Понеділок, 27 Травня 2024 р.
16 Листопада 2023

БОЄЦЬ 128-Ї: «МИ ОРКАМ ТАК НАСОЛИЛИ, ЩО В НИХ ДО НАС ОСКОМА ДУЖЕ ВЕЛИКА…»

Це була відверта розмова з військовим зі 128-ї Окремої гірсько-штурмової бригади. Ми спілкувалися незадовго до трагедії, що сталася 3 листопада, коли ворог вдарив ракетою по особовому складу бригади на Запоріжжі.
Говорили про те, що у 128-й служать багато кам’янчан, за плечима яких – важкі штурми і бої, звільнення і зачистка територій. Ці хлопці ціною власних життів роблять великий внесок у захист нашої країни. І сьогодні ми розуміємо, чому рашисти підступно спрямовують усю лють на військових цієї бригади. Ми схиляємо голови перед бійцями, які втратили життя. І закликаємо кожного працювати на Перемогу, підтримуючи захисників, які проходять сьогодні справжнє пекло війни.

Ілля МазурІлля МАЗУР (позивний «Фугас») – командир стрілецької роти, першого стрілецького батальйону 128-ї ОГШБр. Після поранення в Бахмуті перебуває на реабілітації та робить усе можливе, щоб передавати своїм хлопцям на фронт найнеобхідніше. З ним ми говорили про роль штурмовиків на війні, звільнення Херсонщини, бойові завдання на Бахмутському напрямку, психологічний стан військових і необхідність чути й реагувати на їхнє про­хання про підтримку.

– У славнозвісній 128-й бригаді, яка по-справжньому відчула все пекло війни і знищила тисячі орків на різних напрямках, із Кам’янця служать більше як 200 людей. Лише в моїй роті 40. І я б дуже хотів, щоб ці хлопці також отримували допомогу з рідного міста – від влади і волонтерів, – каже чоловік. – Із роти за час повномасштабної війни загинули 60 осіб із Хмельниччини (до подій 3 листопада. – Прим. ред.). Наші втрати дуже великі. Бо піхота – це передові війська, і їм дістається най­більше. По нас постійно працює артилерія, ми ведемо ближні бої, зачистку населених пунктів, окопів, перестрілюємося з ворогом.

– Яким для Вас був перший день війни?
– 23 лютого до мене подзвонили і сказали, що в Маріуполь заїхали танки, буде війна. Тому в перший день я вже був зібраний і о 8.10 у формі поїхав до військкомату. Бо вважав це своїм обов’язком як кадрового офіцера, який присягав народу України. Перші дні був тут на місці, в роті охорони, розгортали блокпости. Пізніше до нас приїхав замполіт зі 128-ї набирати особовий склад. Із кожним провів співбесіду, а потім із Західного оперативного командування прийшов наказ направити у бригаду 40 кам’янчан, мене обрали командиром роти.
– Ілле, розкажіть про звільнення Херсонщини, в якому Ви брали участь.
– Чесно кажучи, я гадав, що до весни ми Херсон не візьмемо, зважаючи на те, що вони за той час встигли наробити – позаливалися бетоном у два поверхи вниз, поробили бліндажі в посадках. Там узагалі трохи проблематично було з наступом. Бо Херсонська область – степ, і «зеленка» там лише по периметру полів. Але ж то заміноване поле треба було якось пройти.
У нас тоді загинув 33-річний командир другої роти з Миколаєва. Проїхав чотири протитанкові міни, а на п’ятій підірвався. Йому відірвало ноги, і до Кривого Рогу його не довезли. Це перший наш загиблий.

– А з Кам’янеччини багато загинуло?
– Лише з мого взводу двоє загиб­лих: з Оринина та Старої Ушиці. Ще двоє вважаються безвісти зниклими – з Кам’янця та Панівців. А загалом із 520 людей, які з самого початку були в нашому батальйоні, залишилося 60. Інші загинули, поранені, зниклі безвісти, звільнені через стан здоров’я. Військкомат постійно доукомплектовував нас.

– Які села Херсонщини пройшли? Як це відбувалося?
– Починали наступ із Петрівки. Потім Червоне, Золота Балка, Нововоронцовка, Біляєвка. За декілька днів звільнили 21 населений пункт. У першу чергу працює арт­підготовка («Гради», танки, «Піони», гаубиці). Все, що після цього залишилося, – наша робота.
Що ми бачимо, коли заходимо в село? Зруйновані хати, заміновані поля, понівечений асфальт на дорогах. І дуже багато тіл їхніх війсь­кових, кадирівців, бурятів, які не пережили артилерії.

Ілля Мазур– Як на Вас реагувало місцеве населення?
– До речі, дуже прикольні люди, які показали великий патріотизм, багато допомагали, розповідали, що де знаходиться. Ми їх підтримали їжею, бо вісім місяців в окупації вони навіть городів не садили.

– Що розповідали херсонці про життя в окупації?
– По-різному було. Деяких не чіпали. А в Біляївці, для прикладу, фактично жодної цілої хати не залишилося. Лише дві з вибитими вікнами. І чотири мешканці на все село.
А село велике. Люди розповіли, що орки брали цивільних у полон, вбивали. Там дуже багато братських мо­гил. Рашисти примушували людей копати окопи, розстрілювали і не зав­жди присипали. Коли ми зачищали в цьому селі школу, де вони зробили собі штаб, то в одному з кла­сів на дош­ці було написано: 21 лютого – початок повномасштабної війни.
А на третьому поверсі, в кабінеті хімії, ми виявили в’яз­ницю, де орки тримали цивільних, проводили допи­ти. Там жахлива картина і багато крові.

– Тобто цивільних жертв у селах багато?
– Так. І не лише серед дорослих чоловіків, це і діти, і старенькі. Багато людей одразу повтікали, а інші не могли залишити господарство і хати. До речі, якось зайшли
у хлів, а там прив’язана корова народжує теля. Свині по дорозі бігають. Багато залишилося котів і собак. Ми їх трохи підгодовували, деяких хлопці собі забрали. Дуже багато кацапського провіанту в школі знайшли.

– А техніку віджимали?
– Так, перший танчик віджали 22 жовтня 22 року. Його відправили на військову ремонтну базу. Хлопці дають згореній техніці друге життя, і машини починають працювати вже на нас.
Покажу вам відео, де я на орківській снайперській позиції: «Ось розбиті хати, гради стирчать, гуде HIMARS, а ось поле, звідки били «Піони». Ну, а це я. Одягнутий, але без шапки. А це в нас такий захід степовий. Ось що залишилося з новесенької школи в Біляївці. Будівлі фактично немає. Такий він «русский мир». Тут був їхній штаб. Ось багато таблеток, шприців».

– До речі, кажуть, багато рашистів під наркотою.
– На Херсонщині ми такого не ба­чили. А от у Бахмуті… Розумієте, ко­ли з «покемона» (кулемет Калашникова. – Прим. ред.) б’єш по ньому, йому відриває руку, а він ту руку бере під пахву і йде далі в наступ. Це точно не за ідею.

– Який у Ваших спогадах Бахмут?
– Про Бахмут важко говорити. Бо і Запоріжжя, і Херсон – це легка про­гулянка, порівняно з Бахмутом…
То місто-привид, де немає нічого живого. Бої тривали по 12-68 годин. Ти просто перегріваєш автомат, береш другий і стріляєш без відпочинку. Вагнерівці йшли без упину. Переступали через своїх «двохсотих» і сунули вперед. Були випадки, що він натягує на себе «двохсотого» і з ним лізе далі, щоб його не пристрелили. Вони із трупів побратимів мурували загородження. Це зеки під препаратами, яким втрачати нічого.

– Яке завдання Ви там виконували?
– Зачистку, зайняття оборони.

– Що таке зачистка?
– Ми отримали завдання пройти, скажімо, 500 метрів. Пройшли, зачистили всіх, зайняли кругову оборону, виставили на позиціях кулеметні гнізда, закріпилися. Якщо ми погано зайняли оборону, то при наступі ворога або гинемо, або відступаємо, або відбиваємося.

– Яка техніка з Вами?
– У нас була «мотолига», тобто МТ-ЛБ (легкий броньований тягач). А загалом нам дали колгоспну техніку – п’ять зерновозів-КамАЗів, один шкільний автобус, ну й ЗІЛи.

– Чим зачищаєте територію?
– Автомати, кулемети, гранати, «Джавеліни». У нас навіть один дрон був. У тому й весь нонсенс – як ми так воювали? І чим ми воювали?.. У нас були сільські КамАЗи
для перевезення людей. Була й техніка волонтерська – пікапи, буси. Із Хмельницького волонтери дали нам шість машин. Із Кам’янця – жод­ної.

– А як реагувало місцеве населення в Бахмуті на українсь­ких військових?
– О, тут інша історія. Були такі, що казали: «Почему вы сюда пришли?». І це було дуже неприємно. Багато тих, хто за «русский мир», переїхали в Донецьк. Половина повтікали в Слов’янськ. На цьому напрямку ми були всю зиму. За­чистили Якимівку, Часів Яр, Клі­щіївку.

– Скажіть відверто, як узагалі військові сприймають те, що в мирних містах бруківку стелять, дороги ремонтують?
– Негативно. Я от дивлюся, що біля Ботанічного саду зробили алею з бруківки. І в мене виникає запитання: на холеру її нині там? Коли в нас на Херсонщині згоріла медична машина, я дзвонив, до кого тільки міг у Кам’янці. Бо не було чим евакуйовувати людей. Тоді таки домігся, щоб військкомат зна­йшов нам так звану «таблетку», медичний УАЗик, який ми трохи підрихтували та відправили на зав­дання.

– А медичне забезпечення? Турнікети мали?
– Купували. Комусь і волонтери дали. При собі у військового повинно бути 5 штук – на всі кінцівки та од­на для побратима.

– Коли було найстрашніше?
– Коли заблукав. На Херсонщині. За картою нічого не зрозуміло, зв’яз­ку немає, рація не працює. І ти не розумієш, куди йдеш. Тому завжди при собі були гранати… Для себе.
У полон ніхто не збирався здаватися, бо всі прекрасно знали, як орки ставляться до 128-ї бригади. Якби просто застрелили – це був би дуже великий плюс. Ми їм стільки наробили біди, що в них до нас оскома дуже велика.

– Як працюють рашисти?
– Узагалі вони як військові – гід­ні вороги, особливо кадрові. Теж працюють тактичними групами, відділеннями, батальйонами, розвідками.

– Тобто, коли йдете на певний напрямок, то знаєте, хто там пра­цює, з ким маєте справу?
– Звичайно! Знаємо, які бригади проти нас працюють, що в них зі зброї й техніки приблизно є. Ведеться аеророзвідка, цивільні допомагають, радіоперехвати, розвідка дізнається.

– А буряти справді були трохи дикими до цивілізації?
– Так. Коли ми займали їхні позиції, в окопах знаходили пральні машинки, холодильники, унітази. Це правда.
Кадрові військові – інша справа. У них хороша форма, каски, воюють бронебійними патронами, на відміну від нас.

– Зверталися по допомогу із забезпечення бригади?
– Так. До кого тільки не звертався. І гуму просив. Ви ж розумієте: прилетів снаряд, осколок по гумі – й усе. Машина ніби і в бойовому стані, а виїхати не може. Це там роз­хідний матеріал. Дуже велику допомогу мені надавали волонтери із Львівщини, люди, яких я навіть ніколи не бачив. Уявляєте? Познайомився через знайомих. Перше, що вони мені вислали, – 4 акумулятори для авто. Потім – гума, харчування, одяг, медицина.

– Який психологічний стан у хлопців?
– По-різному. Але треба розуміти, що військові реалії дуже впли­вають на психіку. Нами ніхто не зай­мається. Таке враження, що ми зовсім нікому не потрібні.
Коли я лежав у шпиталі в Кривому Розі, до мене приходив психолог, який після двох прийомів сказав, що психолог тепер потрібен йому. Психологи не підготовлені.
У них немає досвіду спілкування з тими, хто справді бачив жахи війни.

– Тобто в нас по суті немає таких психологів, які змогли б працювати з військовими?
– Я вважаю, що фахових психологів немає, відповідних реабілітаційних центрів також. Знаєте, яке перше запитання поставив мені психолог? Що вас турбує? А потім запитав, чи я рахував, скількох вбив? Кажу, що після ста перестав рахувати…

– Ви були поранені?
– Три контузії, поранення, у шпиталі лежав.

– Що відбувається під час контузії?
– Це коли поруч стається сильний вибух. І тебе ніби хтось лопатою з усієї сили б’є по голові. Є легка, середня і важка – в залежності від дальності прильоту. Повірте,
з «нуля» всі приїжджають із контузіями. Якщо легка, в очах трохи двоїться. Коли важка, рухатися не можеш, евакуація через декілька днів, і ти весь цей час трупом лежиш в окопі. Хлопці з пляшечки годують супчиком, бо сам ти цього зробити не можеш. А потім – постійні головні болі, падає зір, погіршується слух, тремор рук і багато інших проблем.

– Тут, у цивільному житті, під час реабілітації Ви займаєтеся волонтерством. Кого залучаєте?
– Усіх, кого тільки можна. Допомагають пересічні люди, просто знайомі. Вдалося передати хлопцям із моєї роти, де багато кам’янчан, мастило, шини, сухпайки, цигарки, окуляри, оптику, тепловізори, нічники, медицину. До речі, саме львівські волонтери дуже допомагають мені з медикаментами – антибіотики, знеболювальні, препарати для шлунка, горла, носа і багато інших. Якось зі Львова в Бахмут відправили нам повнісінький спринтер медикаментів. А ще один щемливий для мене випадок, коли моя перша вчителька Ганна Дмитрівна Хапко, яка нині живе в США, дізналася, що я на нулі, та є потреби, вислала 4 тисячі доларів. Я дякую всім, хто відгукується і розуміє, наскільки важливо підтримувати захисників. Усім, хто розуміє, які жахи вони переживають. Усім, хто робить внесок у захист держави. Разом – до Перемоги!

Тетяна ДИКА.