Вівторок, 20 Лютого 2024 р.
23 Листопада 2023

«У КОЖНІЙ ХАТІ ПО ОДНОМУ-ДВОЄ ПОМЕРЛИ…»

90 років тому… 1933 рік… На жаль, мало в кого із сучасних українців із цим роком якісь інші асоціації… Тільки Голодомор.
Геноцид українського народу, організований керівництвом срср у 1932-1933 роках шляхом створення штучного масового голоду, за різними даними, забрав від 4 до 9 мільйонів людей.

Багаторічний Колибаївський сільсь­кий голова Микола ЧАЙКОВСЬКИЙ за­значає, що не обминула смерть від голоду близько 100 мешканців села Колибаївка:

«Було встановлено померлих, імена яких занесено в Книгу пам’яті, – ділиться інформацією Микола Іванович. – У селі Колибаївка до 1943 року власного кладовища не було. Православних ховали на кладовищі в с.Татариски (Смотрич), а католиків – на кладовищі в с.Зіньківці та міському польсько-­фільварецькому кладовищі (теперішній мік­рорайон і територія костелу Серця Ісуса).
У 1932-33 роках померлих від голодної смерті жителів ховали в урочищі Чуприк від села Острівчани (район колишнього колгоспного виноградника). Хоронили померлих по декілька в одну могилу. Хрести були тимчасові, які з часом згнили.
Через деякий час після відкриття теперішнього сільського кладовища могили старих, дітей, які там поховані, не доглядалися, рідні померли, і це стихійне кладовище зруйнувалося. На його місці випасали худобу.
Можливо, доречно звернутися до костелу та церкви, щоб встановити там Мемо­ріальний Хрест.
Увіковічення пам’яті не потребує значних коштів. Це відведення землі займе багато часу і матиме значні бюрократичні перепони (хоча в ідеалі це треба було би зробити). Просто при дорозі виготовити і встановити великий дубовий хрест, який огородити парканом, 2х2 метри, це дасть можливість час від часу відвідувати це місце та згадувати страшні сталінські часи».

Цього року місцева римо-католицька громада збирала підписи, приїжджав оглядати місцевість заступник міського голови Дмитро Назаренко. Проблема в тому, що сліди від могил уже зникли, тому неможливо серед заростів у лісі знайти точне місце поховання. Проте пам’ять про штучні насипи в лісі, де колись старше покоління випасало худобу, досі живе серед мешканців села.
Згадувала страшні сталінські часи у своїх розповідях і, на жаль, покійна мешканка с.Колибаївка Валентина ВРУБЛЕВСЬКА, або, як її називали, пані Рафаля.
Валентина Євгенівна народилася 6 лис­топада 1923 р. в с.Колибаївка, полька, неписьменна, колгоспниця. УНКВС Він­ницької області як неблагонадійний елемент вислана за межі України 1936 р. Реа­білітована згідно із Законом України від 17.04.91 р. Померла 25 листопада 2019 р.

СПОГАДИ ПАНІ РАФАЛІ КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ.

Валентина ВрублевськаЯнчинці, так називалася тоді Колибаївка, були малі. Дорога називалася Дружецька, колишня Леніна. Там було поле неподалік від дороги. Жодної хати. Де тапер стоїть костел, медпункт, магазин, це все колись була площа. Там було зерносховище княгині Дружецької. Як вона тікала, то все залишила, і все забрав колгосп. У нас у селі не було євреїв. Лише поляки і трохи українців. Згодом до нашого села з іншого переїхали ба­гато людей. Як повернулися з Казахстану, то було повно людей, але нових будинків не було, вони жили в наших хатах. Батько був шевцем. Дядьки батька були майстрами, робили в місті фаєртони (вози). Дали батькові такий фаєртон. Фаєртони одні були закриті, а інші відкриті. Гарна коляска, пара коней, до костелу їхали. Були придатні також до праці вдома. Возили і зимою, і літом. Батько мав 6 гектарів поля. Після смерті батька мати ще рік працювала на ній, а потім колгосп усе забрав. У 30-ті роки робили колгосп. Якщо залишали нам малі кусочки землі, то було ще добре.
Для мене до сих пір питання, чому в українців землю не забирали, а в поляків забирали. Виганяли людей із хат. За­бирали землі в тих, які були багатші. Жила поряд родина Равських, які мали криницю, з якої брали воду. П’ять дівчат і два хлопці. Їх було семеро дітей: Франя, Тося, Галя, Валентина, Аделя і Юзик, а Станіслав залишився в Казахстані. 6 гектарів землі. Стільки на неї наклали податку хлібом, що змушена віддати землю.
А ти, бабо, вмирай із голоду з дітьми! Там багато залишилося в Казахстані.

