Субота, 15 Червня 2024 р.
30 Травня 2024

І МІСІЇ ЗА КОРДОНОМ, І ОБОРОНА РІДНОЇ ЗЕМЛІ

29 травня – Міжнародний день миротворців


Починаючи з 1992 року, ЗСУ беруть участь у миротворчих операціях під егідою ООН, НАТО та інших міжнародних організацій. Відтоді до таких місій долучилися близько 40 тисяч українських військовослужбовців. Але через повномасштабне вторгнення росії в березні 2022-го українських миротворців відкликали з усього світу, і наша участь поки на паузі. Однак досвід, здобутий нашими миротворцями, став у пригоді. Власне так вважає начальник кінологічної служби 143 ОНТЦ «Поділля» капітан Віктор ПОЛЮХ. За його плечима 17 років служби в ЗСУ, участь в АТО/ООС та повномасштабній російсько-українській війні, а також дві миротворчі місії. Тож із нагоди Міжнародного дня миротворців, який відзначили 29 травня, спіл­куємося з капітаном про те, як досвід миротворця знадобився у відстоюванні незалежності України.

ВІЙНА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ КОСОВА І РОСІЙСЬКИЙ СЛІД

Під час миротворчої місії в АфганістаніЗа роки служби Віктор Вік­торович перебував на різних посадах і, коли отримав шанс взяти участь у миротворчій місії, одразу ж погодився. Розумів, що здобуде новий бойовий досвід у складі коаліційних сил щодо підтримки миру і безпеки, адже місія мультинаціональна, з великою кіль­кістю представників Збройних сил усіх країн НАТО:
– У грудні 2013-го вирушив у колишню Республіку Югославії, а саме Республіку Косово, яка офіційно визнана багатьма країнами світу, – починає ділитися спогадами Віктор. – Доти я мав досвід розмінування колишніх військових полігонів і утилізації надлишкових боєприпасів, визнаних непридатними для подальшого використання. Для мене все було новим, це був новий виклик, новий досвід, нова країна.
Подорож розпочалася із залізничного вокзалу Хмельницького, тут зупинявся потяг «москва-Софія». Міністерство оборони Украї­ни викупило для мене і службового собаки Лорда (породи лаб­радор) усе купе. Понад добу добиралися до Софії, далі автобусом – до Косова. Мешкали на військовій базі, названій на честь французького маршала Жана Делаттре.
Насамперед нас увели в курс справ, адже ситуація там була напруженою через демонстрації та різні заворушення на півночі Косова, де досі проживають чимало етнічних сербів, які не погоджуються, що Косово – незалежна держава. Вони вважають це територією Сербії, тож постійно провокують заворушеннями, маючи підтримку силових структур Сербії та сприяння фсб росії. Ця ситуація нагадує Україну і росію. На власні очі бачили докази перебування російських військових на території Косова. У приміщеннях поблизу аеропорту м.Прищтина, столиці Косова, яке росіяни об­лаштували під казарму, валялися російські газети 1999-2000 років, кирзові чоботи, офіцерські сумки. Ймовірно, їх раптово підняли на ноги і евакуювали звідти.

– Вікторе Вікторовичу, чим Ви займалися під час миротворчої місії?
– Багато навчалися. Запам’ятав практичне заняття з евакуації із повітря умовно пораненого службового собаки, який підірвався на мінному полі, з кінологом. Нас із Лордом підняли з поверхні землі та затягнули на тросі в евакуаційний вертоліт. Плюс були потужні спільні навчальні стрільби з військово­службовцями Збройних сил Німеччини. Вдалося постріляти з різних видів натівського сучасного озброєння. Особливо вразило спорядження швейцарської групи розмінування. В них у броньованих машинах є все необхідне для саперної справи. Чітко тоді бачиш прірву, яка була 2014 року між матеріально-технічним оснащенням провідних західних країн і України. Хоча багато іноземців мріяли постріля­ти з автомата Калашникова (усміхається).
Долучалися і до розмінування. Зокрема, розміновували гору Цивіліан на висоті 1400 м над рівнем моря. Тут розташовувалася юго­славська військова частина зв’язку, яку під час югославської війни обстріляли війська НАТО касетними боєприпасами. Рівень забрудне­ності боєприпасами, що не вибухнули, великий. Не здивуюся, якщо ця робота і досі продовжується. Ми здійснювали перевірку територій на наявність боєприпасів, що не здетонували. Залучали мінно-розшукову собаку. І хочу сказати, що декілька касетних боєприпасів, які не розірвалися і залетіли в грунт, виявили завдяки Лорду.
Але основне наше завдання – перевірка дорожніх завалів, різних видів блокувань на автомобільних трасах, які влаштовували серби проти пересування коаліційних сил НАТО. Вони робили ці завали з гумо­вих шин, бетонних конструкцій, різного металобрухту, будь-що стягува­ли на дорогу. І могли мінувати та влаштовувати пастки, тому ми постій­но були пильними і ретельно все пе­ревіряли. Всюди були написи «NATO, GO HOME!», «STOP NATO».

Віктор Полюх під час відзначення українських миротворців 2014 року в Косові з нагоди Дня Незалежності України– Ви перебували в Косові саме тоді, коли розпочалися бойові дії на сході України. Що думали з цього приводу іноземці?
– Маю власні спостереження щодо ставлення сербів до нашої війни. Спочатку чудово з ними ладили, вони на нашій базі переважно працювали на кухні. Спілкува­лися російською та сербською мовами, багато спільного на той час простежувалося з цією нацією – одна віра, схожа мова. Та коли почалися події на Майдані, а потім росія анексувала Крим, серби кардинально змінили свою поведінку і ставлення до українців. Потім почалися заворушення на півночі Косова, де переважно проживали серби. Там діяла стандартна російська тактика: почали надходити дзвінки про замінування коледжів, університетів, гуртожитків. Ситуація нагадувала початок війни в Україні. Згодом у населених пунктах місцеві почали вивішувати банери з путіним, де писали таке: «Крим – це росія, Косово – це Сербія, одна віра – одна кров», «Сербія і росія – назавжди». З’являлися нацистські знаки біля малюнків українських прапорів, тобто почалося нагнітання проти України. Доходило навіть до того, що хлопців із 30-ї окремої механізованої бригади, яка здійс­нювала патрулювання населених пунктів півночі Косова, почали закидати камінням.
Я зрозумів, що війна між сербами і албанцями була дуже жорстокою й виникла на грунті етнічних відмінностей та релігії. Їздив в один православний храм. Косовари, коли його захоплювали, всіх монахів-сербів повбивали, а зі стін зубилами позбивали всі фрески і по­виколювали очі святим. А загалом, якщо серби вдячні росії, то албан­ці – Німеччині та США, чи не на кожному їхньому будинку висять прапори цих країн. Вони дуже шанують ці народи за те, що допомогли їм відстояти свою новостворену країну.

– Які враження загалом справила Республіка Косово?
– Це країна з червоними дахами. Клімат чудовий, гірський, комфортний для проживання. Якщо піде дощ, болота немає, як в Україні, бо все миттєво просочується в грунт і каміння. В архітектурі вбачається вплив Османської імперії, тож косовари турків поважають. Міста там небідні, автомагістралі були кращими, ніж у Києві. Потужної індуст­рії в них немає, вони займаються переважно сільським господарст­вом, плюс працюють маленькі цементні заводи. У них хороша освіта, є школи та університети. Не жебракують, не бідують, їсти не просять, роботу мають. Щодо їжі, то не їдять свинину, надають перевагу яловичині, рибі, морепродуктам, п’ють пиво і вино. Одягаються, як європейці. Словом, є такими проєвропейськими мусульманами. Полюб­ляють барбекю у вихідні.
Підсумовуючи першу ротацію, скажу, що мир і безпека в Косові існують завдяки миротворцям, які ризикують життям у чужій країні. Якщо забрати звідти миротворчі сили, підключиться фсб, сербська розвідка і силові структури, знов розпочнеться військовий конфлікт, що може затягнутися на роки. Як відбувається сьогодні в Україні. Тобто Косово нині перебуває в режимі сплячки і очікуванні нових військово-політичних провокацій.

АФГАНІСТАН: РІШУЧА ВИТРИМКА, УКРАЇНСЬКА СИЛА

Віктор Полюх і Лорд під час спільних навчань із німецьким миротворчим контингентом щодо перевірки доріг на наявність вибухонебезпечних предметів– Вікторе, коли і куди вирушили у другу миротворчу місію?
– 2016-го поїхав в Ісламську Республіку Афганістан. Ця країна у біль­шості асоціюється з радянсько-афганською війною. Але, як сказав мій бойовий товариш Олег, не такий страшний вовк, як його малюють, не такий страшний Афганістан, як про нього кажуть. На той час він уже вдруге там перебував.
Моя поїздка почалася з Італії, оскільки їхали у складі італійського національного контингенту як окрема група розмінування. У Римі українців зустрів військовий аташе України в Республіці Італія, провів ескурсію. Я побачив Колізей, храм усіх богів – Пантеон, залишки Древнього Риму. Побували ми на прийомі в посла України в Італії, він побажав нам успіху. В його очах було видно гордість за Україну, яка хоч і не є членом НАТО, але є партнером НАТО і бере участь у серйозних миротворчих місіях. На той момент війна в Афганістані розглядалася як найсерйозніший військовий конфлікт того часу.
Прилетіли в Афганістан 30 березня, на термометрі – плюс 35 градусів. Інструктаж, брифінг про обстановку, правила поведінки, рівні загроз, клімат, попередні атаки сил Талібану, взагалі про соціально-політичну обстановку. Місія була серйознішою, ризикованішою, відповідальнішою та цікавішою.
Задля безпеки територія табору, де ми базувалися, повністю огороджена, захищена, з великою кіль­кістю бастіонів Хескі (нині такі можна побачити і в Україні). Велика кіль­кість камер відеоспостережень, усі паркани під електрикою, плюс при в’їзді в базу працював рентген для сканування за потреби авто, застосовувалися і мінно-розшукові собаки.
Місія наша називалася «Рішуча підтримка», вона була навчально-тренувальною.

– Чому така назва?
– Бо мета її полягала в якісній підготовці афганської національної армії. Щодня на територію «Кемп-­арени» прибували військовослужбовці та військовослужбовиці афганської національної армії. З ними американські й італійські інструктори проводили заняття з бойової та спеціальної підготовки. НАТО і США вклали величезний фінансовий ресурс у матеріально-технічне забезпечення афганської національної армії: починаючи з форми і закінчуючи автомобільним броньованим транспортом та навіть вертольотами. Загалом ситуація там нагадувала мені хрестовий похід через те, що в Богом забутій країні зібралися люди з усього світу. Наприклад, в аеропорту за організацію польотів, оформлення вантажів відповідали румуни, за екологію на базі – індійці та македонці, за розвантаження військових багажів – кенійці, за ремонт автомобільної техніки – американці, індійці, македонці. До речі, кожен військовослужбовець відповідає лише за свій напрямок. Скажімо, якщо ти – водій, значить за тобою всі транспортні питання. Але, в разі поломки авто, за ремонт авто відповідають автомеханіки.

– Чим Ви займалися?
– Наше завдання – патрулювання, перевірка шляхів просування коаліційних сил НАТО на наявність вибухонебезпечних чи саморобних вибухових пристроїв. Це були регулярні виїзди на сотню кілометрів, які ретельно планувалися і аналізувалися. Постійно уважно спостерігали, щоб ніхто з місцевих не врізався в нашу колону під час пересування. Тоді його витісняли, адже за кермом міг бути смертник. У місті траплялося, що на дорогу ні з того ні з сього виходила жінка в паранджі та ставала посеред декількох машин. Ці моменти небезпечні, адже від афганців можна чого завгодно очікувати. Для них покінчити із власним життям – святе діло в ім’я Аллаха.

– Чи всі місцеві негативно ставилися до сил НАТО і підтримували Талібан?
– Ні. Реальну картину демонст­рує фільм «Перекладач». Багато тутешніх жителів працюють у військах НАТО перекладачами. Вони нічого доброго не побачили в діях талібів. Через них небезпечно виїжджати за межі міста, бо можна повернутися без машини або взагалі валятися з відрізаною головою. Коли ми з ними спілкували­ся, вони порівнювали талібів із сепарами в Україні. Тому місцеві працювали на НАТО і Збройні сили США, аби їхні сім’ї отримали можливість покинути Афганістан і здобути політичний притулок у США. Завдяки цим перекладачам можна було багато чого дізнатися від місцевих жителів.
Коли ми там перебували, глобальних військових зіткнень із Талібаном не траплялося. За рік мого перебування таліби один раз із мінометів обстріляли аеродром нашого табору і втекли.
Але серед місцевих траплялися й такі, які працювали на натівських базах, та потайки підтримували талібів. Коли перебували на базі в Баграмі, військовослужбовець США розповів про робітника-камікадзе. Він понад 8 років був автомеханіком, гарно себе зарекомендував, тому його не надто прискіп­ливо перевіряли на КПП. А дарма, адже щодня в цигарках замість тютюну він заносив пластичну вибухову речовину. А вечорами сидів і виготовляв пояс шахіда. Вичекавши слушний момент, коли американці займалися спортом, здійснив підрив. Загинули 7 людей, зазнали поранень 11.

Після військового марафону Dancon March– Хто з миротворців інших країн підтримував Україну?
– На військовій базі в Баграмі зустріли військовослужбовців із Грузії. Побачивши українські прапори на нашій формі, вигукнули «Слава Україні!», запросили в гості, пригостили грузинськими солодощами. Казали, що українці – молодці, треба мочити сепарів і військових рф за те, що вони роблять в Україні й робили у Грузії.
Товаришували з литовцями, досі підтримую з ними зв’язок, вони допомагають як інформативно, так і фінансово. Литва і Грузія найкраще нас розуміють, бо побували в нашій шкурі й добре знають, хто такі росіяни. До речі, коли розпочалася повномасштабна війна, яку я зустрів у Краматорську, перші есемес­ки зі словами підтримки отримав саме від литовців.

– Який досвід, отриманий у миротворчих місіях, знадобився під час війни в Україні?
– Спостережливість, вміння налагоджувати контакт із місцевими і отримувати від них потрібну нам інформацію. Шоколадки чи футбольні м’ячі рятували життя військовим різних країн під час миротворчої місії. Їх давали дітям, які на знак вдячності підказували, на якому повороті чи узбіччі закопана протитанкова міна. Зрозумів, що робота з громадськістю допомагає. Зокрема, під час крайньої ротації в Сумській області співпрацював із добровольчими формуваннями територіальних громад. Це жителі прикордонних населених пунктів, які володіють реальною ситуацією і можуть із точністю сказати, якого року і який підрозділ облаштовував мінне поле чи готував міст до підриву. Вони знають усі стежки, дороги, наявність озер, річок, мостів, дамб у межах населених пунктів. Тобто володіють точнішою інформацією, ніж військовослужбовці ТРО.
До речі, перші безпілотники та засоби РЕБ у дії теж побачив в Афганістані. У військовослужбовців ЗС Італії перейняв досвід ретельно планувати операції (виїзди), зав­жди мати план А, В і С.
Тримати себе в гарній фізичній формі – теж моя звичка, сформо­вана в місіях. У військах НАТО та США не побачиш пузатих «дядьків» з ознаками 7-8 місяця вагітності, які досі зустрічаються в ЗСУ.

– Чим ще запам’ятався Афганістан?
– Це країна контрастів. У містах якісні дороги, доступна освіта, медицина тощо. А в селах – біднота. Шевченківські глиняні хати, проте на кожній є супутникова тарілка і на подвір’ї автомобіль. Листяних дерев практично немає, лише хвойні. Взимку палять усім, що під рукою: коров’ячими кізяками, пластиковими пляшками, шинами, гумою. Від цього сморід поширюється по всіх долинах. Дітей до 7 років не реєструють через високу дитячу смертність. Сільські діти помирають переважно через холодні температури взимку, недоступну медицину, неякісні воду і харчу­вання. На дорогах у них справжній хаос. Водії їздять навмання, можуть вистрибнути на зустрічну смугу руху, тому треба бути вкрай пиль­ними.
У Косові та Афганістані помітив, що значну увагу там приділяють ветеранам і військовослужбовцям, які зазнали різних поранень та інвалідності. Вони організовують спортивні забіги (ходьбу) на дистанції 25-50 км, і кожен військовослужбовець платить за участь. Потім гроші спря­мовують ветеранам на знак подяки, уваги, пошани.
Я теж брав участь у цих заходах: ходив із Лордом 25 км, потім сам 25 і 50 км. У Косові ми виходили за межі нашої військової бази, а в Афганістані це було небезпечно.
У Косові до заходу долучилися близько тисячі військових з усіх країн світу. Усі з’їжджалися на одну базу, обов’язково мали військову форму і додаткову вагу не менше як 10 кілограмів. Перед стартом кожен учасник зважувався. Після прохо­дження 35 кілометрів ноги стають, немов колоди. Потрібно періодично зупинятися і використовувати дитячу присипку, міняти шкарпетки. Через певну відстань розташовані точки зупинки, де можна попити води, з’їсти шоколадку чи банан, аби поповнити запаси енергії.
Такі забіги підтримують фізичну форму, але це ще хороша психологічна розрядка. Учасники здружуються і допомагають один одному. Такі заходи доречно було б започаткувати і в Україні після нашої Перемоги!

– Якщо порівняти миротворчі місії та війну в Україні, де небезпечніше?
– На мою думку, рівень небезпеки та інтенсивності воєнних дій у порівнянні Косова і України – 1 до 30, відповідно з Афганістаном – 1 до 15. Тобто війна в Україні є найжорстокішим і найнебезпечнішим військовим конфліктом, в якому я брав участь.

Галина МИХАЛЬСЬКА, служба зв’язків
із громадськістю 143 ОНТЦ «Поділля».