ВИБОРЮЮЧИ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Щоразу, коли зустрічаюся з військовими, вкотре переконуюся (а я у цій темі вже десять років), що кожен із них – неординарна особистість. Один, наприклад, залишив солідну, гарно оплачувану посаду в іншій країні, щойно ді­знався, що в його державі біда. Другий, котрого «забракували» свого часу для строкової, 2014-го «узяв» військкомат упертістю і таки вирушив до зони бойових дій, де був украй здивований, що там, як з’ясувалося, ще й зарплату дають. Знайомий боєць, виїхавши на передову, запевняв маму, що перебуває на заробітках на Івано-Франківщині. А коли ненька вирішила привітати сина з днем народження, то не могла зрозуміти, чому в слухавці чути вибухи. «Не лякайся, – заспокоював хлопець, – це колеги влаштували святкові салюти на мою честь…».

Багато хто з них пройшов ви­шкіл у місіях ООН або в АТО/ООС, тому професійних навичок і бойового духу не втрачали, як-от молодший сержант Віталій МАЛАНЧУК. У цій публікації не йтиметься про героїчні вчинки захисника Маланчука, бо про них промовисто свідчать нагороди – немало відзнак від Головнокомандувача ЗСУ, Президента.
А ще Віталій – повний кавалер Хрестів І, ІІ, ІІІ ступенів. Вище лише орден «Герой України». І ця інформація з’являлася у пресі, в мережі…
Утім читачу часом бракує матеріалу іншого плану: як стають героями (адже ними не народжуються), за яких умов, за переваги яких рис характеру, завдяки чиїй підтримці.
27-річний командир відділення Віталій Маланчук до того, як потрапити в гарячі точки, перепробував не одну професію, доки не обрав найважчу – військового, коли шість років тому підписав контракт із ЗСУ. Цілком свідомо, зважаючи і на ризики, і на те, що сім’ю (наразі в нього два синочки) бачитиме нечасто.
Та, вбравшись в однострій, віднайшов ще одну родину серед побратимів, наставників, де надійність, справжня підтримка, відвертість і чесність цінуються понад усе. Його підрозділ – єдиний організм, де від кожного залежить успіх справи, де дії напарника розумієш без слів, де біль іншого відчуваєш, як власний.
Бійцю Маланчуку не довелося кардинально ламати щось у собі, аби стати своїм у кочовому, суворому солдатському жит­ті, бо змалку звик у багатодітній родині (п’ятеро дітей) не перекладати ні на кого своїх обов’язків, доводити розпочату справу до кінця, вирішувати проблеми самостійно. Тож в умовах жорстокого протистояння швидко адаптувався, взявши на себе велику відповідальність за майбутнє України.
Пощастило Віталію і з тилом. Дружину Катерину практично знав із дитинства (їхні родичі жили неподалік), тож певної миті й поєднали свої долі. Вважай, щасливий квиток витягнув.
«Катя, – казала мені Ольга Брунько, – жінка-кремінь» (звісно, в найкращому значенні цього слова»).
Сама Катерина, власне, й не заперечує цього. Наполегливість, стійкість супроводжують її повсякчас. Так було, коли, навчаючись на дизайнера, від­чула, що їй не вистачає лікар­няного адреналіну (мама Каті довгий час працювала в хі­рургії). Тим більше, що бабуся Тамара підбадьорювала: «А ким же тобі ще бути? У тебе серце доб­ре».

Отож, вступила до медучилища, отримала диплом і призначення до… психоневрологічного диспансеру. Та після першого дня роботи дівчину взяли сумніви – хворі нестандартні, спілкуватися з ними важко…
Куди їй, маленькій, із сорока п’ятьма кілограмами ваги, без життєвого досвіду?! Розхвилювалася, та під ранок прийшла в її сон покійна прабабуся Феодосія й поставила крапку невпевненості: «Маєш, дитино, бути з тими людьми, вони на тебе че­кають!..». Тож, коли через де­який час звільнялася звідти за сімейними обставинами, па­цієнти, проводжаючи юну сест­ричку, плакали…
Днями у відділенні екстреної медицини завідувач підтвердив мої здогади про те, що ця медикиня справді на своєму місці: «Шукаєте Катерину? Дуже хороша працівниця…».
Мужньо сприйняла Катя дзвінок від Віталія 24 лютого: «Катю, дітей не веди до школи й дитсадка! Війна! Будь готовою до всього! Тут, на Херсонщині, дуже гаряче! Загинули Саша Звє­рєв і Богдан Олексійчук… Тримайся! Пильнуй найдорожче!» (їхньому молодшому тоді виповнився тільки рочок).
І вона тримається. Має це ро­бити – солдатський тил повинен вистояти. Хоча тільки вона, Катерина, знає, як це триматися і підтримувати інших (така професія), дбати про діток, які бачать тата лише в телефоні. Старший – десятилітній Матвійко, вже навчився стримувати емоції, допомагає мамі з бабусею, бо ж добре пам’ятає батькові настанови: «Не засмучуй рідних, намагайся виконувати все, про що просять, адже ти тепер у нашому домі – найстарший муж­чина…».

