«МЕНІ НЕ БУДЕ СОРОМНО ДИВИТИСЯ В ОЧІ ВНУКАМ»

Сьогоднішній наш співрозмовник – штаб-сержант третьої категорії 143 ОНТЦ «Поділля» 32-річний Дмитро ЦУКАНОВ – оптиміст по життю і воїн у душі. Після вторгнення чоловік зазнав важкого поранення і втратив 10 см кістки. Йому понад рік довелося провести в лікарні, пережити два десятки складних операцій, попри нестерпний біль стати на ноги і повернутися у стрій. За роки сумлінної служби має низку нагород, зокрема і орден «За мужність» ІІІ ступеня.

– Дмитре, розкажіть про свій шлях у ЗСУ?
– 2014-го отримав диплом бакалавра і за декілька днів – повістку. В Україні тривала мобілізація, а на сході – бойові дії. Я вирішив укласти контракт, узяв відношення в Центрі розмінування і вже 10 років служу.

– Коли вперше поїхали на схід виконувати бойові за­вдання?
– 2015-го із загоном розмінування поїхали в район проведення АТО на Донеччину. Тоді ситуація на полі бою була відносно спокійною. Ми співпрацювали
з піротехніками з ДСНС. До наших рук потрапляли не лише російські боєприпаси, а й часів Другої світової війни. Також допомагали фахівцям ДТЕК, а ще перевіряли лінії електропередач на наявність вибухонебезпечних предметів. Адже деякий час через руйнування місцеві жителі сиділи без світла і води. Багато доводилося ходити. Йдеш від ранку аж до обіду, все ретельно перевіряєш, аби далі могли працювати електрики та комунальники. Поблизу населених пунктів, де відбувалися бойові дії, бачили зруйновані хати, там залишилося мало жителів.
2017-го до завдань на сході додалася ще ліквідація наслідків вибухів на складах боєприпасів у Балаклії на Харківщині, що сталися в березні, а у вересні – під Калинівкою на Вінниччині. Роботи було вдосталь. Пам’ятаю: приїжджаю зі сходу, короткий відпочинок і вже потрібно їхати на склади. Тоді перебували у відрядженнях по 8-9 місяців на рік.
Боєприпаси розліталися на значні відстані, чимало заривалися в землю. Можна було знайти один снаряд і цілий день біля нього копати. Загалом була забруднена велика площа.

– На Вашу думку, що могло спричинити підрив складів і, як наслідок, втрату величезної кількості боєприпасів, які знадобилися б нам під час широкомасштабної війни?
– Припускаю, що це диверсія, бо щось раптово і швидко в Украї­ні почали злітати в повітря боєприпаси. Якщо пригадати ті події, то іншої версії годі й шукати: жовтень 2015 року – Сватове на Луганщині; березень 2017-го – Балаклія, Харківщина; того ж року у вересні – Калинівка на Вінниччині; жовтень 2018-го – Ічня, Чернігівщина.

– Ви їздили переймати до­свід іноземних колег. Роз­ка­жіть детальніше про цю поїздку.
– 2016-го полетів у Латвію на навчання. Всі нас зустрічали привітно, вигукуючи «Wow, Ukraine!». Про війну на сході України знали всі, захоплювалися мужністю українських військових і тим, як наша армія протистоїть армії росії, яка в рази перевищує нас за кількістю та озброєнням.
На власні очі побачив натівську базу, яка вразила масштабами і оснащенням. Гордість роз­пирала, коли дивився на флагшток із прапорами всіх країн-­членів НАТО і з-поміж них майорів рідний український стяг. Правда, латвійці повісили його догори дригом. Ми пояснили, що наш прапор – синьо-жовтий, і синя смужка має бути вгорі. Вони одразу ж виправили помилку.
Перші іспити – практичні. Ну, це не складно – пішов і виконав. А далі – тести англійською. Нелегким видався й іспит. Інструктори виставляли 12 боєприпасів за часовою стрілкою, до яких ми стояли спиною. Поверталися лише за командою, розписували кожен екземпляр. На один опис виділялася хвилина.
Мали нагоду поспілкуватися з інструкторами в неформальній обстановці. У Європі популярні барбекю і пивні вечори, куди вони нас запрошували. Їх цікавив наш бойовий досвід, отриманий під час АТО. До речі, з одним латвійцем відтоді товаришую, часто спілкуємося. Я йому допомагаю вчити українську.

