ПРОТИСТОЯННЯ, ЯКЕ ПОЧАЛОСЯ НЕ 2014-го

Російсько-українська війна триває вже майже 10 років. Однак період незалежності України характеризується боротьбою за своє існування. Річ у тому, що підготовка ворога до вторгнення на наші землі розпочалася ще задовго до 2014 року. Спочатку це була інформаційна кампанія, покликана забезпечити окупацію нашої країни, тепер – її знищен­ня. Про те, як російська еліта зазомбувала свій народ і намагається впливати на наш, спілкуємося з українськими політологами.

СИГНАЛИ БУЛИ ЩЕ 2007-го

Починаємо з того, як кремль намагався дестабілізувати ситуацію всередині України та коли вирішив напасти. Про це «Подолянину» розповідає журналіст, голова правління Інституту світової політики Віктор ШЛІНЧАК.

– Можна по-різному визначати момент, коли це розпочалося. Однак, якщо ми глянемо на розвиток російсько-українських відносин, то побачимо, що після того, як 1999 року до влади у рф прийшов володимир путін, змі­нилося багато речей, – зазначає Віктор Петрович. – Вбивство Георгія Гонгадзе, «касетний» і «кольчужний» (коли 2002 року США звинуватили Україну в поставках станцій радіотехнічної розвідки «Кольчуга» до Іраку. – Прим. ред.) скандали можна розглядати як елементи інформа­ційної війни, покликаної посла­бити позиції керівництва Украї­ни.
І якщо згадати те, що тоді відбувалося в українській політиці, то побачимо, що частково це було інспіровано росіянами, а частково й справді взято з подій, які відбувалися в нашій державі. Усе це дало результати, і на другий термін президентства Леонід Кучма ввійшов із послабленою владою. Згодом, 2004-го, так звані російські методологи приїжджали в Україну й ділили нас на три частини, що теж було методом інформаційного тиску.

Також Віктор Петрович додає, що це був лише початок, і відтоді інформаційні кампанії проти нашої країни майже не припинялися:
– Звичайно, після 2005 року в москві було відчуття, що вони втрачають Україну, адже до влади тут прийшов прозахідний кандидат. У кремлі боялися швидких реформ та руху України до НАТО, тому з початком президентства Віктора Ющенка було безліч інфоприводів, укинутих рф. У тому числі це здійснювалося й через закордонні медіа. Таким чином росіяни намагалися впливати на нашу політику й іноді їм це дуже непогано вдавалося.
Саме тоді ж під час Мюнхенської конференції з безпеки прозвучали слова володимира путіна про те, що росія не погоджується з чинним світовим устроєм. Більше того, він натякав на необхідність повернення ситуації, коли ро­сія впливала на країни Варшавсь­кого договору, та про недопустимість розширення НАТО на схід.

Лише за часів президентства Януковича медійна війна припинилася. Річ у тому, що у 2010-2013 рр. це для них прос­то не мало сенсу з огляду на те, які люди зайняли вищі державні пости в Україні.

– Пане Вікторе, у чому інформаційна полі­тика путіна відрізнялася від того, що було за його попередника Бориса Єльцина?
– З Єльциним був підписаний великий договір (Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією, підписаний 31 травня 1997 року. – Прим. ред.). У той час Україна грала у багатовекторність. Наша влада намагалася однаково співпрацювати із заходом та росією.
Вважаю, що у глобальному сенсі рішення Леоніда Кучми, ухвалене на засіданні РНБО в травні 2002 року, про те, що ми рухатимемося в бік НАТО та будемо більше спів­працювати із Заходом, підштовхнули російську фсбшну машину до розробки сценаріїв щодо того, як цьому завадити. Період із 2002 по 2004 рік для них значився інформаційними вилазками з підготовки великої стратегії анексії України.
2004-го в російській федерації сподівалися прибрати нашу дер­жаву до рук через обрання президентом Віктора Януковича. Але сталася Помаранчева революція. І з цього часу з російського боку пішла масована атака проти прозахідного кандидата (яким на виборах 2004-2005 рр. був Віктор Ющен­ко. – Прим. ред.).