ГОЛОДОМОР 1932-1933 рр.

Ми пережили 1932 і 1933 роки. Був такий страшний голод, таке винищення людей. Щоб знищити, забирали все, якщо в когось було під дахом шматок хліба або якесь зерно. Дивилися також і до печі, були такі українські п’єци, там хліб пек­ли. Змітали все, що було в ганках, і з самими ганками. І забирали до міста, вивозили. Люди з голоду пухли і вмирали. Вмирали, як мухи, не могли жити. І хворіли. У кожній хаті по одному-двоє померли. З родини Равських син і дочка померли з голоду. У матері в посудині зна­йшли три кілограми зерна, чи ячменю, чи чого іншого, не знаю. І за це дали три роки тюрми. А син і дочка померли з голоду. Інші дві дочки то були замужні.
Землю забрали 1932 року, а 1933 року був голод, бо все відібрали. Ходили навіть по домівках, по кімнатах шукали те, що можна було взяти. Приходили зі зброєю, по двоє-четверо. Люди боялися. Вимітали все. Якщо знаходили трохи зерна схованого, то думали, що десь сховано більше. То до тюрми, і більше не вертався. Що залишалося з їжі? Нічого. Що в землю встигли закопати, то й було. У нас була м’ясорубка. Прикріплювали і мололи нею зерно. Кашу варили. Мама готувала їжу для нас усіх.
Багато повмирали від Голодомору. Щегельські, Топольські… Де помер, там і поховали. Возили в ліс за селом Чуп­рик. Там поховано з тридцять осіб. Там пів лісу в могилах. Коли пасли худобу, то казали, що було видно кістки. Був скопаний яр, скидали трупи і засипали землею.
Був хлопець. Його сестра померла, і він став сиротою. 14-15 років. Працював при будівництві мосту на захід до Борщова. Дали йому гроші за роботу. Тут його ареш­тували, але він був невинний. Били його по обличчю, допитували, а потім вики­нули. Весь був побитий, усе боліло. Зустріла його, як ішла з похорону, а він говорить: «Я буду тут вмирати». Але ми якось із мамою, слава Богу, пережили.

РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ В 30-Х РОКАХ.

Вони (радянська влада) почали закривати церкви з 1932 року, але 1933 року був ще один діючий костел. Коли священник Владислав (Двожецький – настоятель Тринітарського костелу. – Прим. авт.) помер, то вже був закритий. Також не було церкви. 1933 року все було закрито. Молилися таємно, в будинках. Це був уже час колгоспу, їх (віруючих) переслідували, так, що знову не збиралися.
У Казахстані ми звикли молитися разом. Розарій, хресну дорогу, страсті Христові, все разом співали. Коли повернулися, ми з моєю матір’ю та інші люди почали ходити по хатах. То в одному домі помолилися, то в іншому. Одного разу начальник спитав мене: «Що ви робите?». – «За померлого молюся, за тих, кого поховано». Після цього він більше нічого нам не казав.

ВИСИЛАННЯ ТА ЖИТТЯ В КАЗАХСТАНІ.

