ДЕТЕКТИВ ВІД АНТИКВАРІАТУ: ЯК ОДЕСЬКИЙ РЕСТОРАТОР ДОПОМАГАЄ ВІДТВОРЮВАТИ ПАЛАЦ У МАЛІЇВЦЯХ

Пам’ятаєте Маліївці? Музей, створений буквально за декілька тижнів до війни, і його енергійну директорку Анастасію Донець? Малієвецький обласний історико-культурний музей активно працює весь цей непростий час і навіть розвивається. Якщо спочатку весь актив закладу складали голі стіни палацу Орловських, то нині у старих анфіладах з’являються експонати. Небувала річ: адже минуло понад сто років із часу, коли Поділ­ля потрапило під більшовицьку п’яту. Всі старі артефакти – меблі, порцеляна, картини, цінна бібліотека – були або вивезені звідси, або знищені у страшні роки початку ХХ століття. Звідки ж взявся стіл графа Орловського, наприклад? Як його знайшли?
Просто Анастасії Донець щастить на правильних людей. Маліївцям взявся допомагати такий собі Шерлок Голмс від антикваріату – одесит і ресторатор Дмитро СІКОРСЬКИЙ. Людина з феноменальною зоровою пам’яттю змогла дослідити за архівними фотокартками маєтку в Маліївцях навіть кольорову гаму завіс і дізналася, який саме сервіз був колись у палаці.

– Я з дитинства захоплювався археологією і реставрацією, відтворенням пам’яток, – згадує про себе пан Дмитро. – Якось, коли мені було 5 років, я побачив у своєї тітки в бібліотеці набір пош­тівок про відтворення царських резиденцій у Царському Селі після Другої світової війни. На одному боці поштівки була фотографія інтер’єру після пожежі та руйнації, на іншому боці була фотографія відтвореного інтер’єру. Ця серія мене дуже вразила. Оскільки моя родина мешкала в Одесі, і я іноді бував у старих одеських квартирах, які стали комуналками, то почав їх у своїй голові досліджувати та відтворювати. Тут були двері закладені. А цю кімнату поділили навпіл перетинкою: це видно на старому паркеті та декорі стелі. Так усе почалося. У свою чергу такі розвідки вплинули на моє захоплення архітектурою та старими маєтками.
– Потім у житті були зовсім несподівані кроки, – продовжує Дмитро СІКОРСЬКИЙ, – Я не став археологом, але здобув освіту в дуже цікавій царині прикладної лінг­вістики. Це наклало свою оптику на моє захоплення інтер’єрами. Я почав ставитися до них як до тексту. Кожен інтер’єр про щось нам розповідає, усвідомлюємо ми це чи ні. Після здобуття вищої освіти почав працювати за фахом і отримав спеціалізацію у PR, що привело мене до посади піарника та арт-директора у великій ресторанній компанії. Тож занурився в ще один світ – світ ресторанів. І саме тут я зробив старт як дизайнер інтер’єрів і почав проєктувати здебільшого заклади харчування. Згодом відкрив і свій ресторан в Одесі – «Два Карла». Заклад був присвячений бессарабській кухні. Але це окрема історія.
Оскільки я завжди любив історію і цінував старовинні речі, то почав їх збирати. Але збирати все підряд заради того, що воно просто старе, якось неправильно, тому вирішив зробити спеціалізацію. Найдешевшою та найдоступнішою темою виявилася порцеляна, яку я завжди любив. Так потрохи став колекціонером і знавцем порцеляни.