– Чи могла Україна виграти цю медійну боротьбу?
– Аби перемогти, необхідно передбачати загрози та шукати механізми для убезпечення їх застосування. А також будувати свою інформаційну систему, яка зможе не пускати в український інфопростір те, чим користується ворожа пропаганда. На жаль, 20 років тому наша інформаційна безпекова складова була дуже слабкою. У той час ми не розглядали такі ризики як щось важливе. Тому стратегії інформаційної безпеки писалися виключно для звітів.
На жаль, навіть початок повномасштабного вторгнення засвідчив, що ми неповною мірою готові до протистояння. Так, на щастя, за останні роки було заблоковано російські соцмережі, які мали шалений вплив на українську аудиторію, та відкликано ліцензії в телеканалів Віктора Медведчука. Це дуже обмежило діяльність російської агентури в Україні.
Торкаємося також і теми російської журналістики. Так звані російські ліберали, погоджуючись, що нині журналістика в їхній країні є методом пропаганди, часто закидають, що 20-25 років тому все було інакше. Тож, аби краще розуміти ворога, просимо співрозмовника підтвердити або спростувати цей міф.
– Були часи, коли в самій росії тривала війна олігархічних кланів, – каже Віктор Шлінчак. – Відповідно, певні журналістські колективи, залучені в ці сутички, виглядали як люди, зацікавлені в донесенні правдивої інформації. Думаю, що навіть за часів існування НТВ або ресурсів часів президентства мєд­вєдєва, наприклад, ліберального телеканалу «Дождь», усі ці ЗМІ все одно співпрацювали із владою.
У росії просто не виходить бути ліберальним журналістом. Зокрема, такі проєкти, як «Ехо москви» чи «Новая газета», існували в дуже вузькій ніші й виключно для того, аби ліберальна сила мала можливість випустити пар, і служили для Заходу показником, ніби у рф також є вільні медіа. А навіть цей маленький відсоток ЗМІ існував у тій «коробочці», яку їм дозволили заполонити у кремлі. Тобто, живучи у рф, не можна бути поза тією системою.

У РОСІЯН НЕМАЄ ОДНІЄЇ ЛІНІЇ

Попри всі спроби розхитати нас зсередини, російські спецслужби не досягли повної перемоги. Коли 24 лютого 2024 року на наші голови полетіли ракети, російські війська в Україні з квітами не зустрічали, західні парт­нери почали надавати зброю, а центральна та місцева влади не припинили своєї роботи. Ці фактори й визначили вектор медійного протистояння періоду повномасштабної війни. Про нього розмовляємо з політологом, заступником директора «Агентство моделювання ситуацій» Олексієм ГОЛОБУЦЬКИМ.

– Олексію Петровичу, з якими інформаційними позиціями росіяни починали вторгнення?
– Звичайно, сподівалися на бліц­криг. Усе мало відбутися за 1-2 місяці, й їхня пропаганда працювала в цьому напрямку. У той час здійснювався інформаційний тиск на українців щодо неминучості окупації. Однак нас недооцінили. І це насправді непоодинокий випадок, адже й Перша світова війна також мала відбутися за декілька місяців, і Друга не мала бути довгою.

Олексій Голобуцький додає, що після перших перемог Украї­ни на фронті ворог був змушений змінити інформаційну стратегію.
– Вони робили це декілька разів. Уперше – перед вереснем 2022-го, коли в рф було оголошено мобілізацію. Їм потрібно було зробити все, аби мобілізація не стала несподіванкою для населення. Щодо пропаганди, спрямованої на Україну, то спочатку нам говорили про «один народ», але згодом почалися референдуми на окупованих територіях та прийняття їх до складу рф. Тоді стало зрозуміло, що вся попередня пропаганда більше неактуальна. З цього моменту почалася «війна за звільнення русских земель». Далі були ще моменти, пов’язані з нашим контрнас­тупом та його «невдачею», проте це вже тактичні речі.

– З якою найголовнішою проблемою в ході цієї війни зіштовхнулася російська пропаганда?
– Насамперед із тим, що вона постійно коливається від називання нас братнім народом до «хохлів, яких потрібно знищити». Проте ця війна для росії все ще не є тотальною. Тож поки вони можуть собі доз­волити не мати чіткого пропагандистського плану, наприклад, знищити Україну. Поки про це говорить лише мєдвєдєв.
Але, можливо, в майбутньому вони на це підуть, оскільки путін нині вивчає досвід Північної Кореї. Мало хто помітив, але недавно там уперше за останні 70-80 років відбулися зміни. Тепер у Пхеньяні заявили, що вони не бажають об’єднання півострова, а лише знищення Південної Кореї. Росія також може обрати інший шлях, оскільки нинішня риторика для довгої війни не підходить.

– Які шанси, що вектор пропаганди зміниться одразу після бе­резневих виборів президента рф?
– Оскільки в москві персоналістська, а не ідеологічна диктатура, то дуже багато залежить саме від пос­таті володимира путіна. Він любить, і часто це можна побачити на пресконференціях, виголошувати власні думки. Тобто, коли відбуваються офіційні заходи, завжди існує сценарій, підготовлений президентською адміністрацією, однак путін його не дотримується.
Йому потрібно вибирати ідеологічний план, оскільки вже ці вибори будуть комедією, а ще через 4 роки ситуація буде гіршою.

