Понеділок, 27 Травня 2024 р.
9 Травня 2024

РОДИНА МІЦНА, ЯК ФОРТЕЦЯ

15 травня – Міжнародний день сім’ї


«Бути поруч і в радості, і в горі», – для подружжя ОДАЙНИКІВ ці слова непорушні. 26 липня Інна та Валерій відзначатимуть кришталеве весілля, а найбільшим сімейним щастям вважають доньку і сина. Війна принесла біль у цю родину. Під час виконання завдання чоловік зазнав важкого поранення і черепно-мозкової травми, втратив дві ноги і пальці на правій руці, дуже постраждав від опіків. За понад рік лікування, протезування, реабілітації пережив 30 операцій. Однак закохані не опустили рук, навпаки, разом долають випробування. Дивлячись на них, захоплюєшся непохитністю і справжнім коханням, якому все під силу. Ця пара є гарним прикладом для всіх нас, як треба любити, цінувати, підтримувати, радіти життю і насолоджуватися кожним днем, проведеним разом.

КОХАННЯ ЗНАЙШЛИ НА СТАДІОНІ

Родина ОдайниківПознайомилися молоді люди на стадіоні. Валерій навчався на факультеті фізичного виховання в К-ПНУ ім.І.Огієнка, Інна – випускниця школи. Він захоплювався баскетболом, вона – легкою атлетикою.
– Одного разу, наприкінці весни, вирішила пожартувати, але Валерій серйозно відреагував, – пригадує Інна. – Влітку ми не бачилися, зустрілися після канікул знову на стадіоні. Цього разу я Валерія не чіпала (сміється), він сам привітався. Так і познайомилися, почали спілкуватися, згодом – зустрічатися. Наступного ро­ку я вступила в київський виш, поїхала вчитися, але ми продовжували стосунки. Якось я приїхала додому, і Валерій дуже романтично освідчився. Я відповіла: «Так!».

Валерій зізнається: коли по­бачив Інну, одразу відчув, що вона – його кохана, єдина і неповторна:
– Одразу впала мені в око. Коли її бачив, серцебиття пришвидшувалося. Підкорила моє серце ніжною зовнішністю, міцним характером, харизматичністю, легкістю в спілкуванні та неймовірною усмішкою.

Молодята відгуляли весілля. Обидвоє працювали в місцевих закладах освіти і мріяли про поповнення в родині.
– Валерій двічі був разом зі мною на пологах, і я вдячна йому за це. Адже він заспокоював, робив масаж, допомагав відволіктися від болю. Ми стали ще ближчими. І це не дивно, адже Валерій так вихований, для нього сім’я – найбільша цінність у житті. І за це я дякую свекрусі та свекру, – зізнається жінка.

Життя йшло своїм ходом, дітки підростали. Валерій розповів, що, коли був студентом, паралельно навчався на війсь­ковій кафедрі, отримав звання молодшого лейтенанта. Планував іти служити, але запропонували роботу в універси­теті. Викладав фізичне виховання і був тренером збірної університету з баскетболу. 2020-го чоловік звернувся до військової частини, але вакантних офіцерських посад тоді не було. А наступного року йому запропонували служити в навчальній частині 143 об’єднаного навчально-тренувального центру, і він без вагань став у стрій. Був командиром взводу, а згодом – начальником курсу.

– Як це бути дружиною військовослужбовця? Треба звикнути до того, що чоловік 24 на 7 на службі. Звісно, іноді була цим не задоволена. Траплялося, збираємося на сімейну прогулянку, і тут його терміново викликають на службу. Але ми з дітьми пишалися, що тато – військовослужбовець і служить українському народу. Я зав­жди чоловіка підтримую, бо знаю, що підтримка, розуміння, пова­га і кохання дають йому сили та натх­нення розвиватися й реалізуватися в усьому. Тоді він ще більше цінує родину, кохає та поважає дружину, – каже Інна.