– А як у житті одеського колек­ціонера з’явилися Маліївці?
– Я давно хотів туди потрапити. Дуже люблю подорожувати. Мав два плани подорожей у довоєнний час. Перший – дослідження світу.
Я встиг побачити багато різних країн. Другий план був присвячений подорожам і дослідженню України. Вважаю, це моветон – не знати рідної країни. Коли я добряче поїздив Україною, то зрозумів, що, мабуть, найцікавішим для мене регіоном є Поділля. Почав його методично та планомірно досліджувати. Саме тому напередодні війни в мене в плані подорожей опинилися Маліївці, які були записані після Будапешта та Рима, але перед Нью-Йор­ком. Ковід і війна, на жаль, сплутали всі плани. Але десь саме в цей час Анастасія Донець та її команда створили в Маліївцях музей. Я слідкував за його діяльністю. Побачив у роботі команди правильний і відповідальний підхід та вирішив підтримати цей проєкт. Мені дуже хотілося, щоб в Україні з’явився успішний кейс із відтворення історичного маєтку. На жаль, держава ніколи не рухалася в достатній мірі в цьому напрямку. Підтримка та дослідження аристократичної культури в Україні були і поки є на дуже низькому рівні. І саме це, впевнений, є однією з причин теперішньої війни.
Я приїхав у Маліївці та запропонував пані Анастасії свою підтримку на волонтерських засадах. Так почалася співпраця.
Спочатку запропонував допомогу в створенні нових музейних композицій. Але натреноване око дослідника взяло своє. Якось, розглядаючи сторінку інтернет-аукціону, побачив у продажу стіл. Одразу згадав, де вже бачив схожий. Це була фотографія графа Орловського в його кабінеті. Порівнюючи деталі, з’ясував, що стіл один в один відповідає малієвецькому. Крім того, я також оцінив шанси на пошук схожого столу. При всій популярності такого типу столів відшукати ще один екземпляр не зміг. Тому збагнув, що це унікальний випадок, і розповів про цей стіл Анастасії. Це її дуже зацікавило. Але для музею та ще й під час війни такі меблі були не по кишені. Цей випадок змусив нас створити окремий чат, де дослідники Малієвецького палацу почали збирати докупи всю наявну інформацію про нього. Я почав приділяти ретельну увагу старим фотографіям та описам. Буквально за дрібними натяками нам вдалося ідентифікувати багато деталей про палац. Навіть зрозуміти, як виглядали ті кімнати, фотографій яких не мали. Бо деякі кімнати описували відвідувачі палацу, а меблі з цих кім­нат використовували для фотосесій в інших кімнатах. І, уявляєте, нам вдалося ідентифікувати ці речі!

– Але як за старою, не надто якісною і чорно-білою світлиною можна зрозуміти колір меблів чи здогадатися, яким був посуд у палаці?
– Ось приклад. На одній із фотографій, на якій було зображено палац із вулиці, я почав ретельно розглядати вікно їдальні. Коли збільшив фото, то побачив у вікні слугу, який дивився на фотосесію з палацу, а поруч із ним – ручку від вази, яка стояла на підвіконні, та яку затуляли інші фігури.

– Тільки ручку?
– Тільки ручку. Як колекціонер, я непогано знаю порцеляну того часу, тому одразу впізнав у цій характерній ручці та зубчиках вази келишкову передачу. Так називався спеціальний предмет сервіруван­-ня столу, який слугував для того, щоб охолоджувати келихи для вина. Проаналізувавши всіх можливих виробників такого посуду, я висунув гіпотезу, що це може бути тільки келишкова передача віденської мануфактури початку ХІХ ст. Доволі швидко знайшов аналог
цієї вази. Це дало нам розуміння, яким саме сервізом користувалися в маєтку. Бо така ваза була завжди частиною сервізу. Я почав шукати аналоги таких сервізів на аукціонах і в музейних колекціях та знайшов схожий, яким користувалися князі Сангушки (аристократичний рід, котрий володів маєтком у Славуті). Тож тепер нам достеменно відомо, який сервіз ми маємо придбати для відтворення їдальної зали Малієвецького палацу. Крім того, сподіваємося, що в майбутньому, завдяки археологічним дослідженням теренів маєтку, ми зможемо відшукати уламки від сервізу: посуд завжди б’ється та викидається. Тоді вдасться точно встановити, яке в нього було оздоблення. А поки ми вже навіть маємо в колекції маленьку теріну (супницю) саме з цього типу сервізу, яку несподівано відшукали на київській Петрівці.

– А що то за соусник, яким музей вихвалявся не так давно?
– За невеликим черепком, який знайшли влітку під час заміни ка­налізаційної труби у дворі музею, я зміг ідентифікувати, що це шматок соусника серії «Синя цибуля», яка була популярною в середині ХІХ ст. Схожий соусник знайшовся на аукціоні в Харкові. А туристи, які потрапили під руку Анастасії Донець, дізнавшись цю історію, пройнялися так, що стали меценатами, скинулися «на сервіз», і музей викупив предмет.

