: «ЯК ДІЙДЕМО ДО ДЖАНКОЯ – ПРОТИВНИКУ БУДЕ ВАЖКО»

Ми давно звикли до «бавовни», яка «цвіте» на тимчасово окупованому Кримському півострові. Однак кількість уражень техніки та особового складу ворога набула нової інтенсивності, а в українському суспільстві зросла надія на майбутнє повернення на землю, із захоплення якої рф колись і почала російсько-українську війну.
Про те, який шлях необхідно пройти силам оборони України, аби деокупувати Крим, «Подолянин» поговорив із капітаном І рангу, керівником безпекових програм Цент­ру глобалістики «Стратегія XXI» Павлом ЛАКІЙЧУКОМ.

ВИГАНЯЄМО РОСІЯН НА ЗАХІД

Починаючи з другої половини літа в наших стрічках новин стало більше інформації про влучання різноманітної зброї по аеродромах, штабах, кораб­лях і складах, розташованих у Криму. Й усе це на фоні давнього міфу про надпотужну сис­тему протиповітряної оборо­-ни ерефії, над якою ЗСУ також добре попрацювали. З цього й починаємо розмову.
– Пане Павле, в серпні ми почали знищувати російські комп­лекси ППО С-400 «Тріумф», роз­ташовані у Криму, що дало змо­гу ЗСУ вибивати зброю, яка б мала захищати росіян?

– Насправді не можна говорити про те, що ми тільки усунули три «Тріумфи» (на мисах Фіолент і Тарханкут та в Євпаторії. – Прим. ред.) і все. Річ у тому, що ці ЗРК самі по собі не є ціллю. Їх знищення це лише частина великої операції сил оборони України з вигнання Чорноморського флоту росії із західної частини Криму, а в перспективі – ще далі.
Спочатку, аби мати можливість завдати удару по штабу флоту, запасному командному пункту, судноремонтному заводу, базах, аеродромам, потрібно знищити ППО ворога. Необхідно це, аби носії ракет Storm Shadow/Skalp могли підійти максимально близь­ко до об’єктів ураження.
Основу цієї системи ППО складають саме комплекси С-400 та С-300 севастопольського полку протиповітряної оборони противника. Три його дивізіони як­раз і розташовувалися на Фіоленті, Тарханкуті та в Євпаторії.
Аби їх спалити, спочатку необхідно було знищити системи спостереження на підходах. Для цього наші спецпризначенці висадилися на «вишках Бойка» і поспилювали радіолокаційні станції висвітлення надводного повітряного простору, які давали противнику інформацію про ситуацію аж до наших берегів.
Далі взялися саме за засоби ППО. Вони ж теж стоять не самі по собі, а в комплексі із засобами протиповітряної самооборони – ЗРК ближньої дії, ракетно-артилерійськими комплексами та засобами радіоелектронної боротьби. Коли вдалося усунути ці засоби захисту, по С-400 прилетіли ракети. Це ство­рило тимчасовий коридор уздовж західного берега Криму до Севастополя, Сак, Гвардійського, куди згодом теж прилетіло.

– Чи можна оцінити, на який час ми отримали «вікно можливостей» вогневого ураження противника на території півост­рова?
– Я не виключаю, що наразі ворог уже зміг його закрити, адже були дані про перекидання до Криму ЗРК з півночі росії та Далекого Сходу. На окупованих рф Курильських островах завжди стояли засоби ППО дальнього радіусу дії. Навіть звідти росіяни змушені знімати техніку і коліями відправляти ближче до України. Отже, не виключено, що противник уже відновив ППО.
З іншого боку, він реагує й організаційно. Те, що може ходити з-поміж кораблів Чорноморського флоту рф, вони перевели із Севастополя у Феодосію, Керч, Новоросійськ, Туапсе і навіть до Очамчире. Командування флоту, яке замикалося на штаб флоту (зруйнований нами 22 вересня у Севастополі. – Прим. ред.), частково перевели у штаб авіації флоту, а частково – в Ростов-­на-Дону. Тож і роботи для нас ще вистачає, а росіяни також очікують нових ударів.

Також разом із співрозмов­ником обговорюємо й результат ліквідації штабу Чорноморського флоту рф. В українських ЗМІ часто зазначають, що знищення рашистських кораблів і морсь­ких воєначальників проводиться для двох речей: пробиття морського торговельного коридору й ураження російських ракетоносіїв. Але Павло Лакійчук пояснює, що мета може бути й значно ширшою:
– Основна мета цих ударів – знекровлення сил угруповання противника, яке нині обороняється на Херсонщині та Запоріжжі. Крим є їхнім тиловим районом, а наші удари послаблюють його. Як розберемося на Запорізькому й Херсонсь­кому напрямках, братимемо шлях і на Крим, який також є нашим півднем. Це одна велика операція.