Нас забрали вночі сонних. Приїхали підводи, загрузили, завезли до поїздів і загнали до вагонів. І вже вдень ми їхали. Забирали по селах, усіх забирали, не тільки з нашого села. Старші йшли, а діти їхали на підводах. Треба було чоловіків до роботи, але брали і жінок, і дітей. У перший же день, коли виїжджали, то так кричали, що не можна було витерпіти. У наших вагонах кричали, відкривали вікна, а в другому вагоні так чоловік кричав, що більше цієї України, родинного дому не побачить…
Дуже багато вмирали під час подорожі. Вмирали всі: і діти, і дорослі. Нам навіть не дали води. Мали трохи своєї в банках. Що можна було взяти з собою: воду, хліб, сухарі, трохи сала. Брали якусь худобу, овець, хтось навіть курей. Ще було якесь м’ясо, коли в кого було. Але треба було їсти щось аж 18 днів, поки їхали, і в кінці дороги не було вже нічого з харчів. Навіть хліба і води. Мама вже навіть не плакала. Під час дороги молилися, співали пісні до Матері Божої. Коли приїхали в Казахстан, нас розділили на три колгоспи. Трохи – в Наумівку, трохи – у Вороніївку, а трохи – в Чапаївку.
Інших – у районний центр Алексеєвку.
А з нашого села там було аж десь вісімдесят сімей.
Природа там сувора. Метелиця, світу не можна бачити. Два кроки не можна зробити. Як курка вилетіла, вона вже не повернеться, як корова втекла, то теж не повернеться. Невеликий мороз для нас був від 30-35 до 40 градусів, а великий – до 50-60 градусів. А снігу було по 4-5 мет­рів. Це було важко. Тунель зробив і такими тунелями йшов. Сніг був такий твердий, не як тут, в Україні, який можна вдарити, відразу розкопати.
Школа для дітей була в хаті. Вчителька була старою жінкою. Говорили, що це була дочка батюшки, яку заслали на 10 років. Вона читала, писала, ми також читали, писали. Таким чином ми розмовляли один з одним. Я навчилася говорити і читати російською дуже добре і нічого більше. Але до української звикнути не змогла.
Ми були в одному місці, і як приїхали сюди, то відразу пішли до голови. І він запитав, чи ми з одного села? Мама сказала, що так. Якщо має бути в’язниця, щоб скрізь однаково. Там ми перебували і працювали на одному місці. Халупа також була. Уже розвалювалася, текла. Ми поставили посередині великий стовп, щоб не впала стеля. Але все одно впала. Тоді ми переїхали. На наше місце приїхала одна німка з дитиною. Німців тоді висилали до Казахстану. Ми сказали їй: «Йди на наше місце, бо ми їдемо звідси». Її чоловік помер, і вона була з дитиною, маленький хлопчик, напевно, два роки. Ми там говорили один з одним на польсь­кій мові, молилися також. Це нас тримало разом. Одна книжка залишилася по батькові, іншу дістала мати. Ми молилися, співали літанії, страсті, хресну дорогу. Любили співати колядки. Мало нас було. То в одній хаті помолимося, то в іншій.
Там на одному місці ми прожили 12 ро­ків. Багато хто не витримував так довго – поверталися додому, тікали в інші краї. А ми працювали. В Казахстані було навіть гарно: поле, біля нього – ліс. Заходиш, бувало, в ліс, а там чути кожен шелест, навіть те, як під ногами мох тріщить. Але ходити можна було тільки в один бік, бо в іншому водилися вовки. Було там і озеро, правда, знаходилося воно аж за 7 кілометрів від нас. Там ми і худобу поїли, і прали, і навіть собі воду брали пити, бо криниць у Казахстані не було. Вода, як ви розумієте, була погана: вся аж ряба від комах. Казахи пили кумис, а наші ніяк не могли до нього звикнути. Тяжко працювали там. Сестра моя тяжко напрацювалася. Була молодою гарною молодицею, але важко працювала.
…Бабки з Колибаївки писали скаргу десь у вищі органи, а у відповідь отримали: «Не по правилу сослали, но ничего уже сделать не можем».
* * *

