В ОБ’ЄКТИВІ ГЕРОЇ, ЯКІ ВИБОРЮЮТЬ ПЕРЕМОГУ

16 лютого – День військового журналіста

Битва з російськими окупантами триває не лише на полі бою, а й на інформаційному фронті. Доки воїни в точках бойового зіткнення нищать ворогів, військовослужбовці інфо­простору теж не пасуть задніх. Саме вони стоять на сторожі російських вкидів дезінформації, фейків та іншого сміття, розвінчуючи міфи й надаючи правдиву офіційну інформацію.
Один із таких бійців, який тримає медіаоборону, є штаб-сержант 3 категорії служби зв’язків із громадськістю 143 об’єднаного навчально-тренувального центру «Поділля» Сил підтримки Збройних сил України, старший сержант Роман ЖУК. Його зброя – відеокамера і фотоапарат, а «влучні постріли» – вдалі фото та сюжети. Йому відомі всі таємниці фото і відеозйомки, всі тонкощі цього ремесла він вдало поєднує із військовим статутом. Словом, роботою він горить, із технікою нерозлучний понад 30 років, а зроблені ним світлини чи відзняті сюжети часто публікуються на офіційних сайтах Генштабу, Командування Сил підтримки та 143 ОНТЦ.
Колеги відзначають веселу вдачу Романа, легкість у спілкуванні, оптимізм по життю, гостре відчуття справедливості та надійне плече справжнього друга і побратима.
Тож напередодні професійного свята – Дня військового журналіста – спілкуємося про те, наскільки важлива перемога на всіх фронтах, зокрема й інформаційному, і чому вкрай необхідно доносити до суспільства, якою важкою ціною виборюється мир в Україні.

В АРМІЇ ВІДЧУВ НЕПРИЯЗНЬ РОСІЯН

– Народився я в селі Тинна Дунаєвецького району, – розповідає військовослужбовець. – Ніколи не цурався, що я з простої селянської родини, навпаки, пишаюся цим.
Адже з дитинства батьки привчили до роботи: працював на городі, пас худобу, допомагав поратися по господарству. Був непосидючим, шебутним, але завжди знав, що за кожен свій вчинок маю відповідати.
Закінчив 10 класів і поїхав до Кам’янця-Подільського, де вступив у харчовий технікум (нині це коледж). Коли навчався на другому курсі, отримав повістку на строкову службу. Потрапив у війська космічного зв’язку. Спочатку нас відправили в навчальний центр у селище Шкільне, неподалік від Сімферополя. А через два місяці – в Ленінград. Там служили хлопці з усього радянського союзу, але вже тоді я відчув неприязнь ро­сіян до українців, їхнє зверхнє ставлення. Добре пам’ятаю, як росіянин Краснов переписав мене в наряд. Коли запитав: «А чому так?», почув: «Потому что ты – хохол. Я вас, хохлов, ненавижу».

Проте військове життя захопило співрозмовника, і він вирішив вступати у військовий виш. Одним влучним пострілом міг убити двох зайців: повернутися в рідні краї, аби бути якомога далі від росіян, та здобути військову професію. Тож після пів року строкової служби написав рапорт і вступив до Кам’янець-Подільського вищого військово-інженерного командного училища та одружився:

– Молоду сім’ю потрібно було утримувати, і як би важко мені не було, довелося попрощатися зі своєю мрією про військову кар’єру. Це були важкі 90-ті, безгрошів’я, безробіття. Пів року пропрацював на цемзаводі, доки не дізнався, що місцевій телекомпанії потрібен відеооператор. А чому б не спробувати? І мене взяли. До речі, паралельно з роботою закінчив харчовий технікум та коледж культури і мистецтв.
Спочатку був оператором ефіру, а після довгих місяців практики перейшов працювати телеоператором. Робота цікава, щодня нові знайомства, цікаві люди. Згадую ті роки, а це кінець 90-х, як місто активно жило, проводилися різні фестивалі, «Козацькі забави», Дні міста, лицарські турніри, спортивні заходи. До нас приїжджали знамениті співаки, політики, спортсмени, громадські діячі. Пам’ятаю, як знімав концерт Ніни Матвієнко, як насолоджувався її співом та автентичними піснями. А на концерті «Братів Карамазових» вимок аж до нитки (сміється).

