Понеділок, 27 Травня 2024 р.
16 Листопада 2023

ЛЮБИТИ УКРАЇНУ НЕ ЛИШЕ ДО ГЛИБИНИ ДУШІ

19 листопада – День працівників сільського господарства


Коли хлібороб витирає з чола останні краплі поту, опускає засукані рукави і розправляє спину, сільськогос­подарський сезон підходить до завершення. А умовну крапку йому ставить, так би мовити, аграрний новий рік у вигляді професійного свята – Дня працівників сільського господарства, що в Україні відзначається у третю неділю листопада. З якими настроями долають фінішну пряму аграрники, чи щедрою була земля на дивіденди за вкладені в неї інвестиції, та як узагалі працюється в умовах повномасштабної війни, про це спілкуємося з ди­ректором ПП «Калинський ключ», головою Всеукраїнської аграрної ради у Хмельницькій області, депутатом обласної ради Ігорем ГАЄМ.

– Не можемо вимірювати нашу роботу лише гектарами і тоннами та спинятися на одній урожайнос­ті – це вузько і неправильно, – зауважує співрозмовник. – Ми живемо в такий час, що будь-яка галузь має не тільки думати про власні вигоди, а передусім міркувати категоріями національного інтересу та загальнодержавних цінностей. Бути спочатку громадянами країни, а потім – її бізнесменами. Щоденно прокидатися з думкою: «Що ти зробив для Перемоги?». Ніколи не опускати рук, бути волонтером за покликом серця, ініціювати збори для військових на передовій і підтримувати донатами. Робити все можливе, аби нинішній фронт не опинився там, де тил.
Колись землевласник і меценат Євген Чикаленко сказав розумні слова, що «Україну любити треба не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені».
І тоді, і тепер фраза, в якій криється справжній прояв патріотизму, не втратила ваги. Якщо ми візьмемо її за золоте правило, тоді Украї­на швидше побудується. Не ганятимемося за довгим карбован­цем у чужих краях, бо краще зна­йдемо вдома.
В аграрному секторі ніколи не було гладко, а тепер і поготів. Ми не можемо говорити про сільське господарство, обминаючи тему війни та політики. Тож цей рік, як завжди, десь продуктивний, десь урожайний, а десь із чималою кількістю проблем. Я б охарактеризував його як стандартно важкий.

– Ігоре Віталійовичу, форс-­мажори і сільське господарст­во не паралельні прямі й постійно перетинаються. І з останніх стресів, що додалися вам і доб­ряче трусили професію, – блокування сусідніми країнами українського експорту.
– Прикро, що в цьому питанні наші дороги розходяться із західними партнерами, які ображаються, що ми заходимо на їхні ринки з дешевою продукцією, демпінгуємо внутрішній ринок. Нібито від цього страждають їхні фермери, тож вони змушені поставити нам шлагбаум. Україна неодноразово заявляла про готовність страхування суховантажів, проте в ООН поки що не готові підтримати цю ідею.
Цьогоріч українські аграрії зі­штовхнулися з колосальною проблемою збуту вирощеної продукції. Більше того, нам відмовляли в транзиті сировини. Так званий «зер­новий коридор» у Європу перестав працювати. На заході відмовлялися купувати українське збіжжя за біржовими цінами, як то було раніше. Здавалося, якийсь сантиметр території між нами, а різниця у ціновій політиці разюча.
До війни агровиробники мали змогу реалізовувати вирощену продукцію в портах. Морем зерно «подорожувало» по всьому світу. Тепер українську продукцію доставляємо на міжнародні ринки автотранспортом, а це вдвічі більші витрати. Тож логістика «з’їдає» всю притомну раніше ціну, забираючи заробіток сільгоспвиробників. Сьогодні маємо ситуацію, коли країна перенасичена продукцією власного виробництва. Відтак її потрібно або реалізувати, або ж переробити (борошно, олія, макарони, крупи тощо). Тож намагаємося виходити з цієї ситуації: ті, хто має ангари чи зерносховища, чекають кращих часів, хто не має – пливуть за течією, а хтось тримає ніс за вітром і розвиває переробну галузь.
Як би не було, але нині спостерігаємо за зменшенням посівів озимої пшениці під урожай-2024, адже не хочеться працювати «в мінус». Негативна тенденція до зменшення посівів торкається багатьох культур. Соняшник був по 500 євро за тонну, опустився до 300. Така сама ситуація з ріпаком. Якщо раніше технічні культури вважалися панацеєю для бізнесу, то нині і їм складно тримати ціну на ринку.
Єдина рослина, що точно у твердому «плюсі», то це цукровий буряк, більш-менш нормально почуваються кукурудза, ячмінь пивоварний, на межі – ріпак. Вангуємо, що невдовзі розпочнеться «бум» на посіви цукрового буряку, що тішить своєю маржою. Математика прос­та: при витратній частині 80 тисяч на гектар дохід складає 20 тисяч.
Ідею з розведенням солодких коренів виношують великі агрохолдинги, які ніколи не мали їх у своїй структурі посівів і вперше планують сіяти цукристі. Для пересічного українця це гарні новини, на майбутнє захмарних цін на цукор не прогнозується. Він уже подешевшав на гуртових базах. Наше виробництво рухається циклічно: міні­мальна пропозиція породжує ціну, і культура стає трендовою для виробника, а коли її стає багато, вартість падає.