Коли почалася війна, на жіночих руках тримався фронт: в’язали для військових шкарпетки, вовну з овечок на кожушки та шапки пускали, м’ясо все їм віддавали. В 15 років я вже працювала трактористкою. Пам’ятаю 1942 рік, коли в полі зламався трактор, на якому працювала. Почала його ремонтувати, обморозила собі руки. А вони до того ж були брудні, мала ще й на пальці перстень, від нього пішло зараження крові. Тепер завжди дивлюся людям на руки, чи мають вони персні на пальцях.
Поклали мене в госпіталь, а там навіть марганцівки не було – все віддали на фронт. Промили мені руки тепленькою водичкою, змастили риб’ячим жиром. Спочатку відрізали пальці, згодом не стало й долонь. Через декілька місяців приїхав лікар із фронту, сварив усіх, навіть маму з братом. Казав, що можна було врятувати мої руки, не треба було давати різати… Але навіть безрукій довелося працювати.
Двоє братів загинули на війні. Ми ж із мамою повернулися додому. Хата була розвалена, жити не було де, саду не залишилося, був тільки маленький шматок городу. Згодом мама не могла вже нічого робити, на господарстві залишилася я сама. Тож робити вмію все: в саду пораюся, горішки збираю, яблучка. І на городі справляюся: маю картоплю, бурячки, квасолю та гарбузи. Їсти вмію варити. Мами вже 40 років немає, живу одна в маленькій хатинці. Люди із села допомагають, але сама без діла не сиджу, життя всього навчило.
* * *
Воювали тут, вибивали підчисту солдатів аж до Жванця. Так і люди лежа­ли. Коли ми повернулися з Казахстану 1948-го, то ще бачили трупи людей. Залишилися кістки і одежа. Ми йшли з сест­рою до Ходорівців. Бачу – лежить тіло. Лахи і капці. Кричу: «Льоню, чекай, людина лежить!». А сестра каже: «Залиши його, бо це тільки одежа, вже три роки пройшло, його вже все мурахи з’їли, тільки кістки лишилися. Та й, напевно, це німець». Я й кажу: «Хто знає, чи то німець, чи ні. А навіть якщо й німець, то він що мами, дітей не мав». Я так плакала.
А це було через три роки після закінчення війни.
* * *
У москві була вісім разів, хотіла, щоб костел побудували, в кабінетах мене приймали вже, як свою, знали, чого приїжджаю. Все ж таки добилася! Тепер працюю в рідному селі костельним завгос­пом, правда, на громадських засадах – дивлюся за порядком.
* * *
На запитання, що потрібно зробити, аби більше ніколи не повторювався голод, Пані Рафаля за життя відповідала, що потрібен мир. Якщо буде мир, тиша, всі будуть задоволені, будуть працювати, їсти зароблений хліб, тоді не буде війни, не буде голоду…

СПИСОК ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ

На сьогодні встановлено імена 9 жертв Голодомору 1932-1933 років с.Колибаївка. Мартиролог укладений на підставі даних поіменного списку жертв Голодомору 1932-1933 років, складеного Колибаївською сільською радою.
Вишинська Антоніна, 43 р., 1932 р., причина смерті не вказана.
Годзінський Янечко, 62 р., 1932 р., причина смерті не вказана.
Гуменюк Ірина Іванівна, 70 р., укр., утриманка, 7.11.1933 р., причина смерті – ядуха.
Заремба Ольга Андріївна, 42 р., 1932 р., причина смерті не вказана.
Ліпковський Іван Йосипович, 40 р., 1932 р., причина смерті не вказана.
Ліпковський Юзеф, 54 р., 1932 р., причина смерті не вказана.
Мендерецький Стах Іванович, 57 р., 1932 р., причина смерті не вказана.
П’ятковська Анеліна, 38 р., 1932 р., причина смерті не вказана.
П’ятковський Кароль, 39 р., 1932 р., причина смерті не вказана.

Статтю підготував Олександр БУЧКОВСЬКИЙ
за матеріалами, які надала вчителька історії
та правознавства
Довжоцького ліцею Ірина ГНАТЮК.