«РУБІЖ» – НА ПЕРЕДОВІЙ КРИМІНАЛЬНОГО СВІТУ

Але, маючи непосидючий характер, Роман постійно прагнув чогось динамічнішого, ризикованішого. І, коли в місті створили спеціальну патрульну роту МВС України, пішов туди служити. Нестрим­ний потяг до пригод і відеооператорства народив у голові ідею започаткувати передачу, яка б висвітлювала зсередини нелегку роботу правоохоронних органів. Завдяки підтримці міської влади та профільних служб, 1999 року з’явилася передача «Рубіж», що транслювалася на місцевому ТРК «Імпульс». Назву обрав невипадково, запозичивши перші літери імені та прізвища. Програма тривалістю 10-15 хвилин виходила раз на тиждень.

– Робота була цікавою та захопливою, – продовжує розповідь старший сержант. – І у засади їздив, і в погонях брав участь. Словом, фільмував різні кримінальні історії, надзвичайні події, аварії, затримання, вбивства, розкриття злочинів.
Бувало різне, курйози в тому числі. Якось в одному селі внаслідок ДТП загорілася фура, що везла турецькі куртки, то через тиждень майже все село в шкірянках ходило. А одного разу затримали чоловіка, який ходив у міліцейській формі, грав дурня і лякав бабусь на ринку.

Через розлучення та певні життєві обставини Роман поїхав на заробітки до Італії. Але й там купив собі камеру і часто брав її із собою, аби не втрачати операторських навичок. У його відеоархіві зберігаються кадри італійських пейзажів і відпочинку з новими друзями. До речі, зв’язок із ними він і досі підтримує.
А після повномасштабного вторгнення прихисток в Італії Роману та його дружині запропонував друг Енцо:

– Життя за кордоном – новий досвід, враження, емоції, можливості. Коли приїхав, влаштувався на роботу, але мови взагалі не знав. Ось і вийшло, що замість того, аби принести плоскогубці, приніс молоток. І сміх, і гріх. Ні бельмеса. Зрозумів, що без знання мови не обійтися і за два тижні інтенсивного навчання вже знав найнеобхідніші слова. Хоча важко працював, часто шукав ще й підробіток, однак за роки перебування в Італії трохи побачив світ. Їздив на екскурсії в Рим, Венецію, Неаполь, у вихідні на велосипеді добирався до моря. Вперше спробував середземноморську кухню та всі морепродукти.
І досі згадую смак італійського десерту джелато. Нічого смачнішого не куштував.
Але, як би добре не було в Італії, душа сумувала за рідною Україною. І я приїхав додому. Оформив підприємницьку діяльність і повернувся до улюбленої справи – відеооператорства.
Однак доля підкинула сюрприз. Колись циганка нагадала, що я носитиму форму аж до пенсії. Мабуть, не помилилася (сміється). 2020 року я поповнив лави ЗСУ.

МЕДІАПРОСТІР МАЄ БУТИ БЕЗ РОСІЙСЬКОГО ІПСО

Відтоді військовослужбовець пильнує інформаційний простір і вважає інформаційну війну другим фронтом. Часто їздить у відрядження, фільмує випробування новітньої військової зброї та техніки, як наданої іноземними партнерами, так і власного виробництва. За ці роки об’їздив майже всі військові полігони, знайшов нових побратимів. Сюжети та світлини, зроблені Романом, можна побачити на офіційних каналах і в соцмережах профільних відомств.
Роман вдало поєднує досвід відео­оператора із практичними знаннями військової служби. Він активно допомагає у створенні навчальних фільмів. Завдяки його внеску, вдалося зняти вже понад 60 навчальних фільмів, які стали цінним ресурсом для підготовки військовослужбовців і підвищили ефективність навчального процесу.