ВІЙНА: ЖИТТЯ МІЖ «ДО» ТА «ПІСЛЯ»

У перший день великої війни військовослужбовець із речами вирушив на службу. Ко­ли за ним зачинилися двері, Інна вже не могла стримати сліз і розпачу. Із дітьми поїхала в село до батьків чоловіка. Дні минали за одним сценарієм: куці розмови з коханим, короткі смс, перегляд новин, біль за Ірпінь, Бучу, Гостомель. А тим часом військовий готував мобілізованих бійців для подальшої служби і виконан­ня завдань за призначенням. Його посада не передбачала виїздів на війну, лише мав декілька відряджень на кілька днів. Але капітан добровіль­но написав рапорт, що хоче у складі Сил оборони їхати в зону бойових дій. Свій вчинок пояснив просто: «Якщо я не піду, і вони прийдуть у рідне місто, вбиватимуть дітей, гвалтуватимуть дружину, чи зможу я спокійно жити?!». У грудні 2022-го він поїхав захищати рідну землю і сім’ю. Був командиром саперної групи. Спочатку вони займалися розмінуванням Ба­лаклії на Харківщині.
– Якось Валерій подзвонив, повідомив про переїзд у Барвінкове. Я подивилася на карту, це межа з Донецькою областю, прорахувала час їзди. Вже мали б бути на місці, дзвоню, а зв’язку немає. Пізніше написав: «На нулі», за 20 км від Бахмута. І от тоді почалося «веселе» життя. Реально жила від «плюсика» до «плюсика», – пригадує Інна.

Тоді групою Валерія до­укомплектували 93 окрему механізовану бригаду «Холодний Яр». Їхнє завдання – мі­нування, аби не дати ворогу можливості йти вперед. Наші хлопці приїхали саме тоді, коли росіяни намагалися взяти Бахмут із боку Іванівського. Окупанти добряче гатили: за хвилину щонайменше чотири «прильоти».

– Увечері 25 січня я не могла стримати сліз. Нервувала, плакала й нічого не могла вдіяти. Серце було не на місці, ніби щось передчувало. Коли вранці не отримала звістки від Валерія, то зрозуміла – щось сталося. Сама не своя прийшла на роботу, і тут зателефонувала мама, сказала повертатися, бо прийшли військо­ві. Доки їхала додому, сліз не було, лише думки: «Одайник, лише спробуй вмерти, я тобі цього ніколи не пробачу! Я тебе прошу – живи!!!». Вдома повідомили, що Валерій підірвався, поки живий.

Тієї ночі групу Валерія відправили на завдання. Водій наїхав на протитанкову міну, вибух стався з боку, де він сидів. Фактично він прийняв весь удар на себе. Валерій і водій сиділи спереду і зазнали важких поранень. Хлопці, які були позаду, мали контузії.

– Пам’ятаю різкий жовтий спалах в очах і те, як мене відкинуло назад у машині, – розповідає військовий. – Я не знепритомнів, навіть болю не відчував, настільки великим був викид адреналіну. Витягнули мене з авто, я хочу дихнути і не можу. Згадав, що пообіцяв дружині повернутися живим. Вдихнув… Хлопці одразу почали надавати допомогу. Я запитав, яких частин тіла в мене немає, щоб потім у лікарні не шукати зайвих. Вони все сказали. Війна – річ страшна.
Я знав, куди їду, і був готовий до всього.

Коли Валерія привезли в Часів Яр, у нього сталася клінічна смерть. Медики врятували і ввели у штучну кому. Коли отямився, одразу попросив медсестру зателефонувати дружині й сказати, де він. А далі лікарня за лікарнею, шпиталь за шпиталем, нові обличчя медиків і медсестер. Краматорськ, Дніпро, Київ, Львів, Таллінн, Чернівці, Трускавець. Де б не був Валерій, його всюди підтримувала родина.
Пригадуючи ті важкі дні, години, місяці, Інна жодного разу не опустила рук. Вона вдячна батькам, колегам, побратимам чоловіка і командиру частини за підтримку:

– Щойно з’явилася можливість, одразу поїхала до чоловіка в Дніпро. Пів дня просиділа під реанімацією, і нарешті впустили на 5 хвилин. У кожній кімнаті реанімації, бо їх декілька, дуже велика кількість поранених хлопців. Досі боляче згадувати. Сльози душать, але тримаюся. І тут Валерій питає:
«А чому ти так довго не приїжджала? Не хотіла мене бачити?». Відповідаю: «Ти що? Навіть не надійся, я тебе ніколи не залишу!». На війні Валерій запустив бороду, яка врятувала йому обличчя. Він погано бачив, але, як завжди, був сильним і непохитним. Із Дніпра чоловіка перевели в Київ. Тут провели 16 опе­рацій. Найважче для мене було чекати. Коли лікар виходив і розповідав, як усе минулося, тоді видихала.
Далі поїхали у Львів. Тут чекав новий шлях і лікування зору, щелепи, видалення уламків з обличчя і тіла, пластика обличчя, підготовка кінцівок до протезування. І знову 14 операцій. Біль після них буває нестерпний, що йому не допомагають навіть сильні знеболювальні. Знаєте, найважче – це коли ти не можеш допомогти коханому. Якби змогла, забрала б частинку болю собі.
Пробули 20 днів, а тоді ще у швах, недо­лікованого, направили в реабілітаційний центр, оскільки лікарні були переповнені.