– Але ж там результати пишуть­ся ще до голосування. У чому тоді роль виборів?
– Важливо, яким буде відсоток фальсифікацій під час голосування в росії. В Україні ми часто цього не розуміємо. Думаємо, що державний апарат, силовики та путін діють в унісон. Проте це не так.
Міфом путіна є твердження про те, що він – популярний політик.
І якщо силовикам цього разу до­ведеться докидати за нього не 10-20% бюлетенів, а 40-50, з’явиться серйозний виклик для путіна. Тоді він буде залежати від силовиків чи бюрократії, а це запускає зовсім інші закони всередині політичної системи.
Якщо він насправді є сильним і популярним політиком, інші змушені дослухатися та виконувати будь-яку дурню, яку путін забажає. Якщо ні, то в нього можуть бути проблеми.

– Повернемося до нашої війни. Чого в інформаційному плані росіяни навчилися за час широкомасштабного вторгнення?
– Нічого. У них були всі наявні прийоми. Просто вони їх не використовували. Тут поєднано 2 теми. По-перше, раніше радянський пропагандист зі школи знав просто все від і до. Були спеціальні докумен­-ти, пам’ятки. Тут же цього всього не­має. Звичайно, це змінює рівень пропаганди.
По-друге, російські ліберали припускають, що їхні любителі в Україні думають, наче політика путіна щодо України не подобається російському народу. Це – брехня. Все їм подобається. От тільки більшість із них хотіли б, аби це все від­бу­валося швидко, а спостерігати за дійством треба було лише з дивана.
У команді путіна розуміють усі наслідки. Це також впливає на пропаганду. Якщо ти будеш постійно кричати про ядерну війну, врешті-­решт це не спрацює. Тому від путіна ми цього зовсім не чуємо. Заходу це подають так, що, мовляв, от путін – це стабільність росії. А мєд­вєдєв і патрушев зображають із себе безумців.

– Пане Олексію, в росії існує широка мережа Z-воєнкорів. Путін із ними проводить зустрічі, показово просить допомоги. Попри це ці люди з фронту час від часу показують не лише позитив, а й власні проблеми. Чому?
– Він думає, що воєнкори, на відміну від його оточення, можуть давати йому об’єктивну інформацію. Це – ілюзія. Путін вважає, що всіх обхитрив, і що тепер Кірієнко йому не підсуне, наприклад, неправильний звіт.
Російський президент вважає, що їх усіх дурить, спілкуючись із цими воєнкорами безпосередньо, але це йому не допоможе. Все одно росія – дуже бюрократична краї­на, і всі проблеми вирішують не воєнкори, а держава.

ПОТРІБНО ЗАЙМАТИСЯ САМОРОЗВИТКОМ

Наостанок розмовляємо про те, чого ворожа пропаганда хоче від пересічного українця, та як не потрапити на її гачок.
– Пане Олексію, які найголовніші наративи ворог намагається вкласти в голови українців?

– Перше – думку про те, що війна не має сенсу для нас, й що росія все одно переможе, бо в неї більше ресурсів і людей. Наразі це частково працює. Я постійно чую про це, але, на щастя, наше суспільство наразі не робить висновку, що потрібно здаватися.
Також ворог постійно говорить про мирні перемовини. Вважаю, що сьогодні головним завданням ворога є не переконати нас у капітуляції, цього в найближчі 1,5-2 роки в них не вийде, а посіяти думку про необхідність домовленостей на Заході. Тому путін очікує приходу до влади у США Дональда Трампа та майбутнього розладу в Європі. До того ж ми живемо у глобальному світі, й такий інформаційний тон впливає також і на західні еліти.

Олексію Петровичу, як нам навчитися не вестися на російські фейки:
– Насамперед підіймати свій рівень інформаційної грамотності. Це потрібно робити в будь-якому разі, й, крім нас, цього ніхто не зробить.
На Заході є інституції, які фільтрують інформацію. Хоч популярність Трампа у Штатах показує, що й вони не справляються. Тепер кандидат у президенти робить заяви, які 20 років тому зробили б його маргіналом. У нас ситуація дещо інша. Десятиліттями наш телевізор працював на дебілізацію народу.
І це у складний для країни час. Протягом тривалого часу людям потрібен був проповідник, який вийде й розповість, як має бути. Тепер треба працювати над собою та позбуватися таких речей.