ПЕРЕЖИТЕ НЕ ЗАБУДЕТЬСЯ

– Ніколи не забуду, як під Авдіївкою прилетіло у двох метрах від бруствера. Біля Донецького аеропорту стояв один танк, біля шахти «Бутівка» – другий. Окупанти обрали ряд «еспешок» і прицільно лупанули. Як вдалося вижити? Ну, війна – це везіння, – каже старший солдат Євген ФРЕНКЕЛЬ, який нині є кіно­логом у 143 ОНТЦ «Поділля».

До повномасштабної війни чоловік займався улюбленою справою – мав власну школу підготовки охоронних собак і диплом магістра з кінології. Працював в охоронних структурах інструктором службо­вого собаківництва, началь­ником кінологічної служби, співпрацював із розплідниками. 24 лютого 2022-го на Київщині відчув перші ракетні удари та того ж дня поповнив лави захисників. Не міг спокійно спостерігати, як одвічний ворог укотре хоче знищити Украї­ну і українців.
Виконував завдання на кордоні з білоруссю і росією та 5 місяців тримав оборону «сірої зони» під Авдіївкою, на легендарній позиції «Зеніт». Доб­ряче давав по зубах росія­нам, яким кортіло добратися до наших військовослужбовців. За прояв мужності та ус­пішне виконання завдань під час бою боєць відзначений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест».
Про найбільш пам’ятні зав­дання і нинішню місію із тренування чотирилапого батальйону спілкуємося з військовим.

– Євгене, як долучилися до лав захисників?
– У перший день повномасштабки пішов до військкомату, і мене взяли в роту охорони ТЦК, а згодом – у зведену стрілецьку роту, з якою і поїхав на виконання бойових завдань.
В армії я не служив, тому пройшов навчання як в іноземних, так і українських інструкторів. Єдиний мінус – не отримав жодного серти­фіката, навіть про проходження базової загальновійськової під­готовки (усміхається).

– Де було найважче?
– У війні немає нічого хорошого. Пережите і побачене ніколи не забуду. Там зовсім інша система координат. Якщо взяти Авдіївку, то нас узагалі звідти не виводили: з опорного пункту переміщалися на спостережний, і так 5 місяців. Нас прикомандирували до однієї з механізованих бригад Сухопутних військ ЗСУ. І ми тримали оборону «сірої зони» під Авдіївкою, на легендарній позиції «Зеніт». Позиція є колишньою військовою частиною протиповітряної оборони, де в різні часи дислокувалися частини двох зенітних ракетних полків. «Зеніт» відігравав важливу роль в обороні Донецького аеропорту та в боях за шахту «Бутівка». За 2,5 км попереду від нас був Донецький аеропорт, а за 4 км позаду – Авдіївка. Крім одного напрямку, ми були майже в оточенні. По нас постійно стріляли з танків, мінометів, дрони висіли над нами, а ми огризалися у відповідь. Дронів уже на той момент у росіян було вдосталь. Скажімо, якщо один наш дрон робив обліт, то за ним полювали три-чотири ворожі. В Авдіївці по одному окопу в день росіяни могли висадити 10-12 дронів-камікадзе.
Найважче на війні – втрачати побратимів. Ще вчора разом пили каву, ділилися планами, жартували, відбивали атаку росіян, а через декілька годин побратима не стало… На жаль, на війні я втратив товариша-кінолога, який працював у моїй школі й допомагав тренувати собак.

– На якій посаді служили?
– Помічника гранатометника. Але, перебуваючи у стрілецькій роті, опанував гранатомет, кулемет, підствольний гранатомет. На війні немає посад, мусиш опанувати все, аби вижити і виконати завдання. Тобто, біля якої зброї стоїш – із тієї стріляєш.

– Наскільки близько загарбники підходили до українських позицій?
– Коли виходили на спостережний пункт, нашим завданням було виявити і знищити живу силу та техніку противника. Траплялося, що окупанти підповзали доволі близько, а ми їх зупиняли гранатами. Спостерігали таку картину, як росіяни без броників і касок бігли через поле, аби застрибнути в окопи. Складалося враження, що вони чимось накачані, бо інакше як пояснити такі безглузді дії?!

