Понеділок, 27 Травня 2024 р.
19 Жовтня 2023

«МОЯ ВІРА – ЦЕ РЕАЛЬНО ПОТУЖНА ЗБРОЯ»

25 жовтня – День військового капелана


– Бог зі мною і допомагає. Я знаю, що є обставини, незалежні від мене, вони залежать від Бога, тому я повністю покладаюся на Отця небесного. І це мені допомагає подолати страх та мотивує. У цьому я неодноразово переконувався, виконуючи бойові завдання під час повномасштабної війни, – ділиться сокровенним помічник військового капелана старший солдат Ігор.

Життя з Богом він пізнав три роки тому і відтоді відвідує церкву Євангельських християн-баптистів. Після завершення терміну військового контракту хлопець вирішив піти з армії. Однак коли росіяни повномасштабно вдерлися в Україну, знову став у стрій і взяв до рук зброю. Адже виконує святий обов’язок – захищає рідних, близьких і рідну землю. А віднедавна 28-річний старший солдат став помічником військового капелана.
Тож про службу в армії, віру на війні та божий промисел спілкуємося з військовослужбовцем.

САПЕР – ПРОФЕСІЯ СВОЄРІДНА, АЛЕ ЗАХОПЛИВА

Народився Ігор у Кам’янці-Подільсь­кому. Проживав у Дунаївцях, де закінчив 9 класів місцевої школи і здобув фах бухгалтера в Балинському училищі. Хлопець зізнається, що з дитинства захоплювався військовою тематикою, грав з однолітками у «войнушку», але тоді навіть припустити не міг, що, подорослішавши, буде воювати по-справжньому.
– 2014 року, коли росія анексувала Крим і почалася війна на сході, я ще навчався в училищі, – пригадує військовий. – Тоді хотів кинути все і йти захищати країну. Якось поділився цими думками зі своєю викладачкою. Вона переконала залишитися, мовляв, ще рік до закінчення, довчися і отримай професію. Тож я закінчив училище і ще рік до строкової армії тренувався вдома – і фізично, і морально. Мій дядько служив у «спецназі», й він мене «піднатаскав», як дія­ти в різних ситуаціях, що можуть виникати під час служби.
Строкову службу я проходив у Старичах на Львівщині у відділенні підготовки ракетних військ і артилерії. Через півтора року демобілізувався. А 2018-го уклав контракт із кам’янецькою інженерною бригадою.

На сапера хлопець навчався в місцевому навчальному центрі. Зізнається, що ця професія своєрідна, вимагає точності, загартованості, неквапливості, точного розрахунку і математичних знань, з якими в нього було не дуже.
Однак усе швидко пригадалося, а практичні заняття під наглядом досвідчених інструкторів швидко закохали в саперну справу:
– Викладачі – справжні профі. Нині вони працюють у Центрі розмінування і продовжують ділитися власним досвідом. Про складні речі розповідали доступно і цікаво. Видно, що вони горять цим ділом, навчали нас і намагалися зробити це з максимальною користю. Турбуються, аби бійці живи­ми і неушкодженими поверталися із зав­дань. Бо різні є нюанси, не такі, про які в книжках пишуть, а які трапляються в реальному житті. 2-місячне навчання закінчилося, і я старшим сапером прийшов служити у бригаду.

«ВІДЧУВ СЕБЕ ЯЩІРКОЮ»

У частині військовий пробув недовго і через тиждень вирушив у першу ротацію. Пригадує, що завдання виконували на другій і третій лініях оборони, переважно із влаштування та утримання інженерних загороджень, проходів. Із вибухонебезпечними предметами, як каже, тоді нечасто працював:
– Я виконував завдання у групі загородження, – продовжує розповідати сапер. – Мали причіпний мінний загороджувач, і я був оператором на ньому. Цікава така машинка, може облаштувати загородження як для прикриття наших військ, так і для сповільнення просування ворога. Техніку цю опановував уже на місці. Нескладно було. Наш командир постійно наголошував, що мусимо вміти замінити побратима, якщо, не дай Бог, когось поранить. На війні немає такого, що ти – сапер, ти – стрілець, ти – водій. Треба бути універсальним.

