Неділя, 14 Липня 2024 р.
4 Липня 2024

ЛЕТОВИЩЕ ВОГНЮ І НАДІЇ

 ЧАСТИНА III 

Ми завершуємо друкувати спогади начальника відділення організації навчального процесу – заступника начальника навчального центру в/ч А2641 майора Віталія КОВАЛЕНКА про оборону Луганського аеропорту 2014 року, учасником якої він був. Початок надрукований у «Подолянині» від 20 червня і 27 червня 2024 р.

***

У районі Слов’янська. На охороні артилеріїОдного серпневого дня отримали команду в складі екіпажу БТР-80 висунутися на південно-східну околицю н.п. Ново­олексіївка з метою вогневого блокування дороги Луганськ – Краснодон. Ми мали в такий спосіб перекрити постачання боєприпасів до Луганська, перерізати ворогам цю артерію.
Пам’ятаю: кінець літа, спека неймовірна, ми в полі займаємо та облаштовуємо позиції. У нас до підрозділу приданих декілька танків, шляхопрокладач БАТ-2 та екскаватор ЕОВ-4421. Із командиром взводу старшим лейтенантом Сергієм Бабійчуком, який на той момент разом із водієм екскаватора виконували завдання з обладнання позицій, водночас побачили вибухи мінометів, метрів за 300-500 від нас. Кажу побратиму: «Це по нас?!!». Каже: «Ніби… так! Що робимо?!». Я кажу: «Давай швидше! Буде ближче прилітати, тоді й сховаємося». Того ж дня встигли вирити декілька траншей, і в першу ж ніч нашу висотку «спалили» і по нас почали гатити.
Щовечора спостерігали одну і ту ж картину. Знали, о котрій годині обстрілюється Луганський аеропорт, бачили кількість розрахунків, залпів, «Градів». Були таким передовим дозором.
У пам’яті закарбувалася сумна дата і час: 16 серпня, 21.50. У той час на чергуванні був я, як завжди, вів спостереження на виявлення руху противника та пусків «Градів». Бачу, йдуть два залпи, і розумію, що не на Луганський аеропорт, а в наш бік. Даю команду через радіостанцію про небезпеку та сам ховаюся. Забігаю у траншею. Відбуваються прильоти дуже близько від нас. Приліт у сусідню Т-подібну траншею, що за 100-150 метрів від нас. За декілька хвилин – другий. Спрацювали чітко по окопу. З 11 хлопців лише один залишився живим. Це водій БТРа Петро Бавтро, який зазнав важких тілесних ушкоджень. Його закидало тілами військовослужбовців і землею – це і врятувало. Серед загиблих був один із моїх військовослужбовців за штатом, мій командир відділення, який виконував обов’язки в іншому екіпажі, молодший сержант Ігор Добровольський. Ми всі важко пережили загибель побратимів. Коли з’явиться можливість, хочу навідатися до рідних Ігоря, розповісти їм про нього, про те, як він героїчно виконував завдання і був вірним військовій присязі до останнього подиху життя.
Загалом та ніч видалася досить важкою. Ворог працював по наших позиціях до ранку. Методично обстрілювали кожен квадрат місцевості, аби максимально завдати втрат.
За метрів 20 від нас стояв танк. Тож, коли почало ближче підлітати, в повному екіпіру­ванні застрибнув у окоп, що під танком. Близько вибухнуло, земля посипалася навсібіч.
І в цей час танкіст із позивним «Кіпер» падає зверху на мене.
Я аж розсік собі підборіддя до бронежилета, думав, що й зуби там залишу. Відчув сильний біль у спині, адже люди валилися просто на мене. Травму спини й досі заліковую.
Через сильний і постійний обстріл, втрату одного екіпажу БТРа, поранення військово­службовців вище командуван­ня ухвалило рішення про перегрупування нашого підрозділу. Та в момент зміни позиції наш підрозділ був атакований ДРГ противника. Ми вступили в бій. Під час цього бою зазнав поранення командир роти капітан Вадим Сухаревський, і це нас змусило знову повернутися в Луганський аеропорт; тоді ми й не знали, що до кінця його оборони залишалося 10 днів.

***

Обстріли почалися ще інтенсивніші. Одного дня снаряд прилетів у сам термінал. На щастя, не розірвався. Поранив декількох військовослужбовців. Серед них і мій за штатом водій – солдат Тарас Яконюк та заступник командира частини з МПЗ.
В останні дні серпня ми спостерігали, як колона російських танків рухається в найближчу посадку в бік аеропорту. Один із танків зайняв найближчу позицію до Луганського аеропорту і почав методично нас пресувати.
Ми мали два ПТУР (протитанкові ракетні комплекси), але через певну несправність вистрілити з них не могли. Ремонтували, змінювали деталі, але стрільба так і не відбулася. Завдяки цим комплексам могли лише спостерігати за противником. Через деякий час ворог зайняв вигідну позицію, регулярні російські війська почали оточувати нас танками і готуватися до штурму.
В якийсь момент я сів за ПТУР і почав розбиратися. І тут бачу танки і дві машини-бензовози, які рухаються в наш бік. Допо­вів про це, і наші затримали представників неслов’янсь­кої зовнішності, які заблукали. Вони нічого не могли поясни­ти, лише повторювали, що ма­ли заправити техніку і поїхати геть.