– Де Вас застала повномасштабна війна?
– У пункті дислокації. Але все необхідне вже стояло спаковане, бо ж розмови про можливе вторгнення велися не один день, – розповідає штаб-сержант третьої категорії 143 ОНТЦ «Поділля» Дмитро ЦУКАНОВ. – Того ж дня вранці частина військових поїхали на Київщину, а нашу групу залишили в частині. Коли хлопці від’їжджали, на очі мало сльози не навернулися, і гризло відчуття: як так, що ми залишаємося, а вони їдуть? Провели їх, і тут почалося – всі підозрілі предмети перевіряли на наявність вибухівки. Запам’яталося, як біля «Нової пошти» хтось залишив коробку, а нас викликали, мовляв, а раптом там бомба?! І такі випадки були непоодинокими. Добре, що люди проявляли пильність до деталей, але іноді передавали куті меду.
Одного разу нас попросили перевірити автомобіль. Ми працювали, аж раптом до нас підбігають пересічні люди і розповідають, що неподалік стоїть машина, з якої чоловіки пильно стежать за нашими діями. Ми підійшли, перевірили документи. І тут під’їхав ще один чоловік, почав кричати, що він – полковник поліції. Ми до нього: «Ви з ними?». – «Так». Саме прибули працівники місцевої Служби безпеки України й забрали тих хлопців. Хто вони, і яка їхня подальша доля, не цікавився.

– Коли поїхали виконувати бойові зав­дання?
– На початку квітня вирушили на Донеччину. Завдання сипалися одне за одним, переважно мінували і робили це вночі. Часто виїжджали на міжпередові позиції встановлювати вибухові сюрпризи окупантам. На початку війни дронів було небагато, використовувалися вони як засіб спостереження. Але коли він зависав над головою, знали, що маємо декілька хвилин, аби втекти і сховатися.
Працювали з хлопцями з механізованої бригади. Одного дня ми отримали бойове розпорядження і за ніч разом з інженерами з бригади мали встановити близько тисячі мін. Приїхали на місце. Це недалеко від села Новомихайлівка. Йду і бачу в тепловізор, що хтось сидить у посадці. Не встиг зреагувати, як прилетіли російські «Гради», метрів за 50 від мене. Заліз у ямку, однак обстрілів усе більше і більше. Думаю, ні, щось потрібно змінювати. І щойно вистрибую з ямки, як туди прилітає й мені відриває шматок кістки та м’язів на правій нозі.
Я впав. До мене почав повзти старший сержант. Запитую його: «Нога є?». Чую: «Є». Поки він долазив, я вже накинув турнікет, а він допоміг сильніше закрутити. Тут прилетіло поблизу головного сержанта, його контузило, і він подумав, що ми – росіяни. Коли усвідомив, що свої, підповз до нас. І так ми втрьох лежимо у відкритому полі, а над нами літає. Дивлюся, на відстані наш «Урал» стоїть, а в ньому до трьох сотень мін ще залишилося. І думаємо: якщо туди вцілять, нас здує.
Почало затихати. Хлопці запитують: «Болить? Може, вколоти сильне знеболювальне?». Відповідаю: «Болить, але обійдемося без уколів, аби не знепритомніти. Краще я на одній нозі дострибаю, а ви допоможете». До нас підбіг водій, і разом вирішили, що доберемося до машини і різко виїдемо. Але ж на війні не все йде за планом. Щойно почали вставати, як знову – день, бо росіяни запустили освітлювальні боєприпаси, аби подивитися, чи є ми в полі. Знову падаємо, притискаємося до землі, лежимо, чекаємо, поки не минеться. Скільки минуло часу? Не знаю, для мене то була вічність.
Нарешті стихло. Дострибав до машини, завантажилися, починаємо рухатися, а колеса пробиті. Сяк-так виїхали з поля за село. До нас підлетіли мої побратими на «Хамері», але ж в нього я залізти не міг. За декілька кілометрів розміщався батальйон «Донбас», у них були карети «швидкої», тож побратими кинулися туди.
З «Урала» мене повантажили в «швидку», вкололи сильне знеболювальне. Ми їдемо, і раптом авто потрапляє в яму, а на верхній полиці лежав рюкзак із медикаментами, і як бахне мені на голову. Добре, що знеболювальне вже подіяло (усміхається).
Приїхали до лікарні в Курахове. Пам’ятаю, як мене поклали на операційний стіл, і я запитую в лікаря: «Можна вже очі заплющи­ти?». – «Давай, малий, відпочивай!». Відчуваю, як відпустили перший турнікет, другий, і мене вирубало.
Уночі прокидаюся, дивлюся, а нога аж фіо­летова. Пити хочеться, адже втратив багато крові, але не можна, бо знову має бути операція.
Ще очі не розплющив, як відчув, що вранці хтось мені потилицю витирає. То медсест­ра вологою серветкою голову витирала, бо був весь чорний. Розплющив очі й побачив задоволеного лікаря. Йому вдалося врятувати мені ногу. Медики з лівої ноги взяли артерії та вшили в праву. І таку ювелірну роботу провели в стабілізаційному пункті. Мені пощастило, що на зміні був саме судинний хірург. І завдяки його золотим рукам ногу не ампутували.
Аж потім я дізнався, що в мене немає 10 сантиметрів кістки.