«Найгарячішим», як зізнається військовий, видався останній місяць піврічної ротації:
– Для 72 ОМБ на Світлодарській дузі облаштовували траншеї й окопи. У них конструкції були не вельми – декілька бліндажів, обшитих мішками. Техніку туди не можна завести, бо там уже були відкриті позиції. Якщо в повний зріст стати, то можна неозброєним оком побачити ворога, метрів 400-500 до їхніх позицій стояли.
Копати окопи – звична справа для інженерів, піхоти і взагалі всіх, хто воює. Ми вкопувалися в одному місці й починали робити траншею. Де був камінь, довбали кирками й іноді підривали. І працювати доводилося часто під обстрілами зі стрілецької зброї, гранатометів, мінометів. Тоді зрозумів, хто я, що я і де я, й почав більше цінувати тих, хто вдома.
Був момент, коли відчув себе ящіркою. На скелястій поверхні треба було видовбати лунку, вставити туди міну, підірвати ту породу, щоб далі копати траншею. Але тут почали гатити з гранатомета, хотілося сховатися, а немає куди, бо ти ж на скелі. Як ящірка, притиснувся до землі й, повзучи, добрався до вже прокопаної траншеї.
Копати – нелегка справа, як і носити міни. Скажімо, протитанкова важить 10 кг. А треба взяти щонайменше дві, а краще – чотири, і пронести декілька сотень метрів, а іноді – й декілька кілометрів. Тому постійно треба бути в хорошій фізичній формі, чим, власне, постійно займався після ротацій.

Червень 2022 р. СіверськодонецькНаступні ротації минули більш-­менш спокійно. Правда, як пригадує співрозмовник, на Луганщині в місці дислокації часто виникали пожежі, й військові припускали, що це могла бути справа рук диверсантів, адже серед місцевих жителів траплялися й ті, хто чекав на «русский мир»:
– У когось навіть російський гімн грав на телефоні, своєї симпатії до ерефії люди не приховували. А до мене якось підійшов дідок напідпитку і каже: «Ну що, герою, воюєш? Чекай-чекай, і до твого дому дійдемо!». Ще випадок: жінка зайшла до магазину, коли ми скуповувалися. Сміється, жартує. Я не встигаю за собою зачинити двері, як вона кидає навздогін: «Понаехали, что они здесь забыли?». Здебільшого на Донеччині та Луганщині домінує російська мова. Але траплялися села, де спілкувалися українською, і це неабияк гріло душу. Й іноді люди приходили хороші, приносили яблука, груші, солодощі. Запам’ятався чоловік, котрий приходив із трьома дітьми. Дякував, що українська армія повернулася і вигнала росіян. Бо коли окупанти тут стояли, поводилися зухвало, іноді вчиняли звірства.

Не краще, за словами місцевих, поводилися й сепаратисти, котрі жили в Україні та перефарбувалися. Особливо, коли ви­п’ють, адже алкоголь знімає всі обмеження. Як каже Слово Боже, що нахил серця людини – зло повсякденне. Не боячись покарання, вони могли стріляти в людей, вчиняти розбій, переїхати машину, розстріляти магазин, бо колись там їм щось не продали, зробити підпал.

УСЕ В БОЖИХ РУКАХ

За три місяці до закінчення контракту Ігор почав відвідувати церкву і повірив у Бога. Стверджує, що віра загартувала, і відтоді життя набуло іншого сенсу:
– Іноді траплялися нервові зриви, сварки, непорозуміння, перебував у стресовому стані, бо навіть на мирній території постійно був пильним. Але з Богом я став спокійним, урівноваженим, змінив багато поглядів. Контракт не продовжив, пішов вчитися в інститут церковного служіння і у Львові проходив місіонерські курси. Один цей рік минув краще і світліше, ніж 25 років мого попереднього життя, – ділиться сокровенним військовий.

Повномасштабний наступ росії застав хлопця в Рівному, де він гостював. Удосвіта він отримав повідомлення з церкви: «Молися, брате! Війна почалася». Тож вирішив повертатися додому та давати відсіч ворогам:
– О 7 ранку виїхав в автобусі, вщент забитому пасажирами. На заправках уже утворилися довжелезні черги. Відчувалася напруга. З’являлися перші блокпости. 25 лю­того прийшов до військкомату, і вже наступного дня мені видали військову форму. Потрапив у Центр розмінування. А за декілька днів вирушив у Харківську область. Фактично на «Хамері» ми їхали одні, а назустріч нам – колони машин, автобусів, вантажівок. На дорогах зняли таблички з назвами населених пунктів, інтернет не всюди ловив, часто їхали навмання. На де­яких блокпостах поблизу сіл стояли люди, давали військовим їжу, серветки, ліки, ліхтарики. Хто що купив, тим хотів допомогти. Це зворушувало.

