Вівторок, 20 Лютого 2024 р.
30 Листопада 2023

ГНАЛИ ВОРОГА І ГНАТИ БУДЕМО!

6 грудня – День Збройних сил України


Богдан Гищук. Під Києвом, лютий 2022-го.Герої серед нас. І з кожним днем війни їх стає все більше. Виснажені, змарнілі, із передчасними зморшками і сивими скронями, але з твердим наміром вигнати російську нечисть із рідної країни. І навіть тоді, коли в найважчі моменти в голові виринає думка: «А чи доживу до завтра?», в серці палає щира віра в нашу Перемогу та незламність. Завдяки мужності та хоробрості захисників, яку вони про­являють на полі бою, Україна вистояла в перші місяці вторгнення і, без сумніву, переможе у цій клятій війні.
Напередодні Дня Збройних сил України спогадами про перші й найважчі місяці вторгнення поділився військовослужбовець 143 об’єднаного навчально-тренувального центру «Поділля» Сил підтримки ЗСУ сержант Богдан ГИЩУК. Нині він як інструктор передає майбутнім саперам здобутий на війні до­свід. За успішно виконані завдання має чимало нагород. Зокрема, нагрудний знак «Учасник АТО», медалі «Захиснику Вітчизни», «За військову службу Україні», «За поранення» і нагрудний знак від волонтерів «Віра і честь України».

«БУЛИ ЯК НА ДОЛОНІ У ВОРОГА»

– Богдане, як Ви стали час­тинкою ЗСУ?
– За фахом я – енергетик, закінчив ПДАТУ, рік пропра­цю­вав у РЕМі. Військовим бути не планував, але з окупацією Криму і Донбасу погляди змінилися. На мою землю прийшла війна, тож не міг бути осторонь. У військкоматі запропонували службу за конт­рактом, і з 2016-го я у ЗСУ. Роз­почав службу в одній з інженерних бригад, декілька разів їздив виконувати завдання в зоні проведення АТО/ООС. Тоді це були лайтові ротації на схід. Ми працювали на другій лінії, робили хлопцям резервну позицію, закривали її не­вибуховими загородження­ми, облаштовували бліндажі, ВОПи, РОПи.
Згодом зрозумів, що хочу чогось більшого, та перевівся у Центр розмінування. І невдовзі відбув у ротацію. Виконував обов’язки сапера. Було багато різних завдань, але запам’яталося, як під окупованою Горлівкою і українським Торецьком пробивали шлях. Хлопці з однієї із механізо­ваних бригад готувалися до штурму, а ми підривали скельні породи в «сірій» зоні, щоб облаштувати їм прохід для евакуації поранених.
Це був мій перший саперний досвід. Між нашими і ворожими по­зиціями відстань була декілька сотень метрів. Їхні були на вершинах, що надавало вигідніше становище в тактиці ведення бою, а ми відпрацювали в низинах. Були як на долоні у ворога, працювали переважно вночі й завдання виконали.
Під час ротацій об’їздили всю лінію фронту – від Стани­ці Луганської, що на кордоні з росією, аж до Широкиного. Тоді вперше побував на Донбасі.

«ЯКБИ НЕ БРОНИК, ТЕБЕ ВЖЕ НА СВІТІ НЕ БУЛО Б»