– Куди Вас відправили?
– Спочатку привезли в Павлоград, пізно ввечері – в Дніпро, і не у військовий шпиталь, а до цивільної лікарні. Дуже хотілося пити, попросив хлопців, і вони принесли. А вже вранці побачив, що вони самі ледь на милицях пересуваються.
У мене почали атрофуватися шкіра і м’я­зи. І медсестри мало не непритомніли, коли потроху все те відрізали і перев’язували.
У Дніпрі мене ще раз прооперували. І використали ВАК-апарат, аби оживити клітини і активізувати процес загоєння. Оскільки в мене не було великого шматка ноги, то апарат постійно працював. Встати не міг. Коли опускав ногу, починала литися кров.
Далі мене потягом евакуювали до Кропивницького, потрапив до опікового відділення. Там лікарі повитягували осколки, яких було дуже багато.
Мене потрібно було перевезти до Вінниці, але бракувало автомобілів. Завдяки командиру частини полковнику Володимиру Родікову з рідного міста по мене приїхала «швидка».
До речі, в якій лікарні я б не був, мою травму всюди фотографували, бо бачили таке вперше. Вже у Вінниці головний хірург сказав, що один раз у житті стикався з такою ситуацією.
Одного дня мені запропонували поїхати на лікування до Німеччини. Я погодився. Минув тиждень, другий, я вже й забув, що маю кудись їхати, і тут чую, що шукають Цуканова. Кричу: «Я тут!». Підходять і кажуть брати речі та їхати до Німеччини.
Перша зупинка – Львів, куди звезли важких поранених з усієї України, аби вони продовжили лікування за кордоном. До польського кордону їхали 33 карети швидкої допомоги. Пройшли кордони і доїхали до польського містечка, де на аеродромі на нас уже чекав літак. Тих, хто не міг самостійно пересуватися, піднімали за допомогою ліфта.
А там уже було багато німецьких лікарів і наші перекладачі.
У Німеччині всіх відправили в різні міста і клініки. Я потрапив до Мюнхена. Прибув туди, і мене фактично одразу прооперували. Загалом 21 раз лягав під ніж.
Після операції лікарі рідко заходили до мене. Причиною був мовний бар’єр. А також через велику кількість антибіотиків у крові виробилася мультирезистентна бактерія.
І всі українські військові перебували на карантині, а медперсонал заходив у спеціальному вбранні.
Потім зробили одну з найважчих операцій, що тривала 14 годин. Зі спини вирізали м’яз і вставили в ногу. Після цієї операції ногу «одягнули в корсет». Було дуже боляче.
Я три дні не міг говорити і нічого не хотів. Потім наступні операції робили, аби встановити спеціальний апарат зовнішньої фіксації для відновлення пошкоджених кісток. Це мені розрізали кістку, вставили дріт, і я щодня спеціальним ключем чотири рази все там мав прокручувати. Щодня кістка росла на один міліметр. І так 150 днів, тамуючи нестерпний біль, я все прокручував. Те, що виросло, не можна було побачити, доки воно не набереться кальцію і не ствердіє.
Згодом мене перевели в центральну клініку, де лікування продовжив професор із Берліна. Регулярно приходив фізіотерапевт, і я потроху почав ставати на ноги. Ходив на милицях по декілька кроків у день. Це давалося дуже важко.
Перебував у лікарні, доки одного дня не прийшли і не сказали збиратися з речами на вихід. Мовляв, у лікарні зробили все необхідне, далі треба чекати і приходити на огляд раз на тиждень. Куди їхати – й гадки не мав. Допомогла українка Марія, котра приходила мене провідувати. Вона домовилася за готель для біженців та інвалідів. Привезла мене туди, але там відмовили у проживанні. Річ у тому, що мене вилікували від мультирезистентної бактерії, але не вказали це у виписці. Тож знову повернувся до лікарні.