Проте Севастополь та інші крим­ські міста потерпають не лише від прильотів. З 2016-го окупантів на нашому півострові турбують сис­тематичні рейди бійців ССО та ГУР. Про крайній із них стало відомо 4 жовтня. Цього ра­зу військовослужбовці батальйонів «Стугна» і «Братство» у скла­ді спец­підрозділу «Тимур» на катерах переправилися до Криму та вступили в бій з окупантами.
«Відбувся бій із російськими окупантами, є багато загиблих і поранених з особового складу загарбників. На жаль, є втрати серед українських захисників, які все ж таки не співмірні з російськими», – заявив представник ГУР Андрій Юсов.
– Таких операцій уже було чимало. Напевно, найвідоміша відбулася цьогоріч на День Незалежності, коли після ракетного удару на Тарханкуті висадилися спецпризначенці, зробили дорозвідку, зачис­тили те, що треба, й встановили прапор України, – коментує подію Павло Лакійчук. – В ГУР МО повідомляли про те, що наші хлопці на місці контролюють наведення та результати ударів. Це знак того, що ми активно діємо на півострові. Крим – це наша земля, й нам там воювати комфортно.

Усе це перегукується з серпневою заявою очільника ГУР Кирила Буданова:
«Важливість спецоперації в тимчасово окупованому Криму в тому, щоб люди згадали й повірили, що перемога, їхнє звільнення і повернення до нормального життя не за горами. Про них ніхто не забув, і ніхто не збирається їх там залишати. І коли відбуваються певні удари по території Криму, цим усе не закінчиться. Буде наземна операція, буде повернення наших територій. Скоро всі дочекаються повернення додому».

– Пане Павле, ми бачимо рейди на катерах, водночас Кирило Буданов говорить про наземний наступ. Але чи можлива масштабна десантна операція, вна­слідок якої ми звільнимо півострів?
– Навряд. Ми не маємо достатньої кількості засобів для оперативного чи стратегічного десанту. Така, як Нормандська десантна операція (висадка понад 20 тисяч американських і британських повіт­ряних сил на французькому острові Котантен улітку 1944 року. – Прим. ред.), потребує іншої кількості сил і засобів у повітрі й на морі.
Але я й не думаю, що це доцільно. Такі операції є дуже небезпечними та затратними, тому до них вдаються, коли інші проводити неможливо. Наприклад, росіяни на початку повномасштабного вторг­нення планували великий десант на одеському напрямку. Для цього в море, крім чорноморських кораб­лів, притягнули ще й судна з Балтики та Північного флоту, однак план не спрацював. Виявилося, що у ЗСУ є засоби для враження загону десантних кораблів. Також дався взнаки й внутрішній момент, коли морпіхи, а вони в росії ще були професійними, відмовилися йти в бій без потрібної артилерійської підготовки.
Для них це було рівнозначно самовбивству, тож небажання здійснювати висадку на Одесу стало однією з причин, чому командування від неї відмовилося. Потім наші оборонці знищили цих морпіхів у Маріуполі.
Однак при проведенні назем­них операцій морські та повітряні десанти можуть бути тактичними (найнижчий рівень бойових дій) та йти як складова великої операції. Такий сценарій їх застосування є реальним.

ГОЛОВНЕ – ПОТРАПИТИ У СТЕП

Тож з’ясувавши, що з великою долею ймовірності Збройним силам України все ж доведеться проходити на півострів суходолом, запитуємо у співрозмовника: «Чи є у росіян можливість обороняти вхід у Крим навіть тоді, коли ми деокупуємо материкову частину півдня?».
– Так. Вхід туди здійснюється за допомогою двох основних та одного додаткового маршруту – Чонгар, Перекоп та частково через Арабатську Стрілку. Усіх їх можна доволі потужно перекрити артилерією. Більше того, з 2015-2016 рр. ворог на півночі півострова створював глибокоешелоновану оборону, яка є набагато надійнішою, ніж лінія суровікіна.

І якщо росіяни відійдуть на ці рубежі, вибити їх буде доволі важко. А повторити те, як у лютому 2022-го росіяни заходили на Херсонщину, в нас швидше за все не вийде, оскільки не буде фактора несподіванки. Хоч існує достатньо історичних прецедентів, коли Крим брали й зазвичай робили це наземним шляхом, звільнити його буде зовсім непросто.
– Можливо, є точка, до якої ЗСУ необхідно дійти, аби росіяни втратили півострів?
– Перше – його північна частина, включно із Джанкоєм. Якщо дійдемо до Джанкоя, то потрапимо у степ, де супротивнику буде дуже важко створити ешелоновану оборону. Тому події від Джанкоя до Севастополя і звідти до Сімферополя відбуватимуться досить динамічно.
Згодом підуть інші опорні райони. На заході це Саки, Євпаторія та селище Новоозерне. На півдні – Севастопольський укріпрайон, який умовно починається від Бахчисарая. Згодом настане час Керченського півострова. Росіяни це прекрасно розуміють та активно бу­дують лінію оборони між Керченським і Кримським півостровами. Значить, вони припускають, що все ж доведеться тримати оборону в його східній частині.

Наостанок говоримо з Павлом Лакійчуком і про майбутнє південної частини нашої країни. 23 вересня вітчизняний інтернет облетіло відео, зняте під щойно атакованим штабом російського Чорноморського флоту, де за кадром чути виразне українське «Почалося!».
– Пане Павле, Ви працювали у Криму понад 10 років (у 2003-2014 рр. – керівник інформаційних проєктів Аналітичного центру «Номос» у Севастополі. – Прим. ред.) і точно зіштовхувалися з тими українцями, які залишилися на півострові навіть після 2014 року. На яку їхню підтримку держава Україна може очікувати після деокупації?
– Швидше за все ця пані все ще має українське громадянство. І таких там багато. Вважаю, що 20-30% населення Криму, а може, й більше, очікують на повернення України. Хтось партизанить чи допомагає ЗСУ, а хтось сховався від радарів, як люблять казати самі кримчани.
Справді, є дуже багато «понаїхавших» із норильська чи воркути. За деякими підрахунками, їх близько пів мільйона осіб. Проте ці лю­ди доволі швидко «петлятимуть» назад, розуміючи, що тепер на пів­острові їм нічого не світить. Це стосується й активних колаборантів.
Мене часто запитують: «Коли ми зруйнуємо Керченський міст?». Маю внутрішнє протиріччя. З од­ного боку, його треба зносити, а з іншого, хочеться, аби їм легше було тікати на болота.

– Але ж цей міст може опинитися єдиним каналом постачання для російських військ…
– Насправді, ні. 2014-го його не було, але росіянам вдалося май­же непомітно проникнути великим угрупованням військ. Крім мосту,
є ще й Керченська паромна переправа, а також десантні судна та потужний флот транспортної авіації рф. Вони створили значну кількість аеродромів, достатньо віддалених від тих місць, де спочатку вес­тимуться бойові дії. Тож вважаю, що під час деокупації працюватимемо по них та інших логістичних ланках, а не тільки по Керченському мосту.

Олександр ЩЕРБАТИХ.

Однак, розбираючись із військовим компонентом, не варто забувати, що наш Крим ворог використовує як один зі стовпів, на яких стоїть російська пропаганда.
Над дослідженням цього питання у своїй книзі «#КрымНаш. Історія російського міфу» плідно попрацював кримчанин, кандидат історичних наук, експерт Українського інституту майбутнього Сергій ГРОМЕНКО. У передмові історик описує структуру пропаганди рф щодо півострова, тож із дозволу автора публікуємо її уривок.
ПЕРЕДМОВА.

«КРИМНАШ» ЯК ПОЛІТИЧНИЙ МІФ

Міф про «КримНаш» виник саме в результаті зусиль російського уряду обгрунтувати свої претензії на півострів. Перші його елементи сформувалися наприкінці XVIII століття, напередодні й одразу після ліквідації Кримського ханства та анексії його території Російською імперією. Тоді така політика подавалася як тріумф «цивілізації» над «варварством».
Додатковим стимулом для міфотворчості стала необхідність виправдати поразку Росії в Кримській війні в середині наступного сторіччя, завдяки чому з’явилася теза про «героїчну оборону» Севастополя – «міста російської слави». Масштабна фальсифікація історії півострова, що зумовила появу багатьох із донині існуючих міфів, почалася після (і внаслідок) депортації кримських татар 1944 року та тривала майже десятиліття, виправдовуючи їх виселення. Останні штрихи до міфу додали 1991 року, після розпаду Радянського Союзу. І, нарешті, довершеної форми російський політичний міф про Крим набув уже під час анексії півострова Російською Федерацією 2014 року, коли й дістав свою оригінальну назву. Те, про що раніше можна було лише прочитати у книжках, здійснилося перед нашими очима.
Як і кожен поважний міф, «КримНаш» – це не просто набір непов’язаних між собою пропагандистських гасел і наукових помилок. У жодному разі! Це справжній епічний твір, що писався декількома поколіннями майстрів та був виконаний за всіма правилами класичної драматургії. Міфу про «КримНаш» притаманна триєдність місця, часу й дії. Місцем розвитку подій є Кримський півострів. Але, на відміну від реальної географії, центром міфологічного простору є не адміністративний Сімферополь, не історичні Бахчисарай або Феодосія, а відносно новий Севастополь. Часом розвитку міфу про «КримНаш» є аж тисячоліття: від хрещення Русі, яке нібито відбулося 988 року в Херсонесі, до розпаду Радянського Союзу 1991 року, до чого Крим мав безпосередній стосунок.
Годі обминути увагою й символічне обрамлення цього періоду двома Володимирами – київським князем і російським президентом. Саме Путін є останнім на цю мить та найавторитетнішим з авторів міфу, а також його головним бе­нефіціаром. І, зрештою, єдність дії забезпечується постійною присутністю на «театральних підмостках» майже незмінного складу «дійових осіб».
Загалом список головних дійових осіб міфу про «КримНаш» не відзначається розмаїттям. Головним Героєм є російський народ / Росія. Саме його історія – це стрижень, на який нанизані всі події міфу. Роль головного лиходія дісталася кримськотатарському народу / Кримському ханству, а головним зрадником виступає українсь­кий народ / Україна.
Взаємодія трьох Дійових осіб визначає сюжет міфу про «КримНаш», а інші народи / держави півострова виконують роль статистів.