Привал під Майорськом перед виходом на завдання, 2019 р.– Богдане, знаємо, що під час однієї з ротацій Ви втратили командира, з побратимом зазнали поранень і дивом врятувалися.
– Події відбувалися близько до населеного пункту Шуми. Ми тоді працювали у взаємодії із 10-ю гірсько-штурмовою бригадою. Москалі вночі дистанційно касетними боєприпасами ПОМ-2 засіяли наші позиції. Потрібно було зачистити проходи. Наша група роззосередилася, і ми працювали на безпечній відстані один від одного. Я почув два постріли. Із побратимом Сергієм БРУСКОЮ залягли. Настала тиша. Перечекали, вирішили відійти ближче до наших позицій. У цей час перетнулися з підполковником Сергієм КОВАЛЕМ, перекинулися з ним словом-другим. Нас насторожило те, що із Сергієм БАРНИЧЕМ із 10 ГШБр не було контакту, він не відгукувався. Сергій Васильович перепитав, де ми його востаннє раз бачили. Каже: «Заче­кайте, я сам піду й подивлюся». За метрів 150-200 махнув нам рукою, щоб ми підійшли. Було очевидно: ворог спрацював по Барничу. Ми з Брускою підбігли, побачили, що він білий і блідий сидів у калюжі крові. Дуже швидко помер, світла йому пам’ять. Ми почали евакуювати тіло Сергія Барнича, і тут по нас почали працювати. Першого в руку поранило Сергія Бруску, через короткий час – мене в груди, Сергія Коваля – в ногу. Сергій Васильович ухвалив рішення відійти в посадку, що поруч. Ми відійшли, дистанція між усіма нами була десь метрів зо п’ять. Але росіяни продовжували відпрацьовувати по нас із кулеметів. Сергія Бруску в посадці поранило в ногу. Сергій Коваль був трохи далі від нас. Коли говорили, як діяти далі, в цей час у Сергія Васильовича влучило ще раз, і буквально через декілька секунд він перестав відгукуватися. Ми його бачили, але, як тільки піднімалися, аби підійти, починався обстріл. Я не міг зрозуміти, що зі мною – не міг дихати взагалі, припускав, що пробита легеня. Оглянув себе – крові немає, подумав, що це, напевно, адреналіновий викид, тому і важко дихати. Дуже боліло в грудях. На той момент я не усвідомлював, що поранений.
Навчання понтонерів на Канівському водосховищі, 2016 р.Ми з Брускою залишилися вдвох у посадці. Ворог вів прицільний вогонь із трьох боків. Зв’язку з нашими козаками не було. Треба було бігти по підмогу. Минув час, усе трохи заспокоїлося. Я піднявся і побіг до наших позицій, почав кричати: «Хлопці, допоможіть!!!». Частина хлопців побігли, щоб нас прикривати, а Максим АБРАМОВИЧ і Сергій ГАЙЧЕНКО – зі мною в посадку. Я намагався бігти максимально швидко, але навколо сніг розталий, хляпанина, болото. По мені стріляли, я двічі падав. Це, ймовірно, і врятувало життя. Від снайперів потім дізнався: коли відстань від ворога не дуже далека, можна випасти з прицілу.
Із двома козаками дісталися до посадки, щоб евакуювати Бруску. Знову почався обстріл, поранили хлопця, який прибіг зі мною. Він загинув на місці. Другий теж зазнав смертельного поранення. В той час Сергій повз у напрямку до мене, а я повз до нього. Коли з’єдналися, взяв його руку, а вона як желе, кісток узагалі не було. Руку затягнув турнікетом, і вирішили повзти. Сергій дістав ніж, встромляв його в зем­лю, підтягувався однією рукою, а я його за броник тягнув. Потім підійшла підмога від 10 ОГШБр, та ми організували прикриття для ева­куації. Мені було важко дихати, я зняв броню й пояснював хлопцям, що сталося. Ми думали, як витяг­нути полеглих побратимів. Я планував піти з хлопцями, бо чітко знав, де всі перебувають. І тут один із козаків питає:
– Чий то броник стоїть?
– Ну, мій, – відповідаю.
– 26 березня 2021-го в тебе другий день народження. Якби не він, тебе вже на світі не було б.
Влучання було там, де серце, і, слава Богу, бронежилет витримав.
Я рвався йти з хлопцями евакуювати загиблих, але медикиня не дозволила, сказала, що в мене внутрішня кровотеча. Мене евакуювали у шпиталь. Міномети вже без мене прикрили димами територію, козаки витягнули з поля бою полеглих побратимів. Евакуювали і мого командира підполковника Сергія Коваля…
Сергій Васильович назавжди залишиться для мене більше ніж командиром. Для нас усіх він був як батько. Завжди старався всім допомогти, чи по службі, чи в домашніх проблемах, умів радити і виходити зі складних ситуацій. То був справжній патріот, людина високих моральних чеснот. Усвідомлення загибелі командира не було до того моменту, поки не побачив його могилу. Повертаючись зі шпиталю додому, поїхав на цвинтар. Дуже боляче було усвідомити цю втрату.