КОЛИ СІМ’Я – ОПОРА І ПІДТРИМКА

Валерій Одайник нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України» та орденом Богдана Хмельницького III ступеня.Одного дня провідати сина і татуся приїхали рідні. Та зустріч була напрочуд теплою, зворушливою і щирою. Через війну і поранення діти швидко подорослішали.
На протезування військовий поїхав у Естонію. Ця країна не залишила українців наодинці з труднощами. Щороку в Таллінні нашим бійцям безкоштовно встановлюють сучасні протези. Хлопці жартома кажуть, мовляв, є машина на механіці, а є коробка-автомат. Тож протези їхні, як коробка-автомат.
– Мені поставили одні з найкращих протезів, які є на сьогодні. Запротезували дві ноги за досить короткий час. Опісля медики щодня працювали індивідуально, аби яко­мога швидше пристосувався робити звичні справи. Задоволення від співпраці з меди­ками і волонтерами отримав неймовірне, а в Естонії до нас поставилися тепло. Навчився керувати протезами. Вони мають досить багато функцій, які треба вивчити й зрозуміти, щоб надалі було легше. Протези багато в чому допомагають, самі підтримують. Тільки треба знати, як вони працюють. Тож із кожним днем вдосконалюю свою ходу, – каже Валерій Одайник.

Інна захоплюється мужністю і силою духу чоловіка. Адже навчитися ходити на протезах не так легко. Вона бачила, як деякі хлопці через сильний біль не могли навіть встояти:
– Для здорової людини це – як прив’язати собі ноги і походити на колінах, тобто на кістках. М’язів немає, а лише кістка. Я знаю, що Валерій ходив через сильний біль. Адже він у мене – спортсмен, має неабияку жагу до перемоги. Багато людей кажуть, що я – сильна жінка… Ось я не вважаю себе сильною.
Я знаю, що Валерій – моя людина, його кохаю і заради нього готова на все. Він вольовий, упертий. Коли ставить мету, то йде до неї попри перешкоди. Він – моє життя, моє повітря. Я за голосом знаю, який у нього настрій.
А коли пише повідомлення, то я читаю з тією інтонацією, з якою Валерій писав. Я знаю, коли він чимось не задоволений або його щось турбує.
А ще він – люблячий чоловік і батько. Якщо мама може посварити дітей, то тато завжди хороший (усміхається).
Наразі Валерій продовжує курс реабілітації. І підтримав бажання дружини одягнути піксель та зробити внесок у май­бутню Перемогу.
– Із дитинства мріяла бути військовою або поліціянткою. Навіть планувала вступати в уні­верситет, але не отримала направлення, – каже військовослужбовиця. – Словом, тоді не склалося. Тож коли стан чоловіка стабілізувався, спочатку пішла працювати працівницею ЗСУ, а згодом мобілізувалася до лав ЗСУ. Тож тепер служитиму, вчитимуся і розвиватимуся, бо не люблю сидіти на місці. Тим паче, що в армії є така можливість.
Діти спочатку хвилювалися, дізнавшись про мій крок. А коли пройшла базову загальновійськову підготовку й розповіла сину, що стріляла з автомата, проходила смугу перешкод, вчилася військовій справі, то він заспокоївся, знаючи, що мама зможе себе захистити. А донька каже: «Мамо, як тобі доб­ре, адже вранці не треба обирати, що одя­гати!».

Секрет міцної родини Одайників – це кохання, взаєморозуміння, підтримка, повага, вміння йти на компроміс. Саме на такому крихкому фундаменті будуються найміцніші родини.

Галина МИХАЛЬСЬКА,
служба зв’язків із громадськістю 143 ОНТЦ «Поділля».