– Сьогодні місія українських військових служб зв’язків із громадськістю – донести до суспільства достовірну інформацію про діяльність Збройних сил України та формувати позитивний імідж ЗСУ, – продовжує старший сержант. – Опитування демонструють, що рівень довіри суспільства до ЗСУ в роки повномасштабного вторгнення є найвищим за роки новітньої історії України. І не остання в цьому заслуга органів зв’язків із громадськістю. Фактично ми є тією бронею, об яку вдрузки розбивається російська пропаганда, фейки та брехливі меседжі. І це завдяки тому, що вище військово-політичне керівництво щоденно інформує населення про події, які відбуваються на полі битви, проводить брифінги, словом, є відкритим до суспільства. У цьому плані росія неабияк програє, адже там населенню подають викривлену інформацію. Маючи переваги на інформаційному полі, для нас важливо не втрачати пильності. Основа непереможного інформаційного щита – інформація з перевірених офіційних джерел та єдність українців, які відбиватимуть активні вкиди росіян і не поширюватимуть недолугих російських фейків. Країні-агресорці вигідно послабити міцність українців, розпалюючи чвари в соцмережах. Тому будьмо пильними і не послаб­люймо нашої інфостійкості. Натомість зберігаймо спокій і бойовий дух.

Щоб російській пропаганді не вдалося розсварити українців, військові інфопростору працюють 24/7. Основні напрямки діяльності скеровані на ефективну співпрацю із засобами масової інформації, розгортання інформаційно-просвітницької кампанії в інтернеті, систематичний моніторинг і аналіз медіа на предмет виявлення репутаційних та загрозливих повідомлень:

– Ми прагнемо активно і постійно висвітлювати діяльність нашого центру, розміщуючи публікації, спрямовані на розкриття різноманітних аспектів життя та служби військовослужбовців. Особливу увагу приділяє­мо висвітленню процесу підготовки курсантів, надаючи детальні інсайти і різноманітні відомості про їхні досягнення та успіхи, – продовжує Роман. – Крім того, акцентуємо увагу на прикладах мужності й героїзму військовослужбовців, особливо героїв-саперів, чим сприяємо підвищенню зацікавленості громадськості та формуванню позитивного відображення Збройних сил у медіапросторі. Додатково до наших основних функцій і завдань активно займаємося написанням художніх книг, створенням навчальних відео­матеріалів та фільмів, розробкою мотива­ційних роликів і впровадженням стратегій просування офіційних каналів військової час­тини в соціальних мережах.
Я приємно вражений, що на захист Украї­ни стають не лише молоді хлопці та дівчата, а й чоловіки, яким за 50. Спілкуючись із ними, дізнаємося, що без вагань кинули цивільне життя і одягнули військовий однострій. Адже за їхніми плечима – батьки, дружини, діти та внуки. Ще вчора вони будували, розвозили хліб, ремонтували техніку, а сьогодні прискіпливо вивчають військову справу. Викладаються сповна, не пропускають повз вух жодного слова інструкторів, бо добре розуміють, що нові знання зможуть врятувати їх на полі бою. Мета в усіх спільна – перемогти російського окупанта і очистити українські міста та села від вибухонебезпечних предметів.

Тому інформаційний фронт не менш важ­ли­вий за бойові дії. Адже необхідно максимально доносити до громадськості звитягу хлопців, які наближають Перемогу, показувати на життєвих прикладах, яких титанічних зусиль докладають захисники, які завдання на межі життя і смерті виконують. Віримо в нашу Перемогу, віримо в ЗСУ, адже ми на своїй, Богом даній землі, й правда на нашому боці!

Влада КОЛІСНИК.