«ГНАЛИ ВОРОЖУ КОЛОНУ ІЗ 180 ОДИНИЦЬ ТЕХНІКИ»

Мінування підходів до позицій на Сумщині– Пам’ятаєте ту мить, коли ді­зналися про повномасштабне вторгнення?
– Ще за декілька тижнів до цього максимально підготувався: необхідні речі склав у наплічник, рідним зібрав тривожну валізку і обговорив із ними план дій. 24 лютого прокинувся досить рано. Увімкнув телевізор і побачив, як бомблять наші міста. І того ж ранку ми виїхали на Київщину, а нам назустріч – безперервна колона цивільних автомобілів. Перед Житомиром – 140-кілометровий затор. Там дві смуги руху, а автомобілі стояли в чотири в бік заходу України. Люди в паніці тікали, вже тоді у цивільних стріляли російські кати. Поліцейські екіпажі з проблисковими маячками нас супроводжували. Так ми проривалися до Києва. Летіли вертольоти, на горизонті щось горіло.
Столиця була повністю порожньою. Я такого безлюдного Києва навіть уявити не міг. Порожніми вулицями їздили виключно військові й гучно вили сирени. Ми проскочили так, що нас не накрило, але навколо столиці були сліди бойових дій.

– Розкажіть, які виконували завдання, щоб стримати навалу росіян, що сунула на столицю?
– Наша група працювала на броварському напрямку разом із бійцями однієї з бригад. Точилися серйозні бої, хлопці зайняли оборону, ми їх прикривали мінними полями. Роботи було стільки, що ніколи було голову підняти. Робили все, аби не допустити прориву росіян. Для цього довелося підривати декілька мостів і часто працювати під носом у ворога.
Запам’яталося, як москалі йдуть у штурм. Ми з одним сапером щойно підірвали міст і з котушками біжимо полем до наших позицій. Нині, коли це згадую, усміхаюся. А тоді було не до сміху.
Або коли з побратимом готували вибухову пастку для ворогів, скручували електровибухову ме­режу, і тут почався мінометний обстріл. Довелося зубами ізоляцію зні­мати і скручувати все максималь­но швидко.
Ще одне важке завдання виконували з бійцями Сил спецоперацій. З одного боку мосту стояли москалі, з іншого – «сіра» зона. Річка не дуже широка – метрів 20-30. Ми йшли 12 км навпомацки в повному обмундируванні, й кожен ніс по дві протитанкові міни – ще плюс 20 кг. З-під мосту я виповз по-пластунськи і почав розкладати заряди. Коли все закінчили, відійшли й привели заряди в дію, почули, що під’їхала вантажівка, однак москалі розвернулися і втекли. Мабуть, помітили заряди. Зруйновані мости зупинили ворога.
Часто ми потрапляли під обстріли, найжахливіші були авіаудари. Однієї ночі наше приміщення з металевими стінами дивом вистояло. Почув проліт літака, розрив, згодом – другий, третій і стовп пилу. Світло зникло. Москалі зазвичай били навмання, тоді найбільше постраждали людські будинки, деякі просто зрівняло із землею.
Коли армію московії під Києвом вдалося оточити і певною мірою розбити, вони зазнали великих втрат. Це їх змусило відступити. Ми були в передовому загоні, який забезпечував інженерну підтримку нашої колони: перевіряли мости, дороги, аби можна було безпечно просуватися вперед. Наш загін складався з чотирьох бойових машин піхоти і КамАЗу з інженерами. А гнали ми ворожу колону із 180 одиниць техніки з Київщини і Чернігівщини аж до кордону.

Спалена колона техніки під Харковом– Чи доводилося брати росіян у полон?
– На Київщині наші козаки в лісі впіймали двох росіян, які заблукали. Вони були настільки голодними, що, поїдаючи наші галети, розповіли всі військові таємниці. Повідали, що зі зв’язком у них сутужно, і вони запускають сигнальні ракети різного кольору. Червона означала, що це крайня позиція і нікого немає, зелена – ще можна рухатися далі.

