Субота, 15 Червня 2024 р.
16 Травня 2024

«ЩОНОЧІ ГОТУВАЛИ МОСКАЛЯМ «ГАРЯЧІ ОБІЙМИ»

Коли росія відібрала Крим, і почалися бойові дії на сході, кам’янчанин Станіслав добровольцем пішов до «Айдару». Тоді зрозумів, що військове ремесло – це його, і згодом поповнив лави ЗСУ. Починав свій шлях від сапера, а згодом старшого сапера групи розмінування. Під час однієї ротації сержант втратив кінцівку, але не силу духу і жагу до Перемоги. Рік військовослужбовець провів у лікарнях, протезувався і був готовий у будь-який момент повернутися у стрій.
Про дух воїна, незабутні військові операції та реабілітацію поранених бійців спілкуємося зі Станіславом.

ВІЙНА НАВЧИЛА ВИЖИВАТИ

– Розкажіть про «айдарівців», з якими воювали пліч-о-пліч. Якою була їхня мотивація?
– Чи не першими опір росіянам почали чинити луганчани із проукраїнською позицією. Завдяки їм і утворився бойовий добровольчий батальйон «Айдар», створений на Луганщині й названий як місцева річка. Кожен із його бійців мав власні мотиви, аби стати на захист рідного регіону та землі: хтось ішов відстоювати недоторканність України, хтось – за особисті переконання, а хтось – помститися. З нами у батальйоні воювала Наталя, її чоловік теж воював, щоправда, на боці ЛНР. Згодом до «Айдару» почали підтягуватися різні люди з інших регіонів. Спочатку не мали нічого, воювали у спортивних костюмах. На навчання часу не було, в країні почалася війна, тож засвоювали все на ходу. Хочеш жити – всьому навчишся.
Там відслужив півтора року. З’ясувалося, що військове ремесло – це моє.

– Що закарбувалося в пам’яті?
– Чотиригодинний важкий бій. По нас працювала ворожа артилерія, міномети, піхота наступала, а ДРГ зайшло до нас на позицію на опорнику. Багатьох хлопців повирізали. Цей бій запам’ятався через втрату побратимів. А загалом за ці роки багато чого пережив і звик до всього. Насправді війна – це не так романтично і героїчно, як усім здається.

– Як Ви опинилися в лавах ЗСУ?
– За мобілізацією потрапив до потужної
окремої артбригади. У її складі відслужив три мобілізаційні хвилі. Словом, і артилерію знав, і піхотний бій. Був заступником командира взводу самохідної артилерійської установ­ки 2С7 «Піон». Це артилерія, яка б’є з відстані 20-30 кілометрів. Від’їхали, відстрілялися і втекли. Ми були фактично найдальша установка, і зловити нас ніхто не міг. Дістати могли лише «Гради» і «Смерчі», таке траплялося, але зрідка. Працював і на гаубиці Д-30. Тоді, під час АТО/ООС, дихалося спокійніше.
2018-го я звільнився. На той час мав дружину, дитину і хотілося більше часу проводити з ними, а не в окопах по 10-11 місяців. Повернувся до цивільного життя, влаштувався охоронцем. Але знаєте, війна затягує, як наркотик. Коли немає адреналіну, тобі ніщо не цікаве. Нічого не сказавши дружині, приїхав до Кам’янця-Подільського і прийшов у Центр розмінування з бажанням служити. І мене взяли.
Я мав поняття про саперну справу, але знання поглибив на профільних курсах.

– Пам’ятаєте перший саперний бойовий досвід?
– Виїзд на ротацію і знищення боєприпасів. Виходив і на серйозніші завдання – працювали в «сірій зоні», між нашими позиціями і окупантів. Також прикривали піхоту. А якось ставили міни, будучи на прицілі у ворога.
Але все було без інцидентів, правильно обирали час, колективно ухвалювали рішення і все чітко відпрацьовували.

ОКУПАНТАМ ГОТУВАЛИ ПЕКЛО

– Де перебували вранці 24 лютого 2022-го?
– Ще у грудні 2021-го ми вирушили в ротацію на краматорський напрямок. Перебували на території аеродрому. О четвертій ранку нас підняли через тривогу. Всі зробили каву, думали, що навчальна. І тут почалися ракетні обстріли. Страху не мав. Усі побігли в бункер. Весь аеродром у цей бункер з’їхався, а росіяни періодично бомбили.
Згодом нам почали нарізати різні завдання. Знищували мости і дамби, аби сповільнити ворожий наступ. Наприклад, за ніч підривали три мости і дві дамби. І фізично, і морально важко було. Часто працювали в бруді, болоті, сльоті. Помитися можливості не було, спати не мали коли. Вранці поверталися, декілька годин кимарили і знову йшли на нове завдання. Війна ж, треба було зупинити ворога будь-якою ціною.

– Станіславе, які завдання і де виконували?
– Їх було настільки багато, що не всі пам’ятаю. Адже працював на донецькому, луганському, харківсь­кому, київському напрямках. Зупинюся на найцікавіших. Надійшов наказ підірвати міст. Знадобилося аж три тонни вибухівки. Потрібно було зробити так, щоб усе одночасно здетонувало. Сиджу на дамбі, кручу, розкладаю шашки. Щойно встановив детонатор, як кричать: «Відбій». Розвертаюся і бачу: йде пастух, і зо чотири десятки корів біжать. Встиг забрати детонатор. Якби цього не зробив, страшно уявити масштаби катастрофи.
Якось відвезли нас у село Дов­геньке під Ізюмом. Тоді точилися важкі бої за Ізюм. Російські літаки кожні 15 хвилин бомбили. Коли нині чую звук літака, починає трясти. Так-от, нам потрібно було облаштувати три точки, встановити 5 тонн вибухівки і підірвати на випадок прориву ворога. Дорожнє полотно шириною метрів 12, у глибину 20 сантиметрів асфальту, а далі – камінь. Кажуть: «Копайте!». Підійшов до полковника, мовляв, треба трактор, дайте свою машину, і я знайду нам техніку. Він погодився. Я поїхав до фермера, пояснюю: якщо за­йдуть росіяни, буде не до жартів. На що той відповідає: «Мені байдуже, яка влада. Мені жити треба, в мене власне фермерство». Але трактор погодився нам дати, правда, в ньому гальма не працюва­ли. Серед піхотинців знайшов хлопчину, який вчився на тракториста.
З горем навпіл вирили ті три ями. Це розповідати швидко, а копали годин 14. Далі відпрацювали ми, сапери. Трактор віддали на потреби ЗСУ.
Одного разу відправили на іншу грунтову дорогу, яку теж потрібно було перекрити. Тягнемо ТМки кілометрів зо 5. Ідемо полем, над нами артилерія літає, все світиться, бахкає. Починаємо копати. І тут чую, як праворуч від нас танк заводиться, а ліворуч – «беха». Кажу про це хлопцям, а вони: «Та не може бути». Виявляється, що ми зайшли на середину ворожої позиції. Наступного дня нам із безпілотника показали, як москалі виїжджають звідти. Коли виїхали, на наші «сюрпризи» нарвалися.
А біля Мар’їнки москалі вдень намагалися прорватися вперед, а ми щоночі готували для них «гарячі обійми». Також ми знімали мінні поля. За нами, метрів 20, працює самохідна артилерійська установка «Акація» по ворожих позиціях, москалі теж огризаються у відповідь, а ми у відкритому полі знімаємо міни, щоб пройшла українська техніка.
Нелегко працювалося і в селі Но­вомихайлівка, що на Донеччині, через постійні обстріли з важкої артилерії. Так гатили, що будинки тряслися, скло вилітало. Але, попри труд­нощі, нам вдалося знищити міст і не допустити прориву росіян.

– Адреналіну Вам не бракувало. А коли повернулися додому?
– Наприкінці весни. Недовго відпочивав і поїхав працювати на Київщину, в чорнобильську зону, Рудий ліс. Боїв не було, робота – за саперною спеціальністю. Москалів там не зустріли, правда, заходили на позиції, які вони залишили.

– Коли Київщину звільнили, чи спілкувалися з місцевими жителями, котрі пережили окупацію?
– Спілкувався з чоловіком із Київщини. В його будинку сидів штаб фсб. Йому пощастило, бо поводилися більш-менш по-людськи. Кавказці ж вивозили фури, комбайни, але над людьми не знущалися. Казали, що не прийшли з українцями воювати, а стояли як загороджувальні загони, щоб росіяни з поля бою не накивали п’ятами. А буряти і гвалтували, і пиячили, і стріляли, словом, поводилися, як дикуни,
і деякі росіяни також.

ДВІ КЛІНІЧНІ СМЕРТІ: СЕРЦЕ ЗАПУСТИЛИ

– Яка ротація стала найважчою?
– Третя – коли з Київщини поїхав на Донбас і під Бахмутом 9 грудня 2022-го зазнав важкого поранення.
Бої там точилися пекельні. Нас прикомандирували до штурмової бригади. Ходити там узагалі неможливо було, всі лазили, як вужі.
Ми були на Донбасі саме тоді, коли вагнерівці воювали. Їх там тьма-тьмуща. Вони пруть, пруть і пруть, навіть не маючи зброї. Ба­чили таке: вагнерівці брали стріч­ки і хутко бігли один за одним. Добігає один, мотає стрічки на дереві. Його розстрілюють, він падає, але за ним другий біжить. І його поклали. Біжить третій чимдалі й зав’я­зує нову стрічку. Аж за цими смертниками йдуть люди зі зброєю, які точно знають, що ця дорога не замінована. Там землі не було видно, бо все застелено трупами. Вони під­ривалися, їх розстрілювали, артилерія рівняла, але все одно йшли. Що їх мотивувало, я не знаю. Пригожин казав, що під Бахмутом полягли 30-35 тисяч вагнерівців. Для них люди – розхідний матеріал.
До речі, вагнери воюють краще, ніж російська регулярна армія.
У них досвідчені інструктори, які пройшли Сирію, Центральноафриканську Республіку.
У Бахмуті мало не доходило до боїв лоб у лоб. На околиці міста москалі зайняли крайню багатоповерхівку, а навпроти неї в іншій сиділи наші піхотинці. Три місяці москалі намагалися їх звідти вибити. І з танку стріляли, і гранати кидали, і натовпом перли. Нашим чоловікам треба медалі дати за те, що вони там тільки не пережили.
Відверто, думав, що ми звідти живими не виїдемо. Неодноразово потрапляли під обстріл артилерії, ракет. Якось біля машини так влупило, що аж дух забило. Пощастило, що грунт рихлий, як масло, і його розпушило. Якби був асфальт, осколки порозліталися б і могли біди наробити.
Там бахкає постійно. Пережити ніч – ще той квест, можна вийти в туалет і не повернутися. Зграями бігають собаки, які спробували людське м’ясо. Це вже собаки-людоїди. Ходять містом контужені й поранені, хтось шукає своїх, а хтось узагалі нічого не розуміє. Медики їздять і виловлюють їх. Поодинокі місцеві жителі вночі розводять вогнище. Вдень немає нікого, а вночі бочки горять, щось готують, кип’я­тять. Там хтось кричить, там триває обстріл, там люди ходять. Місто все розбите, повністю простріляне, будинки зруйновані. Пам’ятаю Бахмут із часів, коли служив у «Айдарі». А коли приїхав, не впізнав. Таке міс­то розвалили…

– Як Ви зазнали поранення?
– За три дні до закінчення ротації нас викликали на завдання. Ми мали перебігти з ангара до пози­цій і поїхати автомобілем. Першими побігли побратими – Юра і Вова.
Я зачекав, як має бути відповідно до заходів безпеки, і побіг. І тут москалі починають крити наш квад­рат. Снаряди лягають, лягають, лягають, і я відчуваю, що вже лечу в повітрі, мене підкидає. І бачу, як Юра забігає за ріг будівлі. До цього я мав п’ять контузій, то ж добре розумів, що й до чого. Одразу відчув, що щось не гаразд. Кричу хлопцям: «300», і падаю на землю. Нога оніміла, я не можу собі нічого накласти і навіть повернутися. Хлопці кинулися до мене, а росіяни продовжували крити квадрат. Осколки, пил, артилерія. Побратими мали б залягти і перечекати, бо я вже не бойова одиниця. Але війна проявляє людські якості, і вони не чекали, а сиділи біля мене, накладали турнікет, мотали і вирішили затягнути мене в ангар, де наше авто. Закинули в машину і сказали водію Ігорю, який уперше в ротації, мчати на пошук медиків. Лікарі ховалися, адже коли здавали їхню локацію, туди одразу прилітало. В мене з ноги ллється кров, я лежу внизу. Виїжджаємо, об’їжджаємо ангари, і ліворуч біля машини в рихлу землю падає снаряд. Усе скло повилітало. Я лежу внизу в машині, а побратими лише крикнули: «Гах». Їх контузило, і всі троє сидять, схиливши голови. Машина диркає. Думаю, якщо зараз безпілотник, то наступний снаряд точно по нас. Я з останніх сил зміг привстати, штурхнув Ігоря і кажу: «Вставай, їдь, бо наступний приліт буде по нас!». Він через силу натиснув на газ. Добре, що дорога пряма. Коли Ігор почав оговтуватися, я знепритомнів і далі вже нічого не пам’ятаю.
Потім хлопці розповідали пригоди мого порятунку. Спочатку привезли до стабілізаційного пункту «Айдару». Там записали моє прізвище. І з’ясувалося, що колишній мій комбат – тепер начальник штабу «Айдару». Тож мої рідні швидко дізналися про поранення.
Оскільки то був стабілізаційний пункт, далі повезли мене в інше місце в Бахмуті. Там пережив клінічну смерть, дефібрилятором завели серце, але я втратив багато крові. У мене рідкісна група крові – третя мінус. Знайшли чоловіка з такою ж групою і зробили пряме переливання, бо час ішов на хвилини.
Коли везли з Бахмуту на Дружківку, пережив другу клінічну смерть. Знову в мене залили кров, відрізали ногу. Артерію до коліна перебили, ампутація була залізна. Стабілізували стан і перевезли в обласну лікарню ім.Мечникова в Дніпро. Там я п’ять діб пролежав без свідомості. Був білий, як стіна. Два місяці перебував у реанімації. Потім лопла артерія, почалася кровотеча, знову замовили кров. Я постійно її втрачав. Тому вкрай важливо, аби люди, які не воюють і мають можливість, ділилися нею. Якби це всі робили, то медики мали б запаси. А насправді лікарі, медсестри, санітарки самі здають кров. Дякуючи їм, багато життів вдається врятувати.
Потім мене перевезли в Житомир, а вже звідти – в рідний Кам’янець. Майже рік провів у лікарнях, бо після лікування на мене чекали протезування і реабілітація.

– Протезувалися в Україні чи за кордоном?
– У Вінницькому інституті інвалідності. Але перед цим мені зробили реампутацію ноги. Коли протезували, вже наступного дня почав ходити. Процес звикання минув для мене досить швидко. Мабуть, через те, що займався спортом.
До речі, держава всіляко сприяє бійцям у протезуванні. Я спілкувався з багатьма військовими, і ніхто з них навіть 10 копійок не заплатив. Усе безкоштовно: протезування, реабілітація, харчування, ліки. Всі протези імпортного виробницт­ва – німецького, американського, японського. Протез у мене хоро­ший, чет­вертого класу, розрахований на 4 роки. Все разом обійшлося у 700 тис. грн. Іноді в соцмережах можна побачити повідомлен­-ня, що люди збирають гроші на протезування. Це роблять ті, хто хоче протез новішого п’ятого покоління, біонічний. Коштує він близько 70 тисяч євро. З ним можна сходами підійматися, крос бігати, перестрибувати, але через чотири роки теж потрібно замінювати. Але мене влаштовує і мій. Із ним я фактично одразу повернувся до звичного життя. Єдине, коли взимку слизько, то важко ходити на вулиці.

ПІДСТУПНОСТІ ВОРОГУ НЕ БРАКУЄ

– За Вашими плечима 9 років війни. Наскільки змінилися бойові дії під час АТО/ООС та повномасштабки?
– Це небо і земля. Під час великої війни з’явилася авіація, далекобійна артилерія та величезна кількість бійців.

– Чи були моменти, коли виникав страх?
– Так, але під час АТО. А потім страх зник. Знаю: треба працювати в будь-яких умовах, навіть небезпечних. Хтось вважає, що це погано, але я іншої думки. Страх заважає, збиває, а сапери мають бути сконцентрованими на роботі.
Я – професійний військовий. Зварник, наприклад, зварює, лікар робить операцію, а я йду мінувати.

– Чи здобули трофейні подарунки?
– Так, коли зайшли на позицію до орків. Правда, вже мертвих. Зна­йшли там РПГ, 80 вистрілів і два ящики московського пива.

– Чи варто недооцінювати ворога?
– Не варто. Це мирні люди можуть сміятися з «чмобиків». Військові ж добре розуміють, як вони працюють, і там є професіонали.
У них потужний ленінградський інженерний інститут, є досвід війни в Сирії, Афганістані, Грузії, Чечні тощо. Вони мають сильних спеціалістів і постійно розвиваються. Часто використовують стандартні інженерні боєприпаси із сюрпризами-паст­ками. Нині в них багато нових касет­них боєприпасів, словом, чим і ким воювати вони ще мають.

– Які епізоди військової служби розчулили?
– Війна робить черствим. Але один момент таки зворушив. Ми зайшли в Солодке. Назустріч біжить хлопець, весь брудний, бородатий і з ножем-тесаком. Підбігає: «Ви цей будинок перевіряли?». Кажу: «Ні». – «Прикрий!». Він зайшов, зрадів їжі. Цікавлюся: «Що сталося?». Розповів, що росіяни за дві години можуть бути тут. Частина його хлопців встигла відійти. Росія­ни зайняли їхні позиції та беруть у полон офіцерів, а з рядового складу знущаються і вбивають. Мені тоді стало шкода наших хлопців.

– Чим займатиметеся після реабілітації?
– Поки я звільняюся з лав ЗСУ за станом здоров’я. Але готовий повернутися працівником ЗСУ, якщо знадобляться мій досвід і знання.

Галина МИХАЛЬСЬКА,
служба зв’язків із громадськістю 143 ОНТЦ «Поділля».