ПИСЬМЕННИК У ВІЙСЬКУ

«Отож, товариство! Я остаточно мобілізувався, вже в навчальному центрі», – таку новину наприкінці бе­резня на своїй сторінці в соцмережах оприлюднив український письменник і перекладач, співтворець You­Tube-каналу «Твоя підпільна гуманітарка» Остап УКРАЇНЕЦЬ.
У навчальному цент­рі він пройшов базо­-ву загальновійськову та фахову підготовки. Ни­ні проходить службу в одній із військових частин Сухопут­-них військ ЗСУ. Під час навчання Остап ви­кроїв час і для спілкування з журналістами.

АРМІЇ ПОТРІБНІ ЛЮДИ

– Остапе, що мотивувало піти до війська?
– Я намірився піти у ЗСУ, щоб максимально приносити користь тим, що добре знаю, вмію і можу робити. В армії не служив, через певні проблеми зі здоров’ям мені декілька разів відмовляли в навчальних центрах після повномасштабного вторгнення. Але останнього разу, коли перевіряли документи, поставили запитання: «Чи готовий служити?», і я ствердно відповів. Перший тиждень – психологічна адаптація, коли ти почуваєшся вирваним зі свого первинного контексту. Але з часом це зникає. Ти відчуваєш, що адаптовуєшся до нового середовища, зрештою обростаєш новими людьми, в тебе формується тут соціальне коло. Це теж певна ініціація, мабуть.
Я задоволений середовищем, в яке потрапив, як у плані умов, так і офіцерів та курсантів. Не хочу когось виділяти, мені пощастило з людьми у взводі, комфортно перебувати з усіма.

– Чи готові були до таких умов перебування?
– Коли займався волонтерством, спілкувався з військово­службовцями, котрі проходили підготовку в таких навчальних центрах. Тож уявляв, куди потрап­лю. І ще важливий нюанс: я – пластун. Навчальний центр дуже нагадує пластові табори. Правда, тут серйозніші підхід і вимоги. За той час, що я прибув сюди, ви­дно, наскільки стрімко змінюється на краще інфраструктура. Якщо спочатку заїхали ще на грунтові стежки, то нині все підсипано камінням, прокладено, промарковано.

– Як минула базова загальновійськова підготовка?
– Дуже багато вправ зі стрільби. Тобто, якщо на початку ще були якісь жартики про легендарні три патрони, то вони швидко притихли, коли стало зрозуміло, що стрільбі та відпрацюванню вогневої підготовки тут приділяють серйозну увагу. Навчання проходили курсанти з різною фізичною підготовкою і станом здоров’я. Коли є підтверджені проблеми зі здоров’ям, їх враховують. У війську знайдеться робота для всіх. Один чоловік із нашого взводу цікавився, чим може займатися, адже має певні протипокази. Почув у відповідь: «У цивільному житті ви – механік, і у ЗСУ комусь теж потрібно крутити гайки». Коли передивлявся вакантні посади у війську, вразило, що там цивільних вакансій значно більше, ніж можна було б подумати. В одну частину шукали технічного пись­менника. Я вперше дізнав­-ся, що така вакансія існує у ЗСУ. Думав, що всі знайомі, котрі могли добровільно мобілізуватися, вже це зробили. І, коли потрапив у центр, побачив, що чимало знайомих, які мали бронь, тепер у про­цесі мобілізації.

ЯК З’ЯВИЛАСЯ «ГУМАНІТАРКА»

– Із військового життя перейдемо до цивільного. У підлітковому віці Ви брали участь у шоу «Найрозумніший». Розкажіть про цей досвід.
– Це мої «підозрілі» зв’язки з росією (усміхається). Я сам передзвонив і записався на шоу. Любив такі речі. Свого часу ще й маму записав на «Перший мільйон». На зйомки до москви їздив шість разів.

– Тоді не відчувалося зверхнього ставлення до українців?
– Виникало, але у старших класах. Тоді почав це конкретніше розуміти. Гра була заточена на те, аби тих, хто ще не занурений у російський контекст, занурити в нього, зробити якісь інтелектуальні та емоційні прив’язки до російського інфополя. Скажімо, в категорії «Мовознавство» лише російська філологія. Якось мені не зарахували 5 відповідей, бо я швидко думав і відповів українською. Це був дзвіночок, адже раніше зараховували, а відколи шоу переїхало до москви, раптом перестали. Ну, для мене це був остаточний сигнал, що краще звідси валити, тому від останньої гри сам відмовився і не жалкую про це.
– З 2012 року я не контактував з іншими учасниками з росії, – продовжує Остап УКРАЇНЕЦЬ. – Наприкінці лютого 2022-го вранці перебував у ТЦК, а по обіді українці, які брали участь у шоу «Найрозумніший», поспілкувалися з російською частиною клубу на тему спільної відозви до ведучої Тіни Кенделакі через «зраду дитячих ідеалів». Тепер це, звісно, смішно і наївно звучить. А тоді ще й сумно було спостерігати за тим, як люди, які сиділи в безпечній москві, намагалися спетляти від того, щоб, Боже збав, у цій відозві не сказати, що війна – це війна, інакше їх можуть звільнити з роботи. І моя подруга, яка в цей момент у Києві перебувала в бомбосховищі, бо по столиці лупили ракетами, німо ставила їм запитання. Тоді це був єдиний раз, коли вдалося продавити деяких росіян, з якими ми спілкувалися, принаймні підписатися під загальним текстом. Тобто сказати, що війна – це війна, без жодних реверансів усе засудити. Звісно, це не мало жодного результату, крім того, що декілька малих ЗМІ в росії про це поговорили два дні.

