УКРАЇНКИ НЕ ПАСУЮТЬ ПЕРЕД ТРУДНОЩАМИ

8 березня – Міжнародний день боротьби за права жінок і міжнародний мир

За інформацією кадрового цент­-ру ЗСУ, з початку повномасштабного вторгнення жінок у лавах ЗСУ побільшало. Якщо 2014-го налічувалося майже 50 тисяч, то, за станом на жовтень 2023-го, цифра зросла до 62 062 особи. Близько 5000 війсь­ковослужбовиць виконують завдання в районі проведення бойових дій.
У кожної жінки в погонах свої функ­ції. Нарівні з чоловіками вони ви­конують усі завдання щодо захисту Батьківщини, зі зброєю в руках штур­мують позиції ворога, обороняють свої, мінують місцевість, здійснюють фортифікаційне обладнання, надають медичну допомогу на полі бою та в тилу, підтримують морально-психологічний і бойовий дух.
Адже в усіх мета єдина – вибороти мир і вигнати російського окупанта з України.
Щоденно наближає Перемогу заступниця начальника навчального курсу з морально-психологічного забезпечення Школи саперів капі­-тан Інна МУРАВСЬКА. У ЗСУ патріотка прийшла 6 років тому, коли країна опинилася в біді. Тут знайшла себе, здобула нові знання, навички, досвід, можливість розвиватися. Нині вона опікується психологічним станом кожного військовослужбовця, який прибув на навчання за фахом «Сапер». Зізнається: жодного разу не пошкодувала, що залиши­ла цивільне життя, навпаки, планує носити форму не лише до Перемоги, а й ще не один рік.

Інна МУРАВСЬКА – кам’янчанка. З дитинства захоплюється спортом: у шкільні роки грала в гандбол, в університеті – у великий жіночий футбол. Досі вдячна тренерам, які навчили ніколи не здаватися, а йти до мети.
Працювала вихователькою в садочку, поки на очі не потрапило оголошення про набір на військову кафедру. Того ж дня зробила вибір і вже невдовзі стала офіцеркою:

– Службу розпочала в 48 інженерній бригаді в одному з окремих батальйонів на посаді командира взводу інженерного маскування, – розповідає пані Інна. – Згодом в Академії Сухопутних військ імені Сагайдачного перекваліфікувалася на офіцерку з морально-психологічного забезпечення. Відповідно в батальйоні стала на посаду офіцерки-психологині й тимчасово виконувала обов’язки заступниці командира з морально-психологічного забезпечення. Згодом поїхала на ротацію. Це був квітень 2018 р. Виконували завдання в Херсонській області.
Чи було важко? Фізично ні, а ось морально – так. Адже довелося вперше на тривалий час залишити доньку, яка тоді навчалася в молодших класах.

Після повернення в пункт дис­локації на відновлення один із побратимів запропонував Інні пройти співбесіду в одній із час­тин спеціального призначення:
– Але знаєте, чомусь дурень завж­ди впевнений у своїй правоті, а розумний сумнівається. І я у своїх силах сумніваюся, хоча ніколи не здаюся та йду до кінця. Але тоді міркувала: «Де я, а де Сили спецопе­рацій, мені ж уже 30 з хвостиком років». Але так склалося, що проходила ВЛК у Хмельницькому і ви­рішила спробувати, аби потім не шкодувати, що втратила шанс. На той час уже мала певний багаж знань і досвіду, тож почувалася впевненішою. Пройшла співбесі­-
ду з офіцером відділення МПЗ, із командиром частини і за 5 хвилин отримала відношення. Перевестися було нелегко, але вдалося. На відмінно склала «фізо», а через півтора місяця закрила свою першу програму зі стрибків.

