Понеділок, 27 Травня 2024 р.
9 Травня 2024

СЕРЦЕ МАТЕРІ – БЕЗОДНЯ ЛЮБОВІ

12 травня – День матері


Материнське серце – це океан любові і щедрості, оазис добра і теплоти, безкрайнє море ласки і турботи. Мама – це найдорожча і наймиліша людина у світі, адже саме вона є берегинею сімейного вогнища і янголом-охоронцем для своїх дітей. І саме нині ці ролі виходять на перший план для кожної жінки, яка переживає страшний період війни, рятуючи своїх дітей від куль, переховуючи під час повітряних тривог, піклуючись про фізичне здоров’я і моральну стійкість рідних.
Уже цієї неділі в Україні відзначатимуть День Матері. І «Подолянин» традиційно поспілкувався з матерями, які стали оберегами і надією на світле майбутнє для своїх дітей.

«МОЯ СИЛА – ЦЕ МОЯ ДИТИНА»

Марина Ревенюк і ДіанаЯкщо запитати в гугла, що означає «ВПО», то можна прочитати, що це внут­рішньо переміщена особа. Але, слухаючи історію цієї жінки, неможливо не погодитися, що «В» у цій абревіатурі від слова «вимушено». Саме так – вимушено, не по своїй добрій волі, попри все ней­мовірне бажання залишитися, два роки тому виїхали до Кам’янця-Подільського 29-річна Марина РЕВЕНЮК та її донечка Діана.

– Війна – страшне випробування. Коли саме Ви вирішили, що час покинути все і вивезти дитину до безпечного місця?
– Уявіть собі: Херсон, ранок 24 лютого.
Я його й досі пам’ятаю до найменших дрібниць. Зробила каву, відчинила вікно. Вибухи… Діанка ще спала. Взяла телефон і читаю новини. Не вірю. Перше запитання: що робити? Зібрала речі. В голові – паніка. Навіть уявити не могла, що таке станеться з нами. Ми виїхали, думали, що на декілька місяців, а виявилося, що надовго…
Ми, як і більшість, не знали, куди їхати. Просто їхали. Дорога була важкою, страшні затори, на деяких напрямках навіть розвертали, казали, що немає проїзду.

– Марино, а чому Кам’янець-Подільський?
– Напевно, це доля. У Кам’янець ми приїхали пізно ввечері, треба було десь зупинитися. Побувши декілька днів, вирішили залишитися. А потім знайшли тут родичку моїх знайомих, яка тоді прихистила нас тимчасово, за що ми їй щиро вдячні. Так потроху почали адаптовуватися.

– А як підтримували моральний дух донечки?
– Коли ми виїхали, Діанці було 1 рік і 10 місяців. Звичайно, дитина в цьому віці ще багато чого не розуміє. Для неї все було звичним: їжа, мультики, сон, прогулянки на свіжому повітрі. Проте вона відчувала, що не вдома. Не її іграшки, не її ліжечко… Уночі, пам’ятаю, часто просиналася і плакала. Але вона дорослішає і все частіше запитує про рідний дім. Дуже важко відповідати, адже в самої сльози навертаються, коли запитує: «Мамо, а коли ми поїдемо додому?». Вона неймовірно сумує за рідними…

– А як вдалося налагодити побут?
– Оскільки з житлом нам допомогли, то трошки стало легше. Потім люди почали підказувати, де можна отримати допомогу для таких, як ми. Було дуже ніяково, адже вдома було все, і все забрали…
Але, як кажуть, світ не без добрих людей. Вдячна Богу, що в Кам’янці мені зустрічалися неймовірно хороші та щирі люди, які готові були простягнути руку допомоги. Безмежно всім вдячна!

– Що найважче для Вас із Діанкою?
– Розлука з рідними. Вдома залишилася вся родина. Дуже важко було розлучати дитину з батьком, який залишився там. А ще в Херсоні залишилися мій батько (матір приїхала зі мною), дідусь, дядько, друзі… На жаль, усі вони мають змогу дивитися, як рос­те Діана, лише онлайн, тому що їхати в Херсон дуже небезпечно. Тішить, що є змога продовжувати роботу дистанційно, адже працюю старшою лаборанткою кафедри української і слов’янської філології та журналістики Херсонського державного університету. Попри все, наш університет продовжує роботу і не залишає працівників напризволяще.