– А чи варто запасатися борщовим набором, що торік бив цінові рекорди? Морква і цибуля були «золотими», як вони себе вестимуть цього разу?
– Таких стрімких гойдалок не повинні очікувати. Сезонних коливань не уникнути, але вони мають бути притомними. Наш бізнес навчився гнучкості та пристосовується до різного, проте не терпить ручного регулювання та штучного ажіотажу.
Нам перекрили доступ до південних культур, ми тоді спробували їх поселити на наш грунт. Маємо яскравий приклад, як на Кам’янеччині почали вирощувати кавуни. Ще того сезону смачною ягодою ласувати було недешево, а цьогоріч, мабуть, її ціна дозволяла наїстися і за минуле літо, і за це. Бачимо, як одна за одною з’являються овочеві теплиці, дуже прогресує капуста, урожай якої хизується великим валом – до 500 центнерів із гектара, і пристойно родить без поливання. Гарно себе зарекомендувала пекінська капуста. Пробують виробники свої сили в нішевих видах.
Також добре просуваються наші підприємства в переробці вирощеного, а це вже новий рівень виробництва з доданою вартістю для еко­номіки країни. В районі чавлять олію, виробляють крафтові сири, а 4 господарства отримали ліцензію і пропонують вино, що не поступається європейському. Війна – це суцільне пекло, але з нього, безперечно, ми вийдемо сильнішими. Для нас це добрячий струс, каталізатор, котрий педалюватиме вийти із зони комфорту та будувати свою спроможність навіть під дулом. Покінчити з аграрно-сировинним придатком, що є ласим шматком, нарощувати промисловий потенціал і го­дувати світ на своїх умовах.

– Виробники переорієнтовуються і шукають нові ніші. Ваше підприємство як адаптовується?
– Ми зміщуємо акценти в бік тваринництва. Скотарство, свинарство, птахівництво повертають конкурентоздатність та своє добре ім’я. Відтак придбали 64 нетелі вітчизняної селекції. Наші тваринки нічим не гірші від закордонних родичів,
а подекуди й кращі за продуктивністю. Коли напрямок переживав труднощі, ми все ж зберегли худобу, а з нею – й потрібну базу та, головне, кваліфіковані кадри. У сільському господарстві з кадрами катастрофа. Частина – за кордоном, інші не працевлаштовуються через страх перед військкоматом, або ж уже мобілізовані. Бронь не завжди працює, з господарств у війську служать по 10% штату, котрі замінити є завданням із зірочкою. Багато виробничих процесів фізично важкі й під силу лише чоловічим рукам.

– Ще рік тому Ви розповіда­-ли, що тваринництво тримається на ентузіастах. Через нерента­бельність масово вирізали ВРХ. Тепер відбуваються зворотні про­цеси?
– Так. Тоді молоко здавали по 7-8 грн/л, сьогодні відвантажуємо по 15 грн – удвічі дорожче. Однаково пішла в ріст вартість м’яса. Це наштовхує господарників на думку: а чи не завести і собі ферму. Хоч худоба – це щоденні клопоти: погодуй, обійди, не так, як у рільництві: посіяв, контролюй і вчасно підживлюй, усе ж відносно дешеві корми та приваблива ціна дозволяють працювати не в мінус, мати деякі прибутки й ту ж змогу допомагати ЗСУ.
Сьогодні Україна має феноменальний шанс для розвитку тваринництва. Хмельниччина та за­галом Поділля – неушкоджена територія. Тут збільшують поголів’я ВРХ, галузь зростає. Ми дивимося в бік ЄС, бо це найбільший ринок продовольства у світі, й не можемо втратити можливість туди потра­пити.
На жаль, пільгової програми «5-7-9» фактично вже немає, бо кредити будуть під 13%. І якщо при ставці 5% молочний сектор зароб­лятиме, то при 13% – ні. Українському скотарству та свинарству потрібно дати шанс. Якщо в найближчі 3-5 років ми побудуємо великі молокозаводи, то зможемо вироб­ляти біржові продукти: сир чеддер, сухе молоко тощо.

– До хліба буде, а як із хлібом?
– При всіх обтяженнях, зовніш­-ніх чинниках, військовій агресії та неви­користаних на повну наших потуж­ностях державний валовий збір зернових, бобових і технічних культур дорівнює 70 мільйонам тонн, що на 2 мільйони більше за то­рішні показники. Це, звісно, не 110 рекордних мільйонів довоєн­ного 2021-го, але при всьому результат фіксуємо вищий від середнього. Для задоволення внутріш­-ніх потреб нам потрібно 25 мільйонів. У нас немає проблем виростити їжу, якщо не буде комуністичної партії та росії. Бізнес швидко перелаштовується. Пам’ятаєте, як бу­ло з дизпальним на початку війни.
Зуміли перейти на автоцистерни з Європи, і космічні ціни поверну­лися на землю. В нас є території, з якими голод світу не страшний. Під урожай 2024 року трударі заклали вже 93% озимини.
І сьогодні за ці еталонні чорноземи ведеться боротьба не лише зовні, а й усередині країни. З 1 січня 2024 р. вступає в дію друга частина закону про продаж землі. За нею право купувати землі по 10 тисяч га набувають юридичні особи, або ж, читаємо між рядків, великі аг­рарні компанії.
Всеукраїнська аграрна рада зареєструвала петицію на розгляд Президента України про відтермінування чинності акту до закінчення війни та протягом двох років після. Документ ставить у нерівні умови сільських господарників, без можливості скористатися відкритим ринком залишаться фермери окупованих територій. Своїм гаманцем давитимуть агрохолдинги та сконцентровуватимуть землі в себе, а дрібний товаровиробник сидітиме покинутим. Сподіваємося на вето від гаранта, на погляд політичних еліт у бік інтересів хліборобів, а не чиїхось кишень.
Бо це трударі землі бережуть нашу продовольчу безпеку, накривають столи по всьому світу та окремим волонтерським батальйоном допомагають виборювати нашу Перемогу. Вони не склали рук і не полишили країну, а роблять усе, щоб «скільки не пали поля, вродить ще не раз земля».

Юлія ЛІЧКЕВИЧ.