Понеділок, 15 Квітня 2024 р.
14 Березня 2024

ОПЕРАТОР БПЛА: ХТО НЕ МАЄ СТРАХУ, ШВИДКО ГИНЕ

Нині події 24 лютого 2022 року, як і події минулого десятиліття, дедалі частіше сприймаються як історична хроніка. Ми добре пам’ятаємо і ніколи не забудемо біль та сльози, які росіяни принесли в наше життя. Однак із плином часу можемо давати чіткішу оцінку різним аспектам боротьби за нашу Незалежність. І вже ні в кого не виникає сумнівів, що українська держава зберегла своє існування завдяки добровольцям, пересічним громадянам, які без вагань взяли зброю та стали у стрій.

Одним із таких є мешканець району, старший солдат, колишній боєць 80 ОДШБ (у грудні 2023-го за станом здоров’я переведений до тилової частини) Віталій ЛІФАНТЬЄВ. Чоловік долучився до ЗСУ з перших днів повномасштабної війни та змінив декілька військових професій. Напередодні Дня українського добровольця, що відзначається в Україні 14 березня, поділився з читачами власною історією боротьби.

«ПОБРАТИМИ ДУМАЛИ, ЩО МЕНЕ ВЖЕ НЕМАЄ»

Віталій Ліфантьєв– На початку вторгнення я був цивільною людиною, – розповідає Віталій Ліфан­тьєв. – 2019 року завершив навчання на фізико-математичному факультеті К-ПНУ ім.Іва­на Огієнка та подумав: «Якщо країна неочікувано покличе до лав армії, то це може завадити особистому або професійному життю». Тому вирішив діяти на випередження й проявив бажання пройти строкову службу, після закінчення якої спокійно працював продавцем-консультантом у магазині.
Але 2022-го все і для всіх змінив один лютневий ранок. Жодних сумнівів чи запитань до себе не виникало. Хутко зібрався і, оскільки можливості дістатися до рідної час­тини не було, попрямував до ТЦК.

Спочатку Віталій служив у роті охорони, а згодом потрапив до навчального центру, де в ході підготовки опанував спеціальність помічника кулеметни­ка. І хоча потім наш співрозмовник був і помічником гранатометника, і грана­томентником, і наостанок оператором БПЛА, саме в першій ролі влітку 2022-го військовослужбовець уперше потрапив на лінію зіткнення.

– Поїхав із побратимами виконувати бойові завдання в районі селища Богородичного та міста Святогірськ, що на Донеччині. Моєю функцією були прикриття і підтримка кулеметника під час перезарядки.
Тоді доводилося здійснювати лише оборонну роботу, адже ресурсів чи можливос­тей, аби щось штурмувати, в нас не було.
І хоч морально готувався, перший бойовий досвід усе одно був важким.
Добре, що потрапив до досвідчених хлопців, які боронили державу ще з часів АТО. Морально дуже допомогло те, що з п’ятиденного виходу вдалося повернутися без втрат. Позитивну роль під час дебюту відіграла і можливість поспостерігати за противником, зрозуміти його поведінку та трохи краще опанувати військову справу.

Відзначає Віталій і кваліфікацію побратимів:
– Великим позитивом стало те, що випала можливість воювати пліч-о-пліч із досвідченими бійцями. Банально, але правда: найважливішими речами на війні є впевненість у побратимах і наявність зброї. Якщо поруч людина, яка не кине, можна творити дива.
Група, яка раніше разом працювала, складає цільний організм. У таких випадках військовослужбовці вже знають слабкі та сильні сторони один одного. Це набагато краще, ніж тоді, коли в бій виходить група, бійці якої ніколи навіть на полігоні разом не були.

Однак війна – це постійна небезпека, тож іноді врятуватися від ворожого обстрілу практично неможливо. Влітку 2022 року Віталій зазнав першого поранення, яке ледь не коштувало життя. Але, за словами старшого солдата, він вибув зі строю лише на три місяці:

– Уже близько місяця ми були на позиціях, де успішно відбивали атаки росіян та заважали їм просунутися. Надавали допомогу пораненому, і саме в той момент у мою голову потрапила ворожа куля. Звичайно, я знепритомнів. Але згодом прокинувся та побачив здивованих хлопців (усміхається). Вони перевіряли пульс і думали, що мене вже немає серед живих. Далі прибула група ева­куації, яка забрала нас із побратимом із позиції й доправила у шпиталь.
Потім була реабілітація. Дякуючи Богу, потрапив до хороших медиків. Тож загоївся, прийшов у норму та в жовтні повернувся до хлопців, адже їх я залишити не міг.

«НА ТВОЮ ПОЗИЦІЮ ПРИЛІТАЄ ВСЕ, ЩО МОЖЕ БУТИ»

Після повернення на лінію зіткнення наш земляк декілька разів змінював військову спеціальність. Аж поки не освоїв професію, яка набула особливої ваги саме під час російсько-української вій­ни, – оператора БПЛА. За словами Віталія, вчитися довелося в екстремальних умовах:

Перед виїздом на завдання– У нас була група операторів, яка допомагала підготуватися, але люди похворіли, тому здобуті знання були мінімальними. Добре, що вже трохи вмів користуватися джойстиком, тож полетів майже одразу.
Першою болючою темою в цьому напрямку стала хороша робота ворожих станцій радіоелектронної боротьби, але за декілька днів роботи навчився й цьому протидіяти. Противник постійно змінює тактики боротьби з БПЛА, але й ми не стояли на місці: спілкувалися з колегами та прогресували. На фронті доводиться рости не щодня, а щогодини.

– Віталію, часто, коли цивільним кажуть про оператора БПЛА, в уяві з’являється образ айтішника, який сидить із чашкою чаю в теплому кабінеті та керує дроном. А як це відбувається насправді?
– Це зовсім не так (сміється). Відпускати своїх хлопців без супроводу зверху – погана ідея. А коли є підтримка зверху, команда має уявлення про розташування своїх та противника, бо оператор дронів може надати точнішу інформацію. Ситуацію погіршує те, що в росіян є різні засоби РЕБ. Від радянських, які стоять на платформі від КрАЗу, до маленьких, розміром із тацю.
Тому ти завжди перебуваєш на позиціях, бо, якщо відпустиш дрон від себе на 700-800 метрів, втратиш його. Пульт керування не вдається тримати нижче від рівня землі, адже тоді не буде зв’язку з літальним апаратом. Коли тобі не протидіє РЕБ, Mavic 3 ще може повернутися до раніше заданої точки, а от БПЛА фірми Autel – уже ні.
Заради того, аби надати побратимам точніші дані, іноді доводилося підповзати на відстань 100-200 метрів до противника. Звісно, що в таких умовах мріяти про чай із печивом не доводилося. У найкращому разі виходило взяти із собою бутерброд з енергетичним напоєм.

– А як маскуватися в таких умовах?
– Щоразу по-різному. Іноді доводилося навіть лежати в багнюці. З часом починаєш до цього спокійно ставитися, оскільки в росіян теж є «очі», і їх більше, ніж нам розповідають. Тому, коли хочеш жити, то й не на таке погодишся.

Розповідає військовий і про те, що в рашистів велика «любов» до наших операторів дронів:
– Бувають різні ситуації, коли побачиш над собою ворожу «пташку». Коли це російський Mavic, не дуже страшно, хоча й означає, що оператор перебуває неподалік і може коригувати мінометний вогонь чи щось таке.
Проте й це не надто приємно, адже ро­сіяни мають достатньо засобів, аби інтенсивно працювати навіть над одиночними цілями. Коли тебе побачили, і якщо ти ще й оператор дрона, на твою позицію прилітає все, що може бути. Те саме відбувається й тоді, коли летить БПЛА «Орлан-10». Однак він має додатковий недолік – гучність. Його наближення чути здалеку.

– Чи насправді за операторами БПЛА по­люють активніше, ніж за іншими бійцями?
– Так, і це логічно. Ступінь небезпеки визначається тим, якого ураження можеш завдати ворогу. Звісно, людина з гранатометом небезпечніша, ніж той, хто має лише автомат. А є ж іще дронщик, який корегує дії піхоти.
Після знищення оператора дрона група про­довжувати рух уже не зможе. Тому ро­сіяни намагаються нас ліквідувати дуже активно.

– Чого вони навчилися в цій війні від українців?
– Усього. І це стосується як рядового складу, так і офіцерського. Хлопці, які воюють із 2014 року, розповідають, що, порівняно з АТО, ворог навчився дуже добре окопуватися та маскуватися.
Десять років тому вони взагалі не думали про маскування, а тепер роблять це дуже добре. Зростають і їхні бойові навички, а також технічний розвиток і модифікація техніки. Потрібно розуміти: якби вони не вчилися, ми б давно здобули Перемогу.

– А чого росіянам не вистачає?
– Говорити про недоліки противника – погана риса. Ніхто не ідеальний, тому в різних напрямках можуть бути різні недопрацювання. Проте недооцінка противника була б найгіршою річчю. Як тільки ти починаєш це робити на полі бою, потрапляєш у дуже погану ситуацію.
Тому навіть якщо хтось каже, що росіяни слабкі, їх усе одно не можна недооцінювати. У цій війні навчаємося і ми, і вони.

– Віталію, в нас велика країна з неод­норідним ландшафтом. Як Ваша робота відрізнялася залежно від зміни місце­вості?
– Звичайно, розташування відіграє важливу роль, і різниця між роботою в посадці чи лісі та місті дуже велика. Однак свою діяльність я вів переважно в посадках, а у відкритому просторі працював лише один раз.
Важко, коли доводиться літати в місті. Під час керування дроном поза міською забудовою більше розуміння про ситуацію і розташування противника. Там допомагає ще й орієнтація на звук, тому так легше виявляти вогневі позиції росіян.
У місті цього немає. Вулицями йде відлуння, ворог може працювати з будівель. Аби успішно адаптуватися до таких умов, необхідно попередньо узгодити з групою, як ви діятимете в різних випадках.

Розповідає старший солдат і про оборону Бахмуту, яка ввійде в підручники з воєнної історії.
– Працював там уже тоді, коли тривала найгарячіша фаза боїв. Це і так був важкий час, а додаткової складності додавало те, наскільки легко втратити дрона між будівлями. З обох боків активно працювали станції РЕБ. Тому керувати БПЛА було дуже складно. Дрон тільки вилетів, і тут його вже немає. Іноді бувало, що побратими інших бригад, яких не попередили, збивали наші дрони. Хлопці не розбиралися (сміється). Почули – і збили.

– Як Ви маскувалися в місті в той час, коли його стирали з лиця землі КАБами та авіацією?
– Коли у вашу сторону лягає все – від кулі й далі, що навіть не завжди розумієш, що воно таке, – це складно. Іноді окопувалися біля будинків у самому місті. Але це була необхідність, адже там залишити хлопців без розвідки було неможливо.

– Віталію, що стане ключем до Перемоги в російсько-українській війні?
– Для конкретного бійця найголовніше бути морально витривалим. Це навіть важливіше, ніж фізична форма. Коли в тебе все добре з психологічним станом і мотивацією, то зможеш зробити багато. Безперечно, себе потрібно опанувати. Однак і страх необхідний: хто його не має, той дуже швидко гине.
Наприклад, коли відбувається бій, починаю думати, як виконати завдання і разом із цим вберегти себе. А якби не боявся, то робив би необдумані кроки. Таку людину потрібно забирати з лінії фронту, адже це свідчить про психологічні відхилення.
Щодо завершення війни, то думаю, що усе має завершитися виходом ЗСУ на міжнародно визнані кордони, відновленням територіальної цілісності України та поновленням міжнародних договорів, згідно з якими нам гарантується подальша безпека.