– У чому Ваша материнська суперсила?
– Діана і є моєю силою. Завдяки їй три­маюся. Дитина повинна мати щасливе дитинство, а отже, зроблю для цього все можливе. Її адаптація стала легкою, оскільки була дуже маленькою. У колі дітей вона відчувала себе добре. А головне – що тут спокійно і безпечно для неї. Нині донечка відвідує садочок, має друзів. Радію, що має змогу жити.

– Що побажаєте іншим матусям у День Матері?
– Незважаючи на те, які перепони нині в кожної з нас, мати віру в краще. Заради дітей ми маємо триматися, щоб вони могли жити у вільній країні.

«ЗБЕРІГАТИ СПОКІЙ І ЙТИ ДО МЕТИ!»

Тетяна Кондратенко і Стефанія31-річна Тетяна КОНДРАТЕНКО, яка разом із трирічною донечкою Стефанією тепер живе в Кам’янці-Подільському, двічі пережила розлуку з домівкою.
– Для Маріуполя і Донецької області війна почалася набагато раніше. Ми з часів АТО розуміли, що небезпека і загроза нападу з боку росії є завжди, – розповідає жінка. – Все тому, що мій чоловік – військовослужбовець. А я працювала в офісі донецьких електромереж «Ясно», потім пішла в декрет і вийшла з нього… у війну. 24 лютого, о 7-й ранку, ми вже були зібрані й готові виїжджати. Чоловік наполіг, аби я забирала дочку і їхала, куди очі бачать.
Найбільше лякала невідомість. Обмежена кількість інформації, великі черги всюди, паніка, розгубленість. Уявіть собі: все життя залишається за спиною, а ти з річною дитиною на руках їдеш у невідомість, узагалі не розуміючи, що буде далі.

– А що привело до Кам’янця?
– Перші пів року війни ми зі Стефанією пробули в Польщі. Але я не змогла змиритися з думкою, що назавжди покину рідну краї­ну. Було дуже болісно усвідомлювати, що більше немає рідного дому, немає роками нажитого майна, але серце зігрівала думка, що все найголовніше в житті можна взяти в долоню – це моя сім’я.
Коли чоловіка по службі перевели в Кам’янець, відчула якийсь знак долі, здавалося, що це саме те місто, де зможемо побудувати спокійне майбутнє. Так ми повернулися в Україну і прикипіли серцем до міста.
Донечка, на щастя, тоді була зовсім маленькою, тому я старалася зробити всі переїзди для неї цікавою пригодою, розважала, як могла, не подавала навіть вигляду, що в мене страшенно болить душа, бо розуміла, що Стефанія відчуває мій біль, тому не мала права позбавити доньку дитинства.

– Як вдалося за такий короткий термін адаптуватися?
– Багато в чому – завдяки чоловікові, адже, коли з донечкою приїхала, він уже орендував житло. Тому швидко прийшла до тями і зрозуміла, що не можна втрачати ні хвилини: той, хто працює, теж допомагає війську. І почала працювати сама на себе, щоб сплачувати податки і активно донатити для війська.
Безумовно, не минає і дня, коли б не згадувала рідний дім. На окупованій території залишилися майже всі рідні та близькі, крім батьків. Залишилося все, що довгими роками збиралося по крупинках. Але варіантів не було, бо територія нині повністю окупована, і залишитися там дорівнювало б приректи себе і рідних на смерть. Я щоранку бачу усмішку доньки і розумію, що зробила все правильно.

– Тетяно, в чому Ваша материнська суперсила?
– Іноді дуже важко, максимально важко і не хочеться більше нічого робити. Та дитина є головним моїм мотиватором, завдяки їй моя суперсила – зберігати спокій і йти до мети. Адже Стефанія заслуговує на гарне життя, і хто, якщо не я, повинен їй це забезпечити?..

– Що побажаєте іншим матусям у День Матері?
– Не втрачати надії та спокою. Потрібно бути максимально готовими до будь-якої ситуації. А коли готовий, то озброєний запасом емоцій. Можеш сприймати інформацію з холодним розумом, без зайвих нервів. Це особливо важливо для матусь, бо дитина не повинна бачити панічного стану, інакше дуже швидко перейме його на себе. Якщо матір спокійна, врівноважена, то і дитина почуває себе в безпеці. Тому – максимальний спокій, виважені рішення і віра в Перемогу!

Ольга ГОЛУБ, Владислав ЧМІЛЬ.