***

Позиції, де загинули 10 військовослужбовцівЯ запам’ятав ніч на 30 серпня. Нас брали в кільце, підмога пробитися не могла, усвідомлювали, що можемо прийняти контактний бій. Опівночі прийшов начальник інженерної служби, який очолював інженерне забезпечення оборони аеропорту. Такий між нами діалог.
– Скільки людей у тебе? – він мене запитує.
– Я і ще двоє.
– Скільки протитанкових мін можете взяти?
– Максимум по чотири.
На карті він показав точку, де потрібно встановити міни. Я зорієнтувався і кажу: «Ця точка знаходиться за місцем, де вже стоять танки. Від виконання наказу не відмовляємося. Бере­мо по дві міни, робимо мінний шлагбаум. Але для виконання цього завдання потрібне вогневе прикриття: два гранатометники і один кулеметник».
– Виходите о третій ночі, буде прикриття.
Однак вийти на завдання так і не судилося через щільний і близький обстріл. Плити перекриття ледь трималися. Будь-який зсув на 10 сантиметрів міг завершитися суцільним руйнуванням терміналу.
Я знав, що неподалік є тех­нічна територія, там бокси з технікою, а за ними – бункер, тож ухва­лив рішення рухатися туди з особовим складом. Ніч, темрява, швидко вибігаємо між обстрілами і бачимо прильоти, місцевість змінювалася блискавично та кардинально. Перед терміналом аеропорту ще донедавна була стоянка машин, а тепер – вирви діаметром 5-6 мет­рів, глибиною 3-4 метри. Я розумів, що ці прильоти мали бути по терміналу. Здавалося, що там ті вирви скрізь.
Нам вдалося добігти до бункера, він був майже весь забитий людьми. Знайшли вільне місце. Там пляшки з водою лежали. Я ліг прямо на них і так провів ніч. Ми перебували 7-10 метрів під землею, а нагорі вирувало пекло. Масований обстріл з усього, з чого тільки можна, аж земля здригалася. Якби ми залишилися в терміналі, то не знаю, чи вижили б… Згодом почув у рації, що термінал частково зруйновано.
Уранці росіяни пішли в наступ. Наша артилерія працю­вала до кінця, постійно передавали координати. Всі розуміли, що танки наступають, обстріли збільшуються, і вони все зрівнюють із землею.

***

Із дружиною Оленою, синами Максимом і Давидом. 2023 рік.
О 10 ранку почули доповідь, що на третьому посту вже російські танки Т-90.Ну, ми всі в очікуванні. Об 11.00 особисто вийшов командир бригади Андрій Ковальчук, сказав зібрати необхідні речі, зброю і перегрупуватися в напрямку 8-го поста, що найближче біля Георгіївки.Біля нас був трактор із причепом, в який закинули речі. А всі ми між обстрілами за командою залізли у вантажівку. Їдемо, їдемо, і тут, як у фільмах, – вибухає близько. Чути, як осколки літають, б’ються об залізо і землю. Бачу, як на очах утворюються вирви. Їду, а в голові думка: якщо розірве, то нехай повністю, аби тільки не руку чи ногу. Отакі думки роїлися в голові.Ми їхали дуже швидко, що нас і врятувало. Вдалося під вогнем виїхати з основної території Луганського аеропорту та ще й прихопити декількох десантників.

***

Дісталися до восьмого поста, а там оборону ведуть лише четверо військових. Кажуть: «Тут немає де заховатися. Сховище завалило. Тут «пилососять».
Старший сказав їхати далі, до Георгіївки, а далі – на Лутугине, там штаб. Приїжджаємо, а штабу немає, звідти всі евакуювалися, і немає охорони, оборони, взагалі нікого.
Ми дісталися до сусіднього населеного пункту Леніне. Там був блокпост і більш-менш спокійно. Звідти спостерігали за Луганським аеропортом. Від нього майже нічого не залишилося. Дим, вогонь…
Нам пощастило звідти вибратися живими. А під вечір чуємо, ніби трактор їде. Водієві таки вдалося виїхати та ще й вивезти наші речі.
Слідом за нами евакуювалися інші колони машин.

***

ЇЇдемо до аеропортуКоли росіяни пішли в наступ, для мене це був важкий психологічний момент. Коли відходиш із позиції, завжди дуже важко. Тоді мені здавалося, що все про­пало, все руйнується, як картковий будиночок.
Коли заїхали в одне село, поба­чили магазин, цивільних. Я згадав, що десь у броніку тримав гроші. Знайшов, у магазині від товару аж очі розбігалися. І колу хочу, і булочку, і шоколад. Давно такого не їв. Боже, і яке ж воно смачне тоді було!
Так дісталися до околиць н.п. Щастя, яке теж не обминули бойові дії. Цивільні вже були, як кажуть, «биті». А мені було дивно спостерігати і усвідомлювати, що в годині їзди точаться жахливі бої, стоять руїни, ворог усе знищує та рівняє із землею.
І роблять це не лише сепаратисти, а повноцінна російська армія. Це організований наступ танкової бригади з попередньою артилерійською і авіаційною під­готовкою. Я розумів, що це – сер­йозний наступ, і межі його невідомі.
У вересні ми повернулися спо­чатку в Чугуїв, а звідти – у Львів, де нас зустрічали рідні. Їх я не бачив більше як пів року.
2016-го я знову брав участь в АТО, але на іншій посаді. Тодішні завдання були не такими небезпечними і ризикованими, як на початку війни на сході України.

***

В умовах війни є декілька ліній фронту: перша, друга, третя і глибокий тил. І на кожній із цих ліній різне життя. Аналізуючи свій досвід, скажу, що в жодному разі не можна об’єднувати ці лінії у своїй голові. А потрібно на будь-якій лінії фронту працювати задля спільної мети – нашої Перемоги!