На рахунку військовослужбовиці – 11 стрибків із парашутом у різні пори року, кожен із яких вона пам’ятає.
– Перший стрибок був на шаленому адреналіні. Тоді стрибала з висоти 800 метрів, а наступні – з 600. У нас стрімке десантування, треба швидко приземлитися і стати в бій. Перших 5 секунд, поки не відкриється парашут, людина пролітає 35-40 метрів за секунду. А далі – по 5 метрів за секунду. Дві хвилини – і ти на землі. Головне – правильно згрупуватися і приземлитися. Чим більша вага – тим важче приземлення, – продовжує військовослужбовиця. – Якось під час одного зі стрибків «зловила маятник», ногами вперед зайшла в соняшникове поле, і мене трохи про­пороло. Завмерла, все відчуваю, зіп’ялася на ноги. Соняшник у мій зріст. Пощастило, що приземлилася на пагорбі й звідти побачила пункт збору. Зібрала свій «купол», взяла курс і пішла вниз, в яру оглянулась, а з усіх боків – соняшники і небо. Кілометр-два йдеш, і починають з’являтися сумніви, чи правильний шлях? Деякий час після цього, коли бачила поле і соняшники, прискорювалося серцебиття (усміхається).
Запам’ятався ще один стрибок – саме на мій день народження, 4 липня. Я не дуже вірю в гороскопи, але напередодні ввечері про­читала, що завтра Раки зазнають травми. Думаю: нехай буде психологічна! Страх не відпускає, зва­жила, що може трапитися, – зламані рука, нога, ребро… Але рішення ухвалила: стрибаю! О 5 ранку борти вишикувано, чекаємо посадки дві години, сідаю у вертушку, вистрибую, все класно, ідеальне приземлення. Та вже після повернен­ня, коли укладала свій парашут, під час зведення парашутного приладу зіскочила вилка і розбила ногу. Доля?

Понад чотири роки співрозмовниця проходила військову службу на керівних посадах в одній із частин спеціального при­значення, була помічницею командира з гендерних питань, під час ротації 2020-2021 рр. ви­конувала обов’язки офіцерки-­психологині зведеної тактич­ної групи спеціального призначення.
За цей час узяла участь у чималій кількості змагань із легкої атлетики серед ССО, воєнізованого кросу, на першість ЗСУ, у безлічі благодійних забігів. Під час забігу «Біжу за Героя України» в Києві здобула І місце, гідно виступила і в українському військовому забігу до Дня захисників і захисниць «Military run-UA». А одного разу поїхала на змагання з гирьового спорту, хоча до цього гирі лише бачила, але ними не займалася. 5 днів підготовки – і, як жартує, закинула на ІІІ місце. Усі медалі та кубки Інна зберігає вдома на полиці, на якій уже яблуку ніде впасти. А в кабінеті на стіні красується фото з колишнім Головнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним.

– Я не бігала на великі дистанції, адже займалася іншими видами спорту. Але біг – це круто, психологічно розвантажує, допомагає по­збутися негативних емоцій. Виділяються ендорфін, серотонін, краще себе почуваєш, хоча фізично ви­снажуєшся.
І нині реєструюся на благодійні забіги онлайн, адже поїхати не маю часу. Але маю фітнес-годинник, про­бігаю і надаю зафіксований результат. Відповідно такі забіги не є безкоштовними, я роблю благодійний внесок для придбання необхідного для різних військових частин. На мою думку, нині вся Україна має бути єдиною у спільній меті – перемогти ворога і вигнати його з нашої землі.

Військовослужбовиця ламає всі стереотипи про те, що в армії кар’єру можуть збудувати лише чоловіки, а жінкам це не під силу. Своїм прикладом Інна Муравська яскраво демонст­рує: коли людина має мотивацію, бажання, знання і досвід, то всі двері перед нею відчинені:
– Якщо казати про рівність, то я виконую свої обов’язки в повному обсязі та на рівні з чоловіками. Вважаю, що жінки сильніші, витриваліші, психологічно стійкіші.
Кредо мого життя – вислів Брюса Лі: «Немає такої фрази «Я не можу!». Зумів один, зможуть й інші. Не зміг ніхто – будь першим!».

На сьогодні Інна дбає про морально-психологічний стан бійців. Аби бути профі в цій галузі, навчалася на курсах і здобуває ще одну вищу освіту в Лугансь­кому національному університеті ім.Т.Г.Шевченка, який передислокували на Полтавщину.
Зізнається, що бійців мотивує власним прикладом і словами підтримки:

– Я до всіх ставлюся з повагою, щиро їм кажу, що вони для мене – Герої, і не важливо, які завдання і де виконували, адже взяли до рук зброю і почали боронити Україну від російських загарбників. У день, коли хлопці повертаються у свої військові частини, я їх завжди обіймаю і кажу, що вірю в них більше, ніж у саму себе, бажаю бути мужніми та хоробрими. Багато людей не вірять у власні сили, тому треба, аби хтось повірив у них. Нехай це маленькі речі, але вони мають знати, що про них думають і на них чекають.
Із багатьма хлопцями я підтримую зв’язок, вони з повагою ставляться до мене. Іноді мені бракує часу всім відповісти, але все одно знаходжу хвилинку, аби відписати чи поспілкуватися. Багато хлопців нині виконують складні завдання, розповідають про жахіття, які там відбуваються, про ризиковані зав­дання, втрати побратимів, особисті хвилювання, діляться емоціями. Коли пишуть, що йдуть на складне і небезпечне нічне бойове завдання й можуть не повернутися, зав­жди відписую, що чекатиму, і прошу написати при поверненні. Адже хвилююся за них усіх.