– Після Київщини де ще виконували завдання?
– Незважаючи на те, що ворог залишив населені пункти, ми готувалися до нового вторгнення. На Сумщині облаштували лінію оборони і вирушили на Харківщину, яка ще була окупована. Працювали з різними бригадами, допомагали хлопцям і при штурмах, і при зачистці місцевості, і при укріпленні позицій. Коли вдавалося відігнати ворога з населених пунктів, заходити туди було небезпечно, адже все щільно заміновано. Багато цивільних підривалися, домашні тварини також. Довелося евакуювати тіла бійців, які підірвалися на мінах.
До речі, на позиціях москалів бачив багато м’яких дитячих іграшок. Вони їх переробляють на саморобні вибухові пристрої.
У нас ще було одне цікаве зав­дання з бійцями Сил спецоперацій. Вдалося провести 10 км піхотинців у тил до ворога. Ми йшли першими і робили прохід чистим. А наступного ранку з лінії фронту почали штур­мувати, і ми вдарили з тилу. Бага­-то москалів тоді закобзонилися, а решту вдалося відтіснити майже до кордону.

«У ЄДНОСТІ НАША СИЛА І НЕПЕРЕМОЖНІСТЬ»

– Богдане, які ситуації з війни ніколи не зітруться з пам’яті?
– Незабутньо бачити очі людей, які дочекалися звільнення, їхні неприховані емоції. Жінки і діти плакали від щастя, чоловіки аплодували. Щирість українців захоплює. Москалі відібрали в них не лише цінні речі, побутову техніку, а й продукти. І коли ми із синьо-жовтими прапорами заїжджали в деокуповані села, люди збирали останню їжу і давали нам. Такі моменти пам’ятатиму до старості.
До речі, на Чернігівщині місцеві мешканці настільки нам зраділи, що зарізали барана, зварили шурпу, посмажили шашлик. Усі зібралися у центрі села і нас вітали. Це підтримувало і підбадьорювало. Адже ми дві доби були в дорозі, на броні, холодні, мокрі, з натягнутими, як струна, нервами, бо не знали, що чекає за поворотом.
Звичайно, є й трагічні спогади… Коли втрачаєш побратимів, це закарбується на все життя.

– Що розповідали люди, які пережили окупацію?
– Страшні речі. Дай Бог, щоб їм ніколи не довелося пережити таке ще раз. Розповідали, як москалі розстрілювали автомобілі з дітьми і жінками, як заради розваги переїжджали авто танками. Коли під Киє­вом вони добре отримали по зубах, їхали через чернігівське село і стріляли по будинках. У них була сувора комендантська година навіть удень, вони заганяли всіх жителів у підвали, а самі грабували, або ж приходили в підвал і гвалтували.
Найбільше запам’ятався чоловік із Харківщини, йому років 60. Син загинув від прильоту мінометної міни, і він поховав його в себе на городі. А його москалі так побили, що ледве вижив. Бідолаха казав, що колись мав проросійські погляди, їздив у росію на заробітки, але після пережитого щиро зненавидів усе російське, настільки москалі його перевиховали за час окупації. Він втратив сина, здоров’я, хату і все нажите роками. Адже чимало будинків у селах москалі просто зрівняли із землею. Чимало людей після окупації здригалися, почувши російську мову.

– Богдане, а як було налаго­джене харчування військових, і чи пробивалися до хлопців пакунки від кам’янчан?
– У перші тижні їсти взагалі не хотілося. Але волонтери та місцеві жителі постійно приносили їжу. У нас не було гарного сполучення з Кам’янеччиною, але коли проривалася допомога, то це були пакунки гігантських розмірів. Привозили сухі супи від господинь Кам’янеччини. Ці супи економили наш час. Адже потрібно було лишень відкрити пакет, висипати, залити окропом, прокип’ятити, і смачний суп готовий. Ми відчували теплоту наших земляків, і це було приємно.
У єдності наша сила і непереможність. Кожен на своєму місці ро­бить усе можливе, аби вигнати цю нечисть із нашого дому, не допус­тити повторення війни та проконт­ролювати, щоб цей момент в історії України ніколи не був забутий.

Галина МИХАЛЬСЬКА, служба зв’язків із громадськістю в/ч А2641.