– Євгене, а яким був Ваш побут?
– Під Авдіївкою виручали вологі серветки і саморобний душ. Але в душ ходили рідко, адже технічної води бракувало. Щодо харчування, то до нас на позицію підвозили воду, продукти (кухар готував) і БК. Цим водіям не позаздриш, їм доводилося мчати простріляною трасою. Бувало, що автомобіль так і не добирався до пункту призначення…

– Як Вам вдалося вийти з-під Авдіївки?
– Я туди потрапив 9 травня 2023-го, а вивели мене 26 вересня. О, той день не забуду! Спочатку нам пе­редали, що на нас сунуть три російські «бехи», тож потрібно готуватися до штур­му. Ми були насторожі. Потім одну «беху» наші підсмажили, друга наїхала на міну (слава саперам!), а третя накивала п’ятами. Це нас урятувало, і я міг відносно спокійно покинути позицію «Зеніт».

– Де ще встигли побувати?
– На кордоні з білоруссю і росією – в Чернігівській та Сумській об­лас­тях. Там ми охороняли летовище та інші стратегічні об’єкти, патрулювали, аби не прокралася ДРГ. Там теж літало, але не так інтенсивно і близь­ко, як під Авдіївкою.
На війні я пробув 2,5 року. У відпустці зрозумів, що підірвав здоров’я, але покидати лави ЗСУ до Перемоги не збирався. Пройшов обстеження, лікування, і на ВЛК мене визнали обмежено придатним. Я вирішив службу пов’язати з тим, що добре знаю і вмію, – дресируванням собак. І цьогоріч у лютому мені вдалося перевестися в навчальний кінологічний центр 143 ОНТЦ «Поділля». Тут займаюся з військовими-кінологами з різних військових частин та їхніми вартовими собаками. Уже встиг ви­пустити дві групи – це люди з бойовим досвідом. Траплялися й такі, котрі пережили сильний травматичний досвід і знайшли віддуши­-ну в собаках. Не виходить із голови історія кінолога, який воював разом із сином. На жаль, син загинув, і йому довелося не один кілометр виносити його тіло. Можна лише уявити, що пережив цей чоловік. Втіху він знайшов у службовому собаці. Його пес вичесаний, доглянутий, нагодований. Весь свій час
і любов він приділяє собаці. Така сумна історія з війни.

– Ви з якою собакою працюєте?
– Із бельгійською вівчаркою (малінуа) на кличку Бренд. Йому 3 роки. Він виховувався як мінно-розшукова собака і зумів у підвальному приміщенні Херсонської ОДА впіймати запах вибухівки, замаскованої фсбшниками. Але з часом почав проявляти навички вартової собаки. Він розумний і злобний. Знадобився час, аби ми з ним потоваришували, і він почав мені довіряти. Послідовна робота, смаколи­ки, ласка та турбота дали результат, і тепер ми з ним працюємо як одна команда. Собаки дуже чутливі й доб­ре відчувають брехню, їх не обдуриш.
Для того, щоб якісно дресиру­вати собак, треба постійно вдосконалюватися, переглядати тематичні відеоролики, читати, переймати до­свід колег. Кінологія не терпить стабільності.
У моїх планах – пройти навчання і тренувати мінно-розшукових собак.

– На Вашу думку, наскільки надійними помічниками є службові собаки для військовослужбовців?
– Собаки мають унікальний нюх. Зрозуміло, що «на нуль» пса недоцільно брати, але він зможе допомогти на другій, третій лініях як для охорони, так і для пошуку диверсантів. Вартові собаки незамінні для охорони складів, летовищ, певних територій. Мінно-розшукові – повноправні партнери для саперів, адже здатні знаходити вибухівку як у приміщеннях, так і на відкритих територіях та в землі. Чотирилапі теж роблять внесок у нашу Перемогу! І ми обов’язково переможемо російського агресора, з яким Украї­на, на жаль, воює вже не одне десятиліття. Ми не маємо права передавати війну в спадок дітям і внукам!

Відділення комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля».