Неділя, 14 Липня 2024 р.
20 Червня 2024

ЛЕТОВИЩЕ ВОГНЮ І НАДІЇ

Минуло 10 років із часу однієї з трагічних сторінок в історії російсько-української війни. В ніч на 14 червня 2014-го, о першій ночі, неподалік від Луганська вагнерівці збили другий борт українського Іл-76, унаслідок чого загинули 40 десантників і 9 членів екіпажу. Тоді це стало найбільшою втратою з початку АТО і найбільшою на той час одночасною втратою ЗСУ.

Серед останніх пасажирів другого борту, котрим напередодні фатального рейсу вдалося приземлитися, був наш земляк, офіцер ЗСУ, нині – начальник відділення організа­-ції навчального процесу – заступник начальника навчального центру в/ч А2641 майор Віталій КОВАЛЕНКО.
Він разом з іншими війсь­ковослужбовцями 80 окремої аеромобільної бригади ВДВ ще з березня 2014-го був за­лучений до виконання завдань із захисту східних регіонів дер­жави, а в подальшому – проведення АТО в Донецькій та Луганській областях, де разом зі своїм інженерно-саперним взводом виконував інженер­ні та інші бойові завдання. Зокрема, Віталій тримав оборону Луганського аеропорту з червня і до дня відходу звідти українських військовослужбовців через вторгнення російської армії на летовище. За особливі заслуги в захисті територіальної цілісності України, бездоганне виконання військового та службового обо­в’яз­ків, проявлену особисту мужність нагороджений відзна­кою «Командира 80 ОДШБр», нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту», по­чесними нагрудними знака­ми Головнокомандувача ЗСУ: «Сталевий хрест» та «За досягнення у військовій службі ІІ сту­пеня», медаллю «Ветеран війни».
Інженерів ніколи не готували виконувати завдання під час прямого бойового зіткнення, навпаки, вчили без поспі­-ху працювати очима, вухами, руками, тобто вести боротьбу з мовчазною смертю. Однак війна, розв’язана росією, засвідчила, що сапери не лише по­пе­реду перших, а саме во­ни час­то опиняються під об­стріла­ми і в найнебезпечніших місцях.
Перші дні та місяці АТО, перші обстріли, втрати і поранення, ризиковані завдання – все це назавжди закарбувалося
в пам’яті Віталія. А згодом ці спогади лягли на папір і тепер займають важливе місце в сімейному архіві. Гортаючи сторінки болючих, щемливих і зворушливих одкровень, ще раз переконуєшся в жорсто­кості російської армії, яка вміє лише все нищити на своєму шляху.
В Україні є День вшанування захисників Донецького аеропорту. А ось про тих, хто до останнього тримав оборону Луганського, говорять мало. Тому Віталій погодився поділитися власними спогадами з читачами «Подолянина», надавши рукопис.

* * *
«2012-го року я закінчив факультет військової підготовки К-ПНУ ім.І.Огієнка і отримав звання молодшого лейтенанта. Фактично це був останній випуск перед переведенням факульте­-ту до Львівської академії сухопутних військ ім.Геть­мана П.Сагайдачного.
За розподіленням потрапив до 80 аеромобільного полку (тепер 80 окрема десантно-­штур­мова Галицька бригада) командиром взводу інженерно-саперної роти. Там пройшов курс повіт­ряно-десантної підготовки.
2012-го як керівник групи розмінування розміновував тери­торії колишньої 275 артилерійської бази ракет і боєприпасів у с.Новобогданівка.
І от кінець 2013-го. У той час уже всі ЗМІ активно обговорювали події на Євромайдані, в країні відчувалася напруга. Я запам’ятав один січневий день 2014-го, який провів на Сторожинецькому полігоні. День був складним. Готувалися до стрибків. Парашут зазвичай укладається двома номерами, тобто вдвох. А я укладав сам, бо завдання на той час бу­ло, щоб підготувати якнайбільше «куполів». Самотужки вклав чотири парашути, аби виконати чотири стрибки. Цілий день провів на плацу, де проводилося укладання. І ось пізно ввечері нас шикують, мовляв, відставити стрибки, вибуваємо в частину, є від­повідне розпорядження щодо підсилення деяких напрямків.
Ну, все, прибули в пункт постійної дислокації, місто Львів. Лютий і початок березня провели в режимі очікування.

Віталій Коваленко* * *

Ми перебували в ППД, доки 8 березня ешелоном у повному складі вся бригада не вибула в Чернігівську область, на полігон Гончарівський, де пройшли низку навчань. Якось увечері отримали завдання – аби кожен командир підрозділу на ранок підготував карту із нанесенням обстановки та завданнями. У мене ні карти, ні принтера, словом, нічого немає. Свій взвод (а це 12 людей) відправив відпочивати (дехто ніс патрулювання), а сам цілу ніч не спав, шукав способи виконати завдання. І на ранок усе було виконано!
Знову переміщення, цього разу на Сумщину. Це був кінець березня. Прибули на полігон, звідки нас розподілили на блокпости. Оскільки інженерів було мало, то наш взвод розподілили в різні роти. Ми потрапили в роту, якою на той час командував капітан Вадим СУХАРЕВСЬКИЙ, позивний «Борсук». Нині він – уже полковник ЗСУ, є заступником Головнокомандувача ЗСУ, а з червня 2024-го – командувач Сил безпілотних систем ЗСУ.
Ми перебували на блокпосту в Батурині. Сюди для військових місцеві зносили закрутки, воду, хліб, печиво. Я із солдатами облаштували імпровізований польовий склад.
У той період ми декілька разів переміщалися: різні населені пункти, різні табори, різні люди. Але елементи бойової підготовки відпрацьовували весь час. Ми, інженери, встановлювали інженерні загородження, мінометники розгортали міномети, артилеристи – гаубиці, ремонтні підрозділи ремонтували і підтримували в постійній бойовій готовності техніку. Словом, усі виконували свої функціональні обов’язки і очікували наказу.

* * *

У квітні отримали команду колоною з-понад 15 одиниць колісної техніки вибути в Луганськ, обминаючи Куп’янськ. Тутешнє населення тоді вороже ставилося до військовослужбовців ЗСУ. У те­лефоні мав GPS, тож вів усю колону. Ми їхали з начальником інженерної служби першими, а всі – за нами. Це велика відповідальність, зрозуміло, що хвилю­вався.
Постійно був у напруженні, пильно вдивляючись в екран телефону. Їхали селами, вузенькими вуличками, техніка ледь-ледь вміщалася. Їдемо, обминаємо Куп’янськ і виїжджаємо… прямісінько на водну перешкоду. Добре, що там лежали 5 понтонів (мостова переправа), і так по одній машині проїхали.
Без пригод дісталися до околиць Луганська. Розмістили нас на складах. Па­м’ятаю, що тоді, у квітні, випав сніг, і ми знову перебували в режимі очікування й спостереження. І доки стояли озброєні та чекали команди, в цей час сепаратисти захоплювали Луганську СБУ та інші державні структури.

* * *

Згодом отримали наказ передисло­куватися в базовий табір поблизу міс­та Щастя на відновлення боєздатності.
А в цей час рота Вадима Сухаревського стоя­ла під Слов’янськом на 9-му посту, де почалися перші бойові зіткнення з ворогом. Хлопці тоді відчули на собі, що таке вогонь, обстріл.
Цей період став для мене пам’ятним ще й тому, що дистанційно отримав чергове військове звання старшого лейтенанта. До слова, звання капітана я теж отримав, виконуючи бойові завдання на сході України.
Але повернімося до весни 2014-го. Ми ненадовго перемістилися в Довгеньке, де розташовувався штаб АТО. Сюди ж прибула третя рота Сухаревського. Хлоп­ці вже були, як кажуть, биті, обстріляні, від них пахло війною і відчуттям, що це все серйозно.
На той час начальником штабу 80 окремої аеромобільної бригади був полковник Андрій КОВАЛЬЧУК, нині він – генерал-майор ЗСУ. Коли почалися бойові дії, він узяв управління на себе і в подальшому очолив оборону Луганського аеропорту. Полковник викликав мене, сказав взяти необхідне і поїхати з третьою ротою Сухаревського. Колоною вирушили в бік Слов’янська, і тоді я вперше потрапив під обстріл. Запам’ятав ту ніч. Їхав у останньому БТРі, раптом зупинка і команда: «Вийти з машини!», чути постріли. Важко було повернути контроль над тілом, адже мене трусило. Пам’ятаю: вибіг, оглядаюся, а навколо – ліс. Команда старшого: «Зайняти кругову оборону!». Забігаю в ліс, тіло труситься, впав, займаю сектор оборони, веду спостереження. Не знаю, скільки минуло часу, як знову почув: «До машини!». Стрільба вщухла, місцями перейшла на дальні фланги, прямого контакту з ворогом не було. Почало світати. Ми підбігли до БТРа, переїхали в інше місце, і знову наказали зайняти оборону. На ранок усе вщухло, і ми добралися до околиць Слов’янська. Тут стояла наша артилерія. Наше завдання – облаштувати невибу­хові загородження, зокрема і сигнальні міни по периметру для завчасного виявлення можливих диверсійних груп. Там пробули днів з 10. Із харчуванням було проблематично, один сухпай ділили на 2-3 дні. Але ніхто не скаржився.
Ще в цей час мали можливість перевірити міцність і витривалість пластин бронежилету, стріляючи зі снайперської гвинтівки калібром 7,62 мм. У мене досі є моя пластина, яку не взяли кулі.

* * *

Повернулися в штаб АТО, переночували і вранці вибули колоною БТРів. Куди – й гадки не мали, мало хто й що розповідав. Цілий день їхали і нарешті дісталися на авіабазу Чугуїв. Там стояли три військово-транспортні літаки Іл-76, які я сфотографував на згадку. Розумів, що кудись маємо летіти. В один борт вантажили по 2 БТРи. Ми потрапили на другий борт. На турбінах я запам’ятав напис «777». У голові промайнула думка, що це – щасливий борт.
Нам повідомили, що вилітаємо в Луганський аеропорт на підсилення інших підрозділів. Вони з перших днів квітня тримали там оборону заради недопущення захоплення аеропорту, що могло вилитися в перекидання військових сил росії повітряним шляхом або появи в «ополчення» військової авіації.
Капітан корабля повітряного судна під час інструктажу сказав: «Будьте готовими, можливий обстріл. Ваше завдання – не панікувати в будь-якому разі. Як командир судна, буду до останнього вести бій, і, в разі підбиття літака та падіння, робитимемо все, аби здійснити екстрену посадку. Все зрозуміло?». Мало хто розумів усю серйозність, мені самому не хотілося вірити в погане.
Повантажилися, це був вечір 12 червня. Я розкрив бронежилет під БТРом і ліг. Відчувалася вібрація, потужний гул, від утоми заплющувалися очі, хотілося спати. Через деякий час задрімав, але відчув якісь зміни, відбувалося щось не­зрозуміле. Згодом ми дізналися, що літак двічі намагався приземлитися в Луганському аеропорту, але злітні смуги не підсвітили, почався обстріл, і всі три рейси приземлилися в Мелітополі десь о 5 ранку. Ми були втомлені важким днем, ніччю, переміщенням. Нас роз­містили в казарму, де всі попадали на ліжка без матраців із думкою про відпочинок. Хвилин за сорок знову сказали вантажитися в літак. Що зробиш, наказ є наказ. І десь близько опівдня три рейси успішно приземлилися в аеропорту. Нас зустрів майор Анатолій ІЧЕНСЬКИЙ із 80 бригади, котрий керував діями безпосередньо на місці.
Доки ми влаштовувалися, озиралися довкола, три борти піднялися в небо. Тоді, в ті перші хвилини, коли знову відчули землю під ногами, навіть припустити не могли, яка трагедія станеться із другим бортом, яким ми прилетіли. Ми виявилися останніми пасажирами, яким пощастило приземлитися.

* * *

Згодом з’ясувалося, що в ніч на 14 черв­ня в Луганському аеропорту мали приземлитися три військові борти, всі три літаки Іл-76. Вони вилетіли з Дніпровського летовища 13 червня, близько 23.00. Злітна смуга була без підсвічу­вання через знеструмлений аеропорт, і для орієнтування літаків, що сідали, бронетехніка та вантажівки українських десантників шикувалися вздовж смуги і підсвічували фарами. Перший борт Іл-76 сів успішно.
Другий під час заходу на посадку, перебуваючи на висоті близько 700 метрів, був атакований вагнерівцями із ПЗРК «Ігла». Іл-76 відстрелив теплові пастки. Другу ракету було випущено із землі.
Вона вразила літак, і той зайнявся в повітрі, впав на фюзеляж і вибухнув. Це сталося кілометрів за 5-7 від аеропорту. Вже на землі також почав горіти та вибухати боєкомплект, який був транспортований. Стовп вогню був висотою з 10-поверховий будинок. На борту літака пе­ребували 40 десантників 25 окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади та 9 членів екіпажу. В результаті обстрілу всі загинули. Я пам’ятаю ту жахливу ніч…
Удосвіта до місця падіння літака з аеро­порту висунувся зведений підрозділ українських бійців. Я залишився в аеропорту, але був на зв’язку з товаришами. На місці падіння вони побачили розкидані уламки фюзеляжу, понівечену зброю, рештки тіл. Від хлопців, які були в бронежилетах, тільки тулуби залишилися. Важко, картина дуже жахлива і болюча. Збирали все, що бачили: руки, ноги, аби за татуюваннями чи іншими ознаками можна було впізнати. Працювали оперативно, адже це була «сіра зона». Група зібрала дві вантажівки решток тіл, знищила деякі залишки зброї та боєприпасів.
Ще коли я летів другим бортом, у голові крутилася нав’язлива думка: де заховатися, знайти безпечне місце, аби вижити в разі падіння? От є ніс БТРа, думаю, залізу під кермо. Це ніби найбезпечніша ділянка, там найбільше металу,
і є надія вижити. Може, поб’юся, щось зламаю, але залишуся живим. За фотографіями, які військовослужбовці показували після трагедії, там нічого не залишилося. Взагалі нічого. І врятуватися у хлопців, на жаль, шансу не було.

***

Уранці 14 червня зв’язок відновився, і я зателефонував дружині. Рідні знали, що я мав кудись летіти. І коли з новин дізналися про збиття літака і не отримали звістки від мене, багато чого пережили. Кохана зізналася, що для неї це були найважчі хвилини в житті. Вона провела ту жахливу ніч у церкві. І коли я пере­дзвонив, аж тоді рідним полегшало.
Я ж перебував там, де починалися перші бойові дії, перші бойові зіткнення, перші втрати. Постійно в напрузі, але усвідомив, що жодних емоцій не може бути, бо це дуже важко. Емоції працюють проти тебе. Зрозумів, що потрібно максимально бути сконцентрованим.
Відчули і ми прильоти з «Градів». Тоді був разом із підрозділом Сухаревського. Згадую, як він спокійно стоїть, б’ють «Градами», і коли від нас почало товкти метрів за 100-150, він каже: «От тепер шукаємо укриття». І ми почали ховатися в підвал.
На території аеропорту я зрозумів таке поняття, як ілюзія безпеки. Деякий час спав в автобусі, думав, що це ж надійно, металеві конструкції. А коли побачив на власні очі наслідки першого прильоту, зруйновані конструкції, понівечені стіни, зрозумів, що все дуже відносно в питанні безпеки.
Пам’ятаю перший близький приліт. Тоді «Гради» дуже актуальні були, били з боку Луганська і одразу по приїзду «гуманітарного конвою». Ранок, сильний
обстріл, коридор довжиною метрів сім, і в кінці я спав. Перед будівлею стояв БТР, і йому поцілило прямісінько в заднє колесо, тобто метрів 15 від мене так доб­ряче гахнуло. Двері вирвало, добре, що впали на стіну, а не на голову. Дим, пил, я білий від штукатурки, вибухова хвиля, легка контузія, але, дякувати Богу, всі живі й здорові, і в тому БТРі нікого не було. У сусідній теж прилетіло, там спав військовослужбовець, водій БТРа, який залишився живим.
А під час одного обстрілу загинув солдат Андрій Костирка. Хороший, добрий хлопець, світла людина і дуже відповідальний військовий. Окупанти поцілили в машину з боєприпасами, цілий день усе рвалося, ми сиділи в укритті. Ввечері зрозуміли, що під час прильоту загорілася вантажівка, а солдат Костирка намагався погасити пожежу, щоб врятувати майно. Але відбулася детонація, після якої він, на жаль, до нас в укриття не повернувся. Його прізвище закарбоване на Дошці пошани 80 ОДШБ з-поміж інших імен, котрі віддали життя за оборону України.

* * *

Із кожним днем пострілів ставало все більше, катастрофічно руйнувалася інфраструктура аеропорту. Пам’ятаю, як у перший день після прибуття ми у шльопанцях ходили у приміщенні терміналу аеропорту, VIP-зона стояла неушкодженою, з телевізорами, навіть пляшки з алкоголем стояли цілими. Всі за собою прибирали. Але згодом усе зазнало масштабних руйнувань.
Постійні обстріли на підсвідомості відточили до рефлексів алгоритм дій і правила порятунку. Куди б не приходив і де б не був, одразу пробігав поглядом територію в пошуку місця, де можна заховатися. Якось уночі, коли почали обстрілювати, мало не із заплющеними очима в спальнику добіг до колони, аби там заховатися. Інстинктивно спрацював.
На початку липня до нас проривалися наші підрозділи, адже ми перебували в повному оточенні. В цей час над летовищем літак скидав нам їжу і воду. Виручали американські сухпайки, вони були розраховані на один прийом їжі, але нам вистачало на цілий день. Ситні та смачні.
А в цей час у новинах показували, що ми голодуємо. Насправді, не так усе й погано було. Так, ми в повному оточенні, з певними обмеженнями, але все під контролем. Оборона була організована і трималася, мінно-вибухові, інженерні загородження були встановлені. Були обстріли, прильоти, поранені, загиблі, але оборону тримали.

Далі буде.