ГОРТАЮЧИ КНИГУ ПАМ’ЯТІ…

29 серпня в Україні відзначається День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність держави.

Хоча це не єдиний день у році, коли ми згадуємо тих, хто віддав життя, щоб відстояти Україну, проте це особлива нагода для всіх у суспільстві разом зосередитися на шані та вдячності.
Ми маємо зберегти імена всіх полеглих у цій війні та пам’ятати про кожного Героя. Саме тому Кам’янець-Подільська міська рада в середині 2022 року вирішила створити проєкт «Книга пам’яті».

– Кожен громадянин може підійти до інтерактивної стели у сквері Героїв і почитати «Книгу пам’яті», де зібрана інформація про наших земляків, які загинули під час російсько-української війни. Працює пошук за прізвищем загиблого.
Також на офіційному сайті Ка­м’янець-Подільської міської ради є банер «Книга пам’яті» (https://memories.kam-pod.gov.ua/), натиснувши на який, можна прочитати історії 192 наших земляків, – повідомила заступниця начальника управління освіти та науки Ка­м’янець-Подільської міської ради Юлія САБАТ, яка працює над інформаційним наповненням сайту. – Там є і біографічна довідка, є фотографія.
У майбутньому ми плануємо розширити можливості даної елект­ронної книги. Якщо з’являються додаткові відомості про загиблого Героя, наприклад, рідні чи друзі звертаються з проханням розширити інформацію, або посмертно присвоюються звання, нагороди, ми оперативно додаємо їх.

ЦЕ НЕ ПРОСТО СТЕЛА З QR-КОДОМ

Як технічно створювався проєкт та хто у ньому залучений, розповів заступник міського голови Вадим МЕНДОГРАЛО.
– У нас було певне обладнання, але вже застаріле. Ми поспілкувалися з нашими кам’янецькими програмістами, підприємцями, які зголосилися розробити програмне забезпечення безплатно. Насправді воно доволі дорого коштує, якщо його замовляти. Ми його оптимізували, модернізували нашим відділом цифровізації та комп’ютерного забезпечення.
До «Книги пам’яті» доступ є не тіль­ки зі стели, а з будь-якого комп’ю­тера чи телефону. За посиланням вчителі на уроках у будь-якій школі можуть знайомити учнів з Героями, що виборювали їм вільне майбутнє. Враховуючи, що українців порозкидало по світу і багато родичів тих же загиблих Героїв знаходяться не в Кам’янці, і навіть не в Україні, «Книга пам’яті» як електронний ресурс дуже цінна і для них.

– Як надходить до Вас інформація? Як її перевіряєте?
– Коли ми лише розпочинали цей проєкт, збирали по маленьких крупинках інформацію – це соціальні мережі (сторінки загиблих героїв, їхніх рідних), біографічні довідки від закладів освіти, де вони навчалися.

– Хто саме залучений до роботи над проєктом?
– Відділ цифровізації та комп’ютерного забезпечення міськра­ди здійснює технічну підтримку, а управління освіти та науки, в тому числі депутатка міської ради Юлія Сабат, наповнює інформацією. Нам також допомагають місцеві програмісти-підприємці, коли є потреба щось модернізувати.

ПРОНИЗАНІ БОЛЕМ СТОРІНКИ

Гортаючи «Книгу пам’яті», важ­ко усвідомлювати, скільки ней­мовірних людей полягло у страш­ній війні. Пані Юлія із сумом пригадує історії воїнів-земляків.

– Пошук по Сергію МАЛАНЧУКУ був непростим, тому що він воював у спецпідрозділі добровольчого батальйону «Сонечко», тому інформації взагалі не було, лише коротка довідка у нього на сторінці фейсбуку. Я вирішила переглянути фотографії, які були на сайті міської ради, переглянула відео з самого поховання, – розповідає Юлія Сабат. – Сподівалася, а що як впізнаю когось з тих, хто найближче стояв біля загиблого, хто був теоретично або родиною, або близьким другом. І таки впізнала. Телефоную і кажу: «Майє, я подивилась по фотографіях, ти, напевне, близько знала Сергія, тому що була поруч, на світлинах видно, що тобі важко…». Вона сказала, що це її брат. Скільки ця людина зробила, винесла на своїх плечах, неможливо передати словами.
А ось Володимир ПРОСЯНИЙ з позивним «Філософ». Лише людині, яка зробила в цьому житті багато гарного, була розумною, досвідченою, справжнім патріотом, можна дати такий позивний.
Дуже важко дивитися на фотографії та читати біографії хлопців, які загинули дуже молодими. Таким моїм особистим болем вже два роки є Микола МИХАЙЛОВСЬКИЙ.
З його мамою Любою ми давно знайомі, були сусідами. Миколу бачила тільки тоді, коли він додому повертався у відпустку, і до повномасштабного вторгнення.
Але це була юна дитина ще. Він пішов у 18 років захищати Україну. Загинув за місяць до свого 19-річчя… У цієї мами п’ятеро синів. Четверо з них віддали своє здоров’я, захищаючи Україну, з них один – життя. І подібних історій, на жаль, чимало.
Ростислав ДОБРОШИНСЬКИЙ, позивний «Добрий». І у прізвищі, і в позивному, і навіть на світлині з меморіальної дошки на нас дивиться хлопець, який через свою усмішку випромінює лише добро, щирість і світлі наміри…
Роман ІВАНЕНКО, позивний «Артист». Учасник команди «Наш формат», брав активну участь у телевізійному проєкті «Ліга сміху». Мав багато планів і мрій на майбутнє. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Роман з родиною був у Німеччині. Він міг там і залишитись, але одразу повернувся. Вступив до лав тероборони в Кам’янці-Подільському, займався волонтерством, та зрозумів, що це не те, тому почав оббивати пороги військкомату з проханням відправити його на фронт, попри те, що мав певні проблеми зі здоров’ям. Пройшов навчання за кордоном,
у Великобританії. Отримав важке поранення ніг, був взятий у полон. Від окупантів гідної медичної до­помоги не отримав. 35 днів пора­нений, закритий у підвалі без їжі й води. Це не просто полон, з яко­го є надія повернутись, це – мученицька смерть, тіло, яке ідентифікували лише за ДНК і татуюванням. Завдяки штурму, ворог з позицій був вибитий. Романа евакуювали «на щиті».

Сторінки «Книги пам’яті» про­сякнуті болем, сумом і слізьми… І пам’яттю про людей, які так багато ще могли зробити для себе, для родини, для держави, та страшна війна забрали в них таку можливість.

ОДНИХ – ПАМ’ЯТАЄМО, ІНШИМ – ДОПОМАГАЄМО

Наприкінці майже кожної історії в «Книзі пам’яті» пишеться, що Героя поховали на Меморіа­льній алеї слави міського кладовища, проте іноді місцем вічного спочинку Героя стає не вона.

– Є військові поховання в різних секторах кладовища. Іноді родина облаштовує свої місця і хоче, щоб син був похований біля мами чи батька. Або дружина хоче у свій час знайти вічний спокій біля чоловіка, – пояснює Юлія Сабат. – Інший момент, коли людина помирає не в зоні бойових дій. Він військовий, він захищав країну, але є чітко визначене положення, що на Алеї Слави хоронять тільки загиблих під час виконання бойового обов’язку. Але, попри це, ми пам’ятаємо кожного Героя.

Виборюють далі свободу України побратими наших за­гиблих Героїв, які знищують ворога, повторюючи імена своїх товаришів.

– Місцева влада, волонтери та небайдужі люди займаються допомогою для наших захисників, які наразі захищають нас у самому пек­лі війни,- каже Юлія Вікторівна. – Шукаються спонсорські допомоги. Купуються дрони різного типу і для різного призначення, засоби відстеження цих дронів, спорядження. Велика кількість громад­-ських організацій, благодійних фон­дів, підприємств міста здійс­нюють дуже потужну волонтерську діяльність. При міському голові створені і Рада громадського активу, і Рада волонтерів, які постійно проводять заходи зі збору коштів на закриття потреб військовослужбовців. Рада волонтерів намагається як мінімум два рази на місяць проводити такі акції. Міською радою закриваються потреби, які надходять з військових частин. І ця допомога ви­мірюється мільйонами гривень.
До того ж у нас в освіті діє 24 волонтерських загони. І, якщо звертаються військові із проханням закрити якусь потребу, ми активізуємося, в школах проводяться ярмарки, концерти, і ми розв’язуємо питання. Остання така дороговартісна, як для освітян, потреба – це лафет для перевезення підбитої техніки. Якщо я не помиляюся, то він коштував 186 тисяч гривень. Ми зібрали цю суму за півтора тижня, 100 тисяч завдатку одразу передали, щоб на підприємстві починали виготовляти засіб, після цього докинули решту суми.

ШАНА – НАЙМЕНШЕ, ЩО У НАШИХ СИЛАХ

– З найпростішого, що може зробити кожен з нас, – прийти на поховання загиблих Героїв, і вшанувати пам’ять, – наголосила Юлія Сабат. – Якщо ви знаєте, що у вашо­му будинку живе родина загиблих, потрібно просто допомогти, навіть у побуті. Часто та мама, яка втра­ти­ла сина, чи дружина, яка втратила чоловіка, залишається опорою для себе, для своїх батьків, для бать­ків загиблого чоловіка і для своїх дітей. І насправді потребує допомоги.
Сьогодні дітки ще в дошкільному віці знають напам’ять Гімн, співають його, кладучи руку на серце. Знають, що потрібно стоя­ти струнко, тому що це Гімн. Вони знають, що коли їде кортеж, потрібно стати навколішки, тому що їде загиблий Герой. Це зовсім інше покоління. Вони розуміють і спонукають дорослих робити більше. І ці діти будуть цінувати наших Героїв, які повернуться з Перемогою, але багато з пораненнями та каліцтвами. Вони не будуть показувати пальцем, що
з дядею щось не так. Ці діти знають, що це таке, і поважатимуть Воїнів.

Поки триває війна, ми не можемо знати точну кількість за­гиблих, назвати всіх поіменно або розповісти всі історії. Про­те впевнені, що українське суспільство докладе максимум зусиль, щоб загиблі Герої зали­шилися в нашій пам’яті не абст­рактним образом або цифрою, а отримали належну шану. Щоб наша пам’ять про них була живою і дієвою. Щоб кожен із нас долучився до захисту і Перемоги України.

Сюзанна СИРОТЮК.