– Розкажіть про проєкт «Твоя підпільна гуманітарка». На сайті зазначено, що це просвітницький ютуб-канал і видавництво наукпопу. Як усе народилося?
– На початку 2020-го, під час пандемії. Крім мене, наша команда виглядає так: письменник і перекладач Євген Лір, перекладачка та моя дружина Катерина Дудка. Ми помітили, як люди, сидячи вдома, споживають багато контенту. Відповідно, відсутність контенту теж стала помітною. І ми подумали: оскільки теж сидимо вдома, треба перейти від загальноосвітньої до ідеологічної роботи. Починали з того, що є теми, які треба висвітлити. У міру того, як загострювалася ситуація, особливо після початку повномасштабного вторгнення, це вже змістилося на конкретно ідеологічні питання, які потрібно проговорити і вирішити. Наприклад, щодо перейменувань вулиць, знесення пам’ятників тощо. Є проєкт, який нині лежить і чекає свого часу: була думка зробити з Оленкою Герасим’юк відео про ветеранську природу української літератури. У нас багато знакових текстів, створених людьми, які мали військовий досвід, – та ж «Енеїда» Івана Котляревського, зокрема. Тарас Шевченко теж чимало років служив, хоч і не з власної волі. Власне, те, чим займається «Гуманітарка» в останні роки – це цілеспрямована пропаганда, якої бракувало мені з Івано-Франківська, і Євгену – з Мелітополя. Крім освітнього YouTube-каналу «Твоя підпільна гуманітарка», на якому виходять лекції, інтерв’ю та онлайн-­дискусії, готуємо до друку популярну гуманітаристику. Є багато незаслужено забутих праць, тож хочемо їх популяризувати. А наук­поп – він усюди наукпоп. Як працює опові­дання, чому зомбі стали такі популярні, про що монахи писали на полях рукописів – це все вкрай цікаві теми, якщо їх добре подати. Повномасштабне вторгнення внесло корективи. Вся чоловіча частина «Гуманітарки» наразі в ЗСУ. Тобто відео найближчим часом не буде. А книжки будуть, але повільніше. У «Гуманітарці» залишилася тільки Катря, і на ній видавництво.

– Над чим працювали в «Гуманітарці», доки не потрапили у ЗСУ?
– До того, як мобілізувався, отримали кошти на переклад і видавництво «Казки Покуття» Оскара Кольберга. Але роботу не залишив і навіть під час проходження БЗВП, «помежи дощ» продовжував працювати. Чимало праць українці написали іншими мовами, бо такі тоді були обставини. Той же Тадей Рильський, батько Максима, написав безліч надзвичайно цікавих розвідок про українсь­ку культуру російською мовою, бо це була мо­ва, якою міг видаватися. Багато хто писав польською. Ми з дружиною розкопали ру­муномовні тексти часів румунської окупа­ції. І, наскільки вистачає сили та темпу, пробуємо це все підтягувати, перекладати і видавати.

– Ваше ставлення до неологізмів, народжених війною, скажімо, бавовна, орки тощо?
– За два роки війни в нас з’явилися військові неологізми. І це природно. Якісь серйозні потрясіння завжди впливають на мову. Цікаво було побачити, як деякі з цих нововведень проявляються на офіційному рівні. Наприклад, у навчальних програмах із національно-патріотичного виховання, які нам тут читають, уже інституційно пишеться «росія» і «російська федерація» з малої літери. Цікаво було, власне, це зауважити. Мені здається, що більшість із цих неологізмів і на меми вже розтягалися та повністю ввійшли в цивільне життя. Тут я не спостерігаю мовного дисбалансу між цивільним і військовим життям.

КАМ’ЯНЕЦЬ – ЦІКАВЕ МІСТО УКРАЇНИ

– Ви в Кам’янці-Подільському бували?
– Звичайно.