Різні завдання виконували військові, лиш би збити запал ворога і не дати йому можли­вості просуватися вперед. Весь час, як каже співрозмовник, із ним усюди був Бог:
– Приїхали в одне село на Харківщині. Холодно, вітряно, немає де заховатися. Стою, молюся: «Боже, допоможи, інакше тут позамерзаємо». І цього ж вечора приїжджає директор газодобувної компанії, привозить вагончик, де є ліжка, вмивальник, столик, буржуйка. Словом, супер. Дає ще одну бочку, шини, щоб облаштували захисну стінку.
Ми чергували по дві години. До 10 вечора ще був вітер, а потім вщух і не піднімався всі дні нашого перебування там. А ще люди приносили нам їжу. Таке благословення отримали від Бога: тепло та їжу.
А ось стресу додавали повідомлення, що військових розстрілюють на блокпостах із цивільних авто. Автомат на запобіжнику, ти стоїш за «Хамером» і прицільно вдив­ляєшся в кожну машину. Бувало, що авто пригальмовує, ти мало не починаєш зводити запобіжник, холодок по шкірі, але бачиш дітей і заспокоюєшся.

Харківська область, поблизу БалакліїПрисутність Отця небесного старший солдат відчував по­всякчас. Пригадує, що часто їздили на завдання вночі з вимк­неними фарами. Одного разу ма­ло не в’їхали в танк, а іншого – не зіштовхнулися із колоною окупантів. Ті зупинилися, бо перші їхні машини підірвалися на мінах:
– Я пішов у розвідку і побачив колону ворожої техніки із літерою «z». Примчав і кажу своїм: «Давайте ходу звідси». Вирушили і мало не виїхали на мінне поле, вчасно командир його помітив. Доїхали до наших артилеристів, дали їм координати, і вони гупнули, куди слід.

Військовий переконаний, що Бог беріг і його, і побратимів. Бо інакше як Божим промислом не назвеш деякі ситуації. Скажімо, Всевишній милував, і вони не оселилися в селі, яке невдовзі окупували росіяни. Затримка на завданні врятувала від обстрілу будівлі, де вони мешкали. За­хистив Господь і від влучань із ворожого літака й обстрілів, що тривали 24/7.
– Я молився за хлопців перед кожним виїздом і дякував після повернення, – зізнається співрозмовник. – І Бог беріг. Одного дня я залишився на базі, хлопці поїхали на завдання, потрапили під обстріл, повна машина мін, але нікуди не «прилетіло». У бусі лише вікна повилітали.
Як і в більшості з нас, у мене виникало запитання: Бог є любов, він добрий, але чому допустив цю війну, стільки розрухи, смерті, крові, сліз, болю та страждань? Якось я чи­тав Біблію, і Всевишній мені відкрив таку думку: Бог є батько, і в кожного батька є дитина, яку він навчає не красти, бути чесною, поважати старших. Але ж діти не завжди слухаються батьків, і сам іноді в дитинстві проявляв непослух. Виходить, що Батько дав нам Біблію і навчає через писання. Але ж не всі діти слухняні, хтось слухає батька, а хтось – ні. І я зрозумів, що ми не можемо злитися на Батька через те, що роблять його неслухняні діти.
Тому я повністю віддався в руки Господа. Якщо мене Бог збереже, я радітиму, а якщо не збереже, я все одно буду зі своїм Батьком небесним. Усвідомлюю, що можу стати на міну, можу зачепити розтяжку, потрапити під обстріл, але, маючи непохитну віру в Бога, сміливо йду виконувати завдання, бо вірю, що все в Божих руках. Моя віра – це реально потужна зброя.

Ще в декілька ротацій під час масштабної війни Ігор встиг поїхати як сапер. А недавно його призначили помічником капелана. Тепер до його основних завдань додалася ще безпека капелана в умовах бойових дій. Ад­же, відповідно до законодавст­ва, капелан не може брати зброю до рук, збереження його життя – завдання помічника.
– Добре спрацювалися з війсь­ковим капеланом іншої релігійної конфесії. Ми всі – християни, але є відмінності в релігійних ритуалах, поглядах, вченні. Як капелан, так і помічник не мають бути консервативними в релігійних поглядах, насаджувати своє віросповідання, бути категоричними в якихось питаннях, а повинні бути духовними психологами, щоб морально підтримувати і допомагати військовим. Ця робота мені близька, – зізнається військовий. – Додам, що капелани вкрай потрібні під час війни. Але їхня допомога знадобиться і після нашої Перемоги. Багатьом бійцям потрібно буде відновлюватися і фізично, і психологічно, і духовно.

Галина МИХАЛЬСЬКА, служба зв’язків із громадськістю в/ч А2641.