А ще військова ніколи не відмовляє в допомозі бійцям, які одружуються в нашому місті. Навпаки, бере на себе організаційні моменти, і в телефоні молодят залишаються світлини на фоні Старої фортеці чи Лебединого озера, зроблені Інною.
Не могли не поцікавитися у військовослужбовиці болючим питанням: повернення хлопців додому після війни, адаптація Героїв і обов’язки суспільства.

– Це буде проблемою, бо наше суспільство не готове сприймати захисників і захисниць, які матимуть посттравматичний стресовий розлад. Цьому треба вчитися вже.
У мене є невеличка практика, я надавала рекомендації дружинам військовослужбовців, які зверталися по допомогу. Маю розроблений алгоритм дій, що можна запитувати в бійця, а які теми краще упустити, як поводитися в сім’ї, як навчитися слухати і допомагати чоловіку. Мені подобається допомагати людям, щоб вони пізнали і зрозуміли себе, бо всі проблеми від нерозуміння власних почуттів.
Є перелік тем, які в жодному разі не можна порушувати. Ніколи не можна запитувати, що ти там бачив. По-перше, з передової повертаються хлопці переважно із ПТСР. І цими запитаннями ми їх повер­таємо назад. А їм потрібно забути всі ті жахіття. А тут підходять і запитують: «Ти бачив ногу відірвану?
І руку? А ти вбивав?». Кому хочеться про таке розповідати? Натомість ми можемо їм підставити плече і запитати: «Чим я можу тобі допомогти?».
Коли людина захоче, вона сама всім поділиться, адже тримати в собі пережите неможливо, це треба проговорювати. І бажано, щоб допомога була фаховою. Трапляються випадки, коли психолог уже не може нічого вдіяти, тому потрібна допомога психотерапевта та медикаментозне лікування.
Недавно хлопці розповідали, як їхнього побратима під час бойових дій дуже трясло. Я на заняттях пояснюю, що таку людину треба взяти за плечі й ще більше потрясти. Тоді організм розслабиться.
Важливо, коли бійці повертаються із завдання, аби провели дебрифінг, не лише обговорили виконання бойового завдання, а й поділилися психологічним станом, що вони почували, які мали емоції та враження. Часто мене запитують, чому люди доходять до суїцидальної поведінки? Тому що вони відчувають себе одинокими у своїх почуттях, мають відчуття провини, скажімо, коли не врятували товариша. Їм треба дати зрозуміти, що вони самі перебували у стресовому стані, їхній організм захищався, і в цей момент вони фізично нічого більшого не могли вдіяти. І коли такий психологічний дебрифінг проводять багато людей, то вони поступово виходять із негативних станів, у них не виникають думки накласти на себе руки чи зневіритися у власних силах, навпаки, мають шанс на подальше нормальне функціонування.
До речі, в Ізраїлі потужна школа психологічної допомоги, адже в них тривалий конфлікт і відповідно великий досвід. Але якщо взяти нашу війну, то вона набагато страшніша і жорстокіша. Згадаймо злодіяння, які росіяни вчиняли в Бучі, Бородянці, Гостомелі, розстріли українських полонених, знущання над цивільними. Завдяки поширеній інформації в соцмережах, відео та фотоматеріалам, усе більше людей усвідомлюють масштаби трагедії, відповідно наслідки будуть набагато гіршими не лише серед військових, а й серед цивільних.

До служби в армії військово­службовиця закликає й інших жінок. Впевнена, що для кожної знайдеться місце. Було б бажання служити і виборювати Перемогу.
– Ми однозначно маємо вигнати ворога до кордонів 1991 року і повернути Крим, – вважає співрозмовниця. – Так, на Донбасі росіяни міста і села зрівняли із землею, але в тих землях залишилися тіла наших людей, це наші території. Ро­сіяни мають вийти за межі кордону, або лягти в нашу землю. Лише так може настати мир.
Якось їхали з донькою. Вона взяла мій телефон, переглянула історію пошуку і запитала: «Мамо, а навіщо тобі кількість населення росії?». Я відповіла: «Аби знати, яку кількість хочу бачити у зведеннях».

Галина МИХАЛЬСЬКА, служба зв’язків із громадськістю 143 ОНТЦ «Поділля».