ЦЯ НАДВАЖЛИВА МІСІЯ – МАМА

Дослідники з педагогічно-психологічної сфери стверджують, що 50-80 від­сотків ставлення дитини до навколишнього світу (звички, принципи) запозичують­ся в матері. Виходить, що материнська школа – одна з перших і головних сходинок до формування особис­тості.
Про це та про вкрай серйозні виклики, котрі чекають на сучасну дитину, напередодні Дня Матері розмовляємо з Людмилою ЖЕЛІЗНИК – багатодітною мамою (йдеться не лише про власних чотирьох дітей, а про декілька поколінь вихованців і молодих колег, кот­рими опікувалася впродовж 55 років.
Продовжує займатися цим і нині як директорка ЗДО «Веселка» Кам’янець-­Подільської ОТГ).

Мені сподобалося словосполучення «дитиноцентрична сім’я», котрий недавно невідомий автор кинув до інтернет-простору. Для людей старшого покоління це дещо нове та цілком зрозуміле – усе в родині з народженням малюка крутиться навколо залюбленої «ляльки»: дитині не дають ступити й кроку, постійно забирають, образно кажучи, кожний камінчик із шляху, закидають іграшками, котрі потім мішками виносять до гаражів, вишукують якісь небачені суміші, котрі нібито якимось чудернацьким способом перетворять малого щонайменше на Іллю Муромця або ще одного Ілона Маска.
Безумовно, гасло українського соціуму «Чужих дітей не буває» в умовах безпрецедентної російської агресії проти нашої держави набуває особливого значення, та це не про згадану родину.
Коли ще юна вчителька Людмила Фран­цівна вперше приїхала на Сколівщину (Львівська область) разом із чоловіком Дмитром до його матері, в простій хатині подружжя Желізників мешкали до дванадцяти душ – своїх дітей було дев’ятеро, решта – рідня, невістки, зяті. Хоча ні – мама Софія і тато Михайло якраз невіс­ток і зятів ніколи так не називали, всі вони були доньками й синами. На свята гос­подиня намагалася приготувати для кожного його улюблену страву. І це при тому, що на обійсті проживала лише одна корів­ка, а в хліві рохкала одна свинка. Голова родини, який обіймав посаду завідувача ферми, ніколи не дозволив собі, скориставшись службовим становищем, годувати власне господарство безкоштовними колгоспними кормами. Проводжаючи когось зі своїх у дорогу, мама обо­в’язково споряджала торбу, в якій, крім різних припасів, було щонайменше шість десятків яєць (позичала в сусідів). Тут насправді чужих дітей ніколи не було.
Такої ж традиції дотримувалися і багатодітні батьки Людмили Францівни. І сьогодні у свята в оселі моєї співбесідниці збираються вісімнадцять душ близьких, і, як уже читач здогадався, зятів і невіс­ток тут теж немає – всі свої діти.

А ще своїх 95 – у Довжоцькому садочку. 28 з них – із багатодітних родин. Плюс дітки переселенців, які проводять час серед квітучих клумб, величезної (приблизно гектар) території, на котрій безліч забав, спортивного спорядження, фруктових дерев, що так гарно заспо­коюють дітвору, яка вже бачила війну.
– Ех, – ділиться Людмила Францівна, – розумію, що вік, тесе, але так хочеться ще багато зробити для маленьких громадян, аби виросли гідними людьми…

Добре, що є такі ентузіасти, залюблені у свою справу люди, та давайте все ж таки не забувати, що особистість починається з мами, хоча не применшую ролі батька, та так складається, що природний зв’язок із ненькою в певному віці превалює.
Картини сучасності: в родині двоє дітей (хлопчик і дівчинка), школярі сягнули підліткового віку. Але, на жаль, вони таку нескладну роботу, як, наприклад, пришити гудзик, забити рівно у стіну цвяшок, приготувати омлет, почистити сковорідку чи раковину у ванній кімнаті, ігнорують, та й ніхто їх до цього не залучає. У школах старшокласники вже давно не миють підлогу, на пришкільних ділянках гарують учителі біології та тех­персонал, а згодом дивуємося синдрому «принцеси» та «принца», що так легко зароджується в головах дітей-білоручок.

Або семикласниця вже мріє про ду-у-же забезпеченого нареченого, котрий подарує їй котедж на узбережжі й безвідмовну прислугу, а десятикласник заявляє, що пашуть у наш цивілізований час тільки раби, він же – біла людина. А й справді біла-білісінька, вільна від будь-яких зобов’язань, відповідальності.
З цим він піде в доросле життя. Нам не страшно?!
– Ми, діти, – пригадує Людмила Францівна, – щоранку отримували наряди від батьків, намагалися зробити набагато більше за те, що нам загадали, аби розвантажити батьків, аби почути від них похвалу.

Опоненти можуть закинути мені: «Що ж нашим дітям тепер череду пасти чи їхати на норму до аграріїв?». Звісно, ні, але і в комфортних умовах можна знайти безліч справ, які формуватимуть такі необхідні кожній людині якості, як відповідальність, звичка турбуватися про слабких, діловитість тощо.

Може, ці діти гарно навчаються? Таке неможливо без уміння мобілізувати волю, зосереджуватися, підлаштовувати внутрішній біологічний годинник під режим дня, розклад занять. Та й урешті обмежувати себе в розвагах. В одному з навчальних закладів зустріла першокурс­ника (хлопчині 15-16 років), який розповідав, що не має вільного часу, бо після пар біжить на роботу до супермаркету. «Ну, не буду ж я у мами, – пояснював, – клянчити гроші на кишенькові витрати!
Я ж – чоловік…». Браво його неньці, котра зуміла закласти у свідомість сина, що паразитувати некрасиво.

– Мій старший, – каже Людмила Желізник, – устигав у школі добре навчатися і брати активну участь у заходах. Та коли я поверталася з роботи, заставала хлопця на городі з лопатою… Пізніше, коли після вишу навчався в академії управління, не соромився, приїжджаючи на вихідні, допомагати мені реалізовувати товар, бо тоді були досить складні часи.

Ще картини сучасності від авторки…Їдемо зі знайомим шестикласником в авто. Місцина навколо нова. Я кручу шиєю праворуч-ліворуч, бо хочеться побачити більше, запам’ятати, щось коментую, а мій школяр – ні гу-гу, втупився в айфон, нуль реакції… «Невже не цікаво?» – запитую. «Аніскілечки», – мугикнув, не відриваючись від телефону. Зрозу­міло, ми з ним на різних хвилях, а точніше – в паралельних світах: він – у віртуальному, а я, така собі застаріла особа, все ще насолоджуюся реальністю.

…Дворічний малюк хутко підбігає до комп’ютера й упевнено натискає пальчиком на кнопку. Мамочка схвально киває, мовляв, так-так, синочку! І мені добре – не заважатимеш жити своїм життям (зрозуміло, що у віртуальному світі), і тобі, малюче, пора вже привчатися до різних дурощів, які в найширшому асортименті демонструє монітор.
– Заходить до мого кабінету бабуся, – долучається до теми Людмила Францівна, – мовляв, порадьте, що робити. Повертаюся зі старшим із садочка, а тато з мамою навіть не бачать нас, бо обидвоє в телефонах. Немовля у візочку ніхто й помічати не хоче… Ще не так давно в хаті, де зростала крихітка, воювали за право першим взяти її на руки, погукати до неї, подудукати – ось те мале швидко й мову опановувало. А нині дитя пішло до школи, і батьки побігли по колу: психолог, психоневролог, логопед, коштів не шкодують, щоб хтось замість них навчив школярика правильно артикулювати, свідомо сприймати інформацію, адекватно реагувати на взаємини в колективі…

– У садку функціонує університет для батьків. Не знаєте, як в інших, Людмило Фран­цівно?

– Переважно на папері. Сучасна мама (тато) послуговується інтернетом – що там напишуть, то і є правда. Навіть коли дитинка в лікарні, примудряються повчати завідувачку з 30-літнім стажем: «Що це ви призначили моїй дитині? А от в інтернеті…».

Я не хочу, щоб мене захейтили, мовляв, авторка статті – якась непрогресивна тітка… Я не проти винаходів, зокрема, гаджетів, інтернету, але за дозоване спо­живання електроніки, за помірне користування нею, щоб це захоплення останніх двох десятиліть не заслоняло сонця… А, до слова, як давно прихильники вір­туального існування спостерігали захід на­шої головної зірки, з наплічником піднялися гірською стежкою, розводили ніч­не багаття на галявині, плавали на байдарці? Мами разом із дітьми… Як давно читали чудову класику? Як давно говорили з дітьми про їхні таємниці, мрії?

Мене шокують відповіді (є в інтернеті таке вуличне відеоопитування) старшокласників і студентів, коли блогер запитує: «Чому Марко Вовчок не вийшла заміж?». Варіанти:
– Мужики хіба виходять заміж? Хіба що «голубі»…
– Мабуть, був страшненький, от і не знайшов пари.
А ось ще «шедевр», який демонструє «вищий ступінь інтелекту»: «Як звали батька Тараса Григоровича Шевченка?». – «Не знаю, у школі я не дуже… Та й давно це було».
Висновок: залежність, гаджетоманія культивується в родині, щоб там не казали на своє виправдання найближчі, а отже, майбутнє таких залежних дітей відібрали самі ж батьки.
І все ж хочу реабілітуватися, пояснюючи, що далеко не всі мамочки (про них наразі йдеться) такі легковажні, щоб перекривати нащадкам «кисень» власними руками.

Знаю дуже багато родин із розумними заборонами, родин, де процвітає справж­ня любов до дітей, піклування про ду­ховний ріст, формується мораль, гідна по-справжньому цивілізованого суспільства, турбота про фізичне та психологічне здоров’я чад. І це радує. Значить, пророцтва психологів про втрату покоління не такі вже й реалістичні… Перебільшують? Мало хто сьогодні погодився би визнати себе непатріотом у годину надважких випробувань, але виховати для країни здорову (вигодувану не «Мівінами», нековбасною ковбасою, кока-колою, якою можна відчистити найбрудніший посуд), витривалу, гармонійно розвинену, порядну, чесну, готову до найшляхетніших учинків людину – це і є патріотизм.

– Згідна, – підтримує Людмила Францівна, – на одних високих гаслах чи на повсякденному носінні вишиванки не поїдеш. Місія мами непроста. Це власний приклад дитині, жорстке «ні», якщо потрібно, під­тримка в непростій ситуації, заохочення добропорядності, чесності, дисциплінова­ності та вміння відмовитися від небажаних спокус.
Усі мої діти здобули вищу освіту, двоє ще й закінчували академію управління. Мали змогу влаштуватися за кордоном. Ми з батьком, старша родина завжди бачили себе тільки на рідній землі. Хіба на ній мало роботи? Михайло йшов на строкову, коли була війна в Афганістані. Хлопець одразу був категоричним: «Будете шукати для мене Чернівці чи Бердичів, поїду до міністра оборони!». Його відправили до Семипалатинська, на полігон ядерних випробувань. Брав у них участь…

– Знаю, – долучаюсь і я. – Мій родич там служив. Ризик великий – білокрів’я або безплідність… Чоловік подруги за п’ять місяців після повернення звідти помер.
– Ну от, – продовжує Людмила Францівна. – Настав час і молодшому. Дмитро з дитинства мав серйозну хворобу. Пішов служити, незважаючи на це…
Розмову перериває дзвінок. Дмитро, якого щойно згадували, в лікарні під крапельницею.

– Людмило Францівно, скажіть відверто, якою була Ваша реакція і в першому, і у другому випадках? Вам же все це боліло?
Жінка відповіла рішуче:

– Так, боліло… Ну, як без цього? Але я все ж таки тішилася і дуже пишалася своїми хлопцями.

Десь років чотири тому родина Людмили Францівни готувалася прийняти гостей із Львівщини, де починала педагогічну кар’єру.
Не вийшло. Спочатку була пандемія, за нею – повномасштабне вторгнення… А мав приїхати цілий клас! Телефонне по­відомлення було коротким: «Їдемо всім класом, Ви ж нам були, як рідна мама!».

Леся СНІЖКО.