Мало хто зі сторонніх здогадується, як не спиться Катерині ночами, як не покидає її тривога, і як боляче їй сприймати нерозуміння оточення (зрозуміло, далеко не всіх), які навіть беруться рахувати гроші військових, котрі щохвилини ризикують життям. Дратує нічим не виправдана заздрість, часом – відверта байдужість і відсутність щирого співчуття.
Пільги, котрі надають чи надавали родинам бійців, не ви­даються пропорційними тому внеску, котрий щоденно приносять військові до скарбнички Перемоги.
Ну, от, наприклад, компенсація за електроенергію складає 198 гривень (у місяць), а Катерина і готує, і опалює електрикою. Або трохи раніше вона не оплачувала садок для малюка, нині ж ця пільга розповсюджується на багатодітні сім’ї. Чому так – ніхто не знає.
У голосовому повідомленні від Віталія, котре дала мені послухати Ольга Брунько, воїн багато разів промовляє слово «дякую» (за те, що громада підтримує підрозділ у придбанні найнеобхіднішого).
А ще звертаю увагу на фразу: «Ми – прості люди. Робимо, що можемо… Ми з Вами!».
Скромність захисника не дивує – це притаманно людям героїчного складу, а от до слово­сполучення «Робимо, що можемо» додала б: «… і те, що не може­мо».

І це було б чистісінькою прав­дою. Вони, ці герої, справді з нами, а от чи завжди ми робимо все можливе для нашої армії?
Про згадану вище Ольгу БРУНЬ­КО довідалася не сьогодні, адже за час ворожої навали познайомилася ще з однією, досить численною армією – волонтерською. Молоді та люди поважного віку, мешканці, школярі й представники релігійних конфесій… Донатять як великі суми, так і десятки гривень…
Мами, дружини військових, бабусі з дідусями… Самовід­дано працюють не з дев’ятої до сімнадцятої, а 24/7, бо як інак­-ше – на фронті немає вихідних і перерв на обід?! Не вимагаючи для себе якихось преференцій, особливого ставлення.
Серед них є вельми значні постаті – в цьому ряду Ольга Брунько зокрема, про діяльність якої варто ще написати окремо. Бо саме такі, як вона, уособлюють волонтерський бренд в очах цивілізованої Європи та й узагалі Західного світу (про волонтерство Ольги Брунько, співпрацю з німецьким містом Бад-Брюккенау 2023 року в «ПОДОЛЯНИНІ» вийшла стаття «Не «леопардами» єдиними…», яка доступна на сайті газе­ти. – Прим. ред).

Чоловік Ольги – Олег ГОЛОВАЧ, завідуючий відділенням екстреної медичної допомоги міської лікарні. У його відділенні майже кожний працівник має родича на фронті, і він, як керівник, піклується за кожного. Він ініціював закупити РЕБи для підрозділу Віталія Маланчука. Його відділення організувало збір коштів на ручний РЕБ та терміново відправили на фронт Віталіку.
На жаль, у тилу ми маємо чимало прогалин.
…До магазину генераторів завітали військові. Неозброєним оком видно, що звідти. З’ясувалося, що вчора їм не вистачило коштів, а сьогодні продав­чиня повідомляє, що власник підвищив ціни…
«Має право», – зауважить дехто. А ми і не заміряємося на права, але ж і морального аспекту ніхто не відміняв.

…В інтернетному просторі новина – Галкін співає українських пісень на весіллі наших земляків у Італії. Безперечно, право на розкішне «паті» у молодят є, та скільки «коштують» Галкін із Монатіком на цьому бенкеті? З одного боку, є право, а з іншого – трагічні події в Україні з жахливими наслідками…Багато різних запитань виникає щоденно цієї пори суворих випробувань для України, та нам конче необхідні єдність, згуртованість, безумовні моральна підтримка й конкретна матеріальна допомога тим, хто наразі на передньому краї неймовір­ними зусиллями тримає ворожий удар.Віталій Маланчук мав серйозні поранення, один з осколків лікарі так і не наважилися дістати. Лікувався у шпиталі, й реабілітація не була б зайвою, але Віталій достроково повернувся туди, де нині вирішується подальша доля країни.
Катерині дуже хотілося навідати чоловіка у важкі дні його лікування, та Віталій категорично заборонив це дружині. Гідність не дозволяла йому, щоб Катя бачила його на візку, знесиленого пораненнями, – це здавалося чоловікові принизливим. Мріяв та й робив усе можливе, аби зно­ву встати у стрій.

«Не переживай, – частенько каже дружині у слухавку, – я та всі ми з хлопцями разом здолаємо цю халепу й неодмінно повернемося живими й здоровими до мирних домівок…».
– А якби його взяли і «списали», – запитую в Катерини, – чекали б уже вдома на чоловіка й тата?
– Таке не могло статися, – від­по­ві­дає, – нізащо своїх не залишить там. Тільки разом повертатимуться…

Життя продовжується зав­дяки простим людям у камуф­ляжах і цивільному одязі, які без ва­гань зробили свій вибір у надскладний для Батьківщи­ни час на користь не тільки українців, а й усіх тих, хто нині на боці Світла.

Леся СНІЖКО.