– Як Вам наші місця?
– «Красо України, Подолля!». Востаннє був у цих краях два роки тому. З друзями пішли Китайгородським каньйоном до Бакоти.

– Не обмірковуєте, щоб Ка­м’я­нець описати в одному зі своїх майбутніх творів?
– Останнім часом багато інформації про Кам’янець знаходжу в соцмережах, переглядаючи стрічку. Наприклад, натрапив на цікавий допис: перша згадка про мулів на території України, виявляється, походить із Кам’янця-Подільського. 1683 року одна сот­ня мулів і три сотні, на секундочку, верблюдів підвозили припаси для гарнізону. Це прочитав у Вадима Назаренка, дослідника історії раннього модерну. Писати про місто, яке знаю погано, це така собі ідея… Я пишу переважно книги на історичну тематику. Тож спочатку треба добре вивчити Кам’янець, перш ніж про нього писати. Він належить до цікавих мені міст України. Можливо, після війни випаде нагода декілька днів тут про­вести. Я був би радий.

– А військовий роман колись напишете?
– Мене про це постійно запитують. Але поки що таких планів немає, тому що будь-який досвід треба спершу перетравити. А я ніколи не писав про сучасність. Багато писав про війни і конфлікти, але це завжди були війни і конфлікти минулого, вивчені із джерел. Тепер, звісно, навіть це навчання додає важливих контекстів, де раніше була сліпа пляма як для цивільної людини. Єдине, що в мене змінилося за ці два роки, – це рукопис, який я розпочав ще до вторгнення. На початку там була присвята конкретно родині, на основі історії якої ця книжка збудована.
Це історії людей, які всі вже покійні через поважний вік. Тобто, цю історію можна розповідати більш-менш спокійно. А коли загинув громадський діяч, журналіст, добро­волець Роман Ратушний, я почав додавати в ту книгу присвяти. З кожним загиблим знайомим почав додавати їхні імена як власний ме­моріал, і ця сторінка, на жаль, стабільно росте.

– А під час навчань щось занотовували?
– У мене є захалявна книжечка, в яку я нотую різні цікаві моменти, які не збираюся публікувати, але хочу запам’ятати для себе. І деяких характерних людей, з якими стикаюся, нотую для того, щоб не забути власне перше враження про них. І мовні аспекти там теж трапляються. Під час БЗВП мешкав поруч із жителем Буковини. Насолоджувався тим, як він розмовляв, тому що дуже люблю буковинські говірки. Можливо, на цьому грунті ми з ним сприятелювалися. Він за мене мало не вдвічі старший. Подобалося з ним спілкуватися, було не лише цікаво, а й приємно його слухати.

– Ваші думки щодо закінчення війни.
– Щодо Перемоги України в цій війні сумніви зникли. Якщо ще на початку проходження БЗВП всі були трохи накручені інфопрос­тором і зміною обстановки, тобто думки літали в регістрах від «усе буде добре і прекрасно» до «я це прочитав учора в анонімному телеграм-каналі», то нині обговорюються перспективи того, що Україна переможе. При всіх підставах побурчати ніхто не сумнівається в тому, що все закінчиться добре. Ми як держава вистояли спочатку, відповідно, вистоїмо далі!

Галина МИХАЛЬСЬКА,
служба зв’язків із громадськістю 143 ОНТЦ «Поділля».

P.S. До речі, муза не залишала Остапа Українця, навіть коли він опановував військове ремесло. На своїй сторінці в соц­мережах він залишив такий допис і нове творіння: «Мушу сказати, навчальний центр навіває вкрай елегійний настрій і змушує думати більш класичними розмірами. З іншого боку, що ще, крім споглядання, тут можна робити для себе?».
Я побрів собі геть і присів десь під деревом,
Попід шелестом сірим переполоханих перепелів.
Попід снігом черешень і вітром із запахом пороху,
І дивився на слід інверсійний у небі прозорому.
Поки випало нині на час насолодитись годиною
Ще з чорнилом на пальцях і досі з густою чуприною –
Бо кашкет закриває лице від квітневого вихору,
Але навіть крізь нього повітря удень пахне квітами,
Що вгорі як внизу проростають новими ознаками
З-поміж дров і дерев, і на вітрі мчать білою мрякою.
По наметах розмови жовтаво квітують тривогами,
З них гіркий варять чай собі перед новими дорогами
І на вихор квітучий косують відразу, ніби на савани,
Бо незнане тут швидко перетворяється на непізнаване –
Лиш тротиловий грім і жовтавого диму хмарини,
І людські ручайки, що стікають з горбів – на обід – у долини,
Нагадають, що й вітер сюди прилітає здалеку,
І що скільки не йди – не перейти за ці пагорби;
Та ще побратим, що приліг під деревом збоку
І шукає дружину в тіндері – за сумісністю по гороскопу.