– Рідні могли приїхати до Вас?
– Так. До мене приїхали дружина з донькою. Я повернувся у вже згаданий готель. Завдяки небайдужим, знайшли інвалідний візок, і ми щодня виїжджали на прогулянку. Нарешті я зміг подихати свіжим повітрям і жити поза межами лікарні.
А далі на нас чекала паперова тяганина та організаційні питання. Потрібно було отримати медичну страховку, знайти сімейного лікаря, адже щодня потрібно робити перев’язку. Мені виписали потрібні ліки, і дружина робила необхідні медичні маніпуляції з ногою. Для дитини знайшли школу. Дружина ходила на мовні курси, а мене не чіпали, бо лікарі не дозволяли довго сидіти.
У готелі прожили десь ще місяць. Проблема в тому, що там не було можливості готувати їжу, а я потребував спеціальної дієти з великою кількістю білка і кальцію, аби кістка добре росла і затверділа. У лікарні, до речі, з їжею проблем не було. Щоп’ятниці чи щопонеділка приходили і складали індивідуально меню на тиждень. Враховували всі побажання, навіть сорт м’яса.
Нам допомогли знайти квартиру. Загалом у Німеччині я пробув рік і чотири місяці.

– 150 днів вистачило, щоб кістка виросла?
– Так. Потім довгий час чекали, щоб вона зміцніла. Але вже коли кістка виросла до необхідної довжини, стало легше, бо витягнули більші стержні та трос. Уже змогли поїхати і купити мені кросівки. Складно було знайти штани через штирі на нозі. Тут завдячую дружині, яка зробила розрізи на штанках і при­шила липучки.
Якось надходить лист із лікарні, в якому інформують, що в серпні 2023-го мені пов­ністю знімають апарат. Ми всі цьому так зраділи! Адже нарешті отримали можливість повернутися додому. Тож заздалегідь почали повідомляти державні структури, що плануємо виїжджати і закривати необхідні документи.
Під час планового візиту до лікарні вирішив уточнити дату операції, і тут з’ясовується, що операція аж у грудні. А ми вже у процесі повернення додому. Дружина з донькою поїхали в Україну, аби встигнути до першого дзвоника, а я декілька тижнів пробув сам.

– Які емоції вирували після повернення?
– Неймовірні. Радів усім, кого бачив. Навідався до рідної частини. Далі потрібно було їхати у Вінницю. Лікарі, побачивши ногу, не стримувалися: «Вау, круто!», і пообіцяли в Україні зняти решту залізяк. У Хмельниць­кому пройшов ВЛК, визнали пів року непридатним до військової служби з правом перегляду.
Недаремно кажуть, що вдома і стіни лікують. По квартирі вже почав впевненіше ходити. У грудні мені зняли решту залізяк. І, опа, я вже навіть по квартирі ходити не можу, бо все трималося на них, а тут пішло навантаження. Минув місяць, і я поїхав у Вінницю. Звідти відправили в санаторій у Хмільник на відновлення. Пройшов курс масажів, терапії, реабілітації, словом, поступово почав упевненіше триматися на ногах.
У Хмельницькому ще раз пройшов ВЛК, там визнали обмежено придатним, тобто можу продовжувати службу в тилових части­нах. Із радістю повернувся у стрій, нині я – штаб-­сержант третьої категорії, робитиму все можливе задля нашої Перемоги. Гото­вий навіть на війну повернутися.

– Що Вас найбільше мотивує?
– Сім’я, діти, батьки. Фактично завдяки їхній підтримці та лікарям я знову можу ходити. Не втомлюся дякувати дружині за її турботу і підтримку. Відверто, іноді опускалися руки, біль був настільки нестерпним, що казав: «Ріжте ногу і відправляйте додому!». Але кохана завжди була поруч, знаходила потрібні слова, підбадьорювала і ніби забирала час­тину тривог і болю.
Колись, дасть Бог, ми виграємо цю війну. І мені не буде соромно дивитися в очі дітям і внукам, які питатимуть, а що я зробив для Перемоги?

Відділення комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля».