Четвер, 13 Червня 2024 р.
2 Листопада 2023

ПРОГРАМУВАННЯ ЗАМІНИЛА ІНЖЕНЕРНА СПРАВА

3 листопада – День інженерних військ


Світ давав нам три дні, але українці невтомно борються за незалежність, волю та існування вже 20 місяців. Сек­рет нашої незламності в тому, що опір численній «другій армії світу» хоробро чинять кадрові військові пліч-о-пліч із колишніми вчителями, бізнесменами, фермерами, програмістами, які добровільно поповнили лави ЗСУ в перші дні повномасштабної війни. І вони битимуться доти, доки останній сантиметр української землі не буде звільнено від російського окупанта.
Власне одним із таких добровольців є наш 34-річний земляк Сергій. Уже на третій день війни ще вчорашній підприємець і програміст, який мав за плечима строкову службу, став інструктором у навчальному центрі. У своєму вчинку сержант не бачить нічого героїчного, мовляв, так зробили справжні патріоти.
Про роль інженерних військ у війні, незабутні моменти бойових завдань і про те, що чекає на саперів після нашої Перемоги, спілкуємося із цим військовослужбовцем, який нині є т.в.о. командира групи спеціального мінування і розмінування військової частини А2641.

ІЗ ПРОГАМІСТА В ІНСТРУКТОРИ

Народився співрозмовник у Кам’янці-Подільському. Навчався в 17 школі, а потім – ліцеї «Антей». Вищу освіту здобув у Київському національному економічному університеті за спеціальністю «Фінанси». Повернувся зі столиці до рідного міста й пішов працювати в друкарню «Рута». Згодом почав займатися підприємницькою діяльністю, виготовляв різну рекламну продукцію: від візиток, вивісок до сітілайтів і бігбордів. Замовлень не бракувало, адже працювалося ще до ковідних часів і широкомасштабної війни, коли наше життя було стабільним і передбачуваним. Коли ж китайський вірус зачинив у чотирьох стінах весь світ, бізнес став на паузу. І щоб не байдикувати, Сергій вивчив програмування і став фрилансером. Власне, мож­ливо, так працював би й далі, створюючи програмні продукти, якби росія не напала на Україну.

– Прокинувся 24 лютого й почав читати новини. Робота того дня не бралася, тож 25 лютого я вже був у військкоматі, а 26 – у навчальному центрі. Оскільки строкову службу проходив у Кам’янці сапером, демобілізувався мо­лодшим сержантом, мене призначили спочатку в пожежну обслугу, а через декілька днів перевели інструктором на перший навчальний курс.
– Перші мої учні – добровольці – дуже мотивовані, хапали все відразу, намагалися якнайбільше запам’ятати, адже курс тривав лише тиждень, – продовжує Сергій. – Серед них було чимало АТОвців, і вони навіть допомагали мені в де­яких питаннях, які я призабув. Був серед добровольців бізнесмен із Запоріжжя, запам’ятався фермер із півдня України, котрий мав досить багато гектарів землі, сучасну техніку, але все залишив і пішов захищати свій край. Багато хлопців поверталися з Мальти, Данії, майже з усього світу, залишаючи ви­сокооплачувану роботу і спокійне, стабільне життя. Хтось навіть мав довідку на постійне місце проживання, але війна повернула їх на Батьківщину, як і обов’язок захищати рідну землю.

До осені військовослужбовець навчав мобілізованих. Встиг поїхати і в коротке відрядження на НАТОвську базу в Німеччині. Тут американські колеги допомагали опанувати пристрій для розмінування і створення безпечного коридору на мінному полі.
– Навчився швидко, адже нічого складного в установці немає. До нас гарно ставилися американські інструктори. Їх цікавив наш бойовий досвід з інженерної справи, тактичної медицини тощо. Свого часу вони працювали в Ірані, Іраку, Афганістані й теж мають нароблені схеми. Ми їм пояснювали, що де­які з них недієві в Україні, бо в нас інша ситуація з артилерією та авіацією, яка в них домінує.
Здобутими знаннями війсь­ковий ділився із хлопцями з інженерної бригади. На Миколаївщині вони проводили бойові пуски цієї установки. На той час там саме проводилися наступальні дії ЗСУ та тривали важкі бої. За словами співрозмовника, нині установка з розмінування активно працює на полі бою.

ПРАЦЮВАВ У ЧОРНОБАЇВЦІ, ПЕРШИМ ЗАХОДИВ У ЗВІЛЬНЕНУ КЛІЩІЇВКУ

СергійУ наступних відрядженнях Сергій відшліфовував бойовий досвід. На Харківщині та Луганщині працював разом із хлопцями з львівської тероборони.

– На Харківщині в лісосмузі зна­йшли близько 80 невикористаних снарядів для установки «Град». Окупанти так швидко накивали п’ятами, що все залишили. Ми ретельно їх оглянули, аби не було «сюр­призів», і того ж дня артилеристи всі забрали. Знахідка з полум’яним привітом знову повернулася «в расею», власне туди, де й мала б залишатися.
Затрофеїли хлопці й робочий КамАЗ, правда, із пробитими колесами. Гуму замінили, і пів року вантажівка допомагала ЗСУ нищити москалів, доки в неї не прилетіло. Мали й БТРи, БМП, танчик російський. Тобто, техніки і боєприпасів росіяни залишили багато. А ще в їхніх окопах знайшли десятки килимів. Вони забирали їх із будинків і облаштовували собі «комфортне» окопне життя.
Під час перевірки місцевості задля безпечного просування наших військ багато зустрічали розтяжок.

Військовий каже, що місцеві жителі радо зустрічали захисників. А одна родина постійно запрошувала їх до себе додому, аби помилися:
– Познайомилися із сім’єю з Тернополя, яка проживає на Харківщині й має там власний бізнес із продажу запчастин до автомобілів. Ми жили в одному селі без світла і газу. Та ще й температура була вже досить низькою – від -2 до -15. У холодній воді вже не помиєшся. То ця родина запрошувала нас до себе. У них лазня в хаті, ми там розпарювалися і ходили в холодний душ. Після купання ці люди постійно при­гощали нас смаколиками. Конф­ліктів із тутешніми жителями не мали. Припускаю, через те, що прихильники «русского мира» з початком вторгнення обрали інший бік і переїхали в росію.

Повернувшись із ротації, Сер­гій перевівся в загін спеціального мінування і розмінування. Два місяці тренувань – і чергова поїздка на звільнену частину Херсонщини:
– Там займалися гуманітарним розмінуванням сільськогосподарських полів. У фермерів саме розпочалася посівна, тому сапери працювали швидко, ретельно перевіряючи кожен сантиметр української землі. Всі розуміли: якщо фермери вчасно не закладуть новий урожай, можемо залишитися без хліба. На щастя, мінних полів там не зустрічали, але нерозірвані касетні боєприпаси, артилерійські снаряди збирали десятками.
Також їздили Херсонщиною, робили безпечні й широкі проходи до розбитої та згорілої техніки, аби до неї могли добратися вантажівки і вивезти. Відсотків 60-70 – це понівечена російська техніка. Принаймні, нам така траплялася.
А ось у Чорнобаївському аеропорту стільки боєприпасів, що й голову не було коли підняти. Вся Чорнобаївка повністю розбита. Там росіяни облаштували склади боєприпасів. Наші їх знищували, і вони розліталися територією аеропорту. Багато що було збирати і знищу­вати. Із цікавого: на околиці аеропорту знайшли закладку росіян, де вони закопали близько 30 нових некерованих авіаційних ракет, які запускаються з гелікоптерів. Наші хлопці все забрали і, мабуть, уже відправили адресату.

Недавно Сергій повернувся з чергової ротації. Він разом із десантниками однієї з бригад першими ввійшли у Кліщіївку. У той час ще точилися бої за одну з вулиць цього стражденного населеного пункту:
– Село пройшли все до кінця, просуваючись до залізничної до­роги, яку вдалося перейти. Там розміновували один перехід. Коли росіяни відходили, село рівняли із землею. І пакетами «Градів» по хатах били, і всім, що є з артилерії, все туди прилітало, включаючи авіа­бомби. Там уже немає що зносити.
У селі закріплювали українські позиції, тож готували «сюрпризи» росіянам. Найбільша проблема – інтенсивні артилерійські обстріли з усього, що в них було.

Одного дня під час артобстрілу Сергій зазнав поранення. Близько від нього розірвався снаряд. П’ять днів він пролежав під крапельницею і пішов далі працювати.

УКРАЇНУ РОЗМІНОВУВАТИМЕ НЕ ОДНЕ ПОКОЛІННЯ САПЕРІВ

За майже два роки, проведені в лавах ЗСУ, Сергій жодного разу не пошкодував, що замінив комп’ютер на металошукач. Каже, що не зміг би працювати в час, коли в країні така біда. До нашої Перемоги планів на майбутнє не будує. Але пишається, що поповнив лави інженерних військ, які виконують важливу роль на полі бою.

– Потрібно і розміновувати, і заміновувати. Все залежить від того, де знаходишся, і яка стадія бою там відбувається. Роль інженерів на війні дуже важлива. Навіть при штурмах хлопці використовують інженерів, аби викурювати противника «з нірок».
Також саме сапери підривали мости, сповільнюючи наступ ворога. Завдяки понтонерам, катерис­там військові інших підрозділів долають водні перешкоді та йдуть у наступ.
Однак навіть після того, як захисники викурять росіян з української території, війна для саперів не закінчиться. Скажімо, нині в Херсонській області триває розмінування переважно доріг і полів. У посадки ніхто не заходить і не перевіряє, бо це небезпечно та займає багато часу. А там усе заміновано, є багато нерозірваних боєприпасів. Процес розмінування України, близько третини якої нині заміно­вано, потребуватиме не один рік і не одне покоління саперів.
Війна кардинально змінила і процес підготовки майбутніх інженерів. Навчання змінюється за ходом п’єси. Інструктори теж їздять виконувати бойові завдання, бачать, як усе відбувається на полі бою, набувають нового досвіду і навчають по-новому, пристосовуючись до сьогоднішніх реалій. Те, що написано в книжках за 1969 рік, і те, що коїться нині, – різні речі. Тепер набагато важче працювати через артобстріли. Це велика проблема. Ворожі дрони теж заважають працювати, але водночас дрони і допомагають. На Херсонщині перед тим, як зайти в поле чи на дорогу, спочатку місцевість обдивлялися дронами. Тепловізори допомагають у пошуку мін, оскільки міна світиться на заході чи на сході сонця, бо виготовлена з іншого матеріалу. Завдяки цьому відрізняється температура міни і землі, тому її добре видно. Неабияк допомагають у розмінуванні й роботизовані системи та машини.

Професійне свято Сергій відзначатиме далеко від України. Недавно він поїхав на місячне навчання зі знищення вибухонебезпечних предметів до однієї із західних країн-партнерок.

Галина МИХАЛЬСЬКА, служба зв’язків із громадськістю в/ч А2641.