– Чи приклад із Маліївців озна­чає, що й інші музеї-палаци в Україні теж можуть відтворити особливості давніх інтер’єрів за світлинами?
– Так. Мені би дуже хотілося, щоб приклад Маліївців наслідували керівники інших українських архітектурних пам’яток, особливо маєтків. Бо останнім часом у нас намагаються їх відтворювати, але роблять це дуже часто на свій смак. У результаті виходить неправдиве відтворення. Купують речі, які можуть не відповідати епосі, або якщо відповідають часу, то не відповідають стилістично, або є просто нетиповими речами для наших теренів. Буває ще веселіше. З’являється меценат, який може приїхати до якогось маєтку і сказати: «У вас тут так гарно, такий парк, давайте я вам подарую чудовий фонтан! Я собі такий самий на дачі поставив. Гарний, з амурами. Бароко. Бетонний, антивандальний». Бідні музеї погоджуються… Мені відомі приклади в українських музеях, коли такі добродії намагаються «запо­діяти добро». Але в Маліївцях професійна команда менеджерів, які всі є однодумцями, тому тут такі трюки не проходять. Це надихає.

– Вважаєте, що відтворити інтер’єри Малієвецького палацу – реальне завдання?
– Відтворити інтер’єри цього палацу і багатьох інших – так, доволі реально. Коли маєш правильний підхід, речі самі йдуть до рук. Прикладом можуть слугувати історії відтворення багатьох інших європейських палаців і садиб (хоча наші – теж європейські, звісно). Наприклад, Версальський палац після революції 1789 року стояв пусткою. Все його начиння було розпродане. І вже потім почали шукати ці речі, викуповувати та повертати назад. Процес триває досі. Те саме з краківським Вавелем. Він стояв порожній, як Підгорецький замок на Львівщині. Коли почали його відтворювати, то скопіювали дизайн і живописні плафони з тоді ще цілого Підгорецького замку. Тепер ці плафони можна скопіювати при відтворенні вже самих Підгорців. Там палац, до речі, доволі легко відтворюється, збереглося близько 70% його начиння. Але на якісний підбір речей завжди потрібен час. Тому спочатку деякі речі можуть бути репрезентовані менш відповідними замінниками. Поки не відшукаються кращі. Але щодо саме Малієвецького палацу, то, якби ми мали відповідні завданням бюджети, та не було воєнного стану, можна було б вкластися в 5-10 років. За цей час можна створити основу дуже потужної, насиченої якісними речами експозиції.

– Дмитре, чи є у Вас колеги – такі ж антикварні детективи?
– Такі люди, звісно, є. Читав історії різних колекціонерів і мистецтвознавців, які описують свої пошуки речей і відгадування численних ребусів при їх атрибуції. Це дуже захопливий світ. На BBC є навіть проєкт, присвячений цій темі, – «Fake or Fortune» (підробка або статок), де в режимі майже реаліті-шоу показують процес дослідження та атрибуції живопису. Щодо технології дослідження фотографій, то я, з одного боку, його не вигадував, а з іншого, наклав на нього свою лінгвістичну освіту. І коли розглядаю фото, то за допомогою запитань налаштовую мозок на пошук цікавих моментів. І потім справді їх бачу. Це робиться не за один раз. Робота над фото триває завжди. Наприклад, мій колега, кам’янчанин Дмитро Бабюк, може звернути увагу на якісь деталі, які я не побачив. А я на основі цього починаю бачити щось нове. Крім того, з часом, коли наповнюєшся знаннями про палац, починаєш дивитися на це все геть під іншим кутом і знаходиш такі речі, які навіть не очікував. Наприклад, можеш зрозуміти, що деякі меблі на фото походять з інших кімнат, які на нього не потрапили. І таким чином можна реконструювати кімнату без наяв­ності її фотографії. Суто в логічний спосіб.

– Яке з відкриттів у Маліївцях у Вас найулюбленіше?
– Найулюбленішим, мабуть, стало відкриття палацового сервізу. Для мене як колекціонера це був важливий доказ того, що моє хобі має ще один практичний вимір.
А найнесподіванішим відкриттям для мене став інсайт, коли раптом збагнув, що на відомому фото Ігнасії дель Каріль, дружини останнього власника маєтку Ксаверія Орловського, яка позує в образі мадам Рекам’є, як драперія софи були використані штори, які колись висіли у двох різних кімнатах па­лацу. Їхнє забарвлення стало можливо побачити завдяки сучасним програмам відтворення кольорів на старих чорно-білих знімках. Тепер музею відомий відтінок і дизайн цих штор. Недавно нам у руки потрапили спогади мешканки села, якій бабця розповідала про те, як у молодості відвідувала палац. Ту жінку вразили дві кімнати. Одна була вся рожева, а інша – блакитна. Це підтвердило наші гіпотези про кольорову гаму кімнат і приналежність до них цих самих штор. І тепер ми знаємо, як їх відтворити.

Ірина ПУСТИННІКОВА.