АНАТОМІЧНИЙ РОЗТИН ІМПЕРІЇ ПЕРОМ РИШАРДА КАПУСЦІНСЬКОГО

«Подібно як Маркес є великим чорнокнижником сучасного роману, так і Капусцінський є незвичайним чарівником репортажу».

Джон ль Карре.

Улітку 1998 року мені пощастило провести декілька чудових днів у невеличкому, але дуже цікавому українському міс­ті Дрогобичі. Там я відкрив для себе багато такого, що раніше мені було незнане і невідоме. Одного дня слухачам університетських курсів, у цій ролі й мені довелося перебувати, була запропонована екскурсія по місту. Екскурсоводом нашим виявився Альфред Шраєр, з іменем якого мені пізніше доводилося ще не один раз стикатися. Швидкий погляд на людину, послугами якої ми мали скорис­татися через декілька хвилин, не викликав у мене особливого враження. На своєму віку доводилося бачити та чути не одного екскурсовода. Тож одним більше чи одним менше, яка в тому різниця? Та я не міг уявити собі в першу мить нашого знайомства, дивлячись на такого собі невисокого літнього чоловіка, що йому довелося пережити жахливі роки нацистського концтабору, бути на межі смерті, втратити майже всю родину і залишитися живим. Якась частина біографії пана Шраєра відкрилася під час екскурсії. Він був учнем відомого і неординарного польського письменника Бруно Шульца. На території колишнього єврейського гетто, що було розташоване в одній із дільниць міста, екскурсовод показує на місце, де гестапівцем був нізащо застрелений цей дивовижний письменник і художник.
Після екскурсії я запросив пана Шраєра на розмову і ще деякий час уважно та напружено слухав людину, яка раптом стала мені не лише цікавою, але навіть і близькою. Може, це те, що називає Григорій Сковорода спорідненістю душ?
На цьому враження цього літа для мене не закінчилися. По поверненню із Дрогобича додому я вирушаю до Варшави. Години в потязі, як завжди, тягнуться дуже довго. Щоб якось скоротити їх, я прошу в сусідів по купе декілька польських журналів і газет. Переглядаю, вчитуюся, час біжить уже швидше. В потя­зі на одній зі сторінок польського журналу натрапляю на декілька рядків, в яких ішлося про книгу польського публіцис­та Ришарда Капусцінського «Імперія».
В житті нерідко буває, коли якась ніби дрібниця мало не в полон захоплює людину й інколи стає причиною непростих наслідків і зрушень. Так було й зі мною. Назва книги та прізвище автора засіли глибоко в моїй свідомості. В книгарнях Варшави знайти книжку не пощастило. Але доля від мене не відвернулася.
Через декілька днів слухаю лекцію з історії сучасної польської літератури. Викладач одну за одною виймає зі свого портфеля низку різноманітних видань і демонструє їх слухачам. Серед того скарбу помічаю те, що я шукаю, – «Імперію». На перерві підходжу до лектора, ставлю декілька запитань, про Капусцінського ні слова. І тут не знаю, як і чому, адже жодних прохань чи натяків не було, і раптом викладач дістає «Імперію», подає мені й каже: «Візьміть на пам’ять».
Я вражений. Увечері в готелі жадібно гор­таю сторінки, перескакую з однієї на іншу (детальніше прочитаю вдома). Неочікувано для себе натрапляю на місце, де автор описує своє перебування в Дрогобичі. При цьому присвячує зустрічі з паном Альфредом Шраєром декілька сторінок. Недарма кажуть, що світ тісний.
У мене немає свідчень про переклад «Імперії» українською мовою. А прочи­тати її варто було б не лише кожному українцеві, але кожному тому, хто жив на території вже неіснуючого, на щастя, радянського союзу, та й взагалі якнайширшому колу людей, щоб виробити в собі імунітет проти насильства, рабст­ва, деградації та здичавілості.
Книга складається із трьох різних за обсягом частин. Перша частина книги охоплює період із 1939 по 1967 рік і має назву «Перші зустрічі». В ній ідеться про дитячі переживання автора в перші місяці окупації рідного міста Пінська підрозділами Червоної Армії. Потім про подорож автора вже в дорослому віці 1958 року через весь Сибір із Китаю до москви та через десять років подорож по респуб­ліках Кавказу і Середньої Азії.
Друга частина, найбільша за обсягом, має титул «З висоти пташиного польо­-ту». В ній подробиці ще однієї поїздки, викликаної перебудовою і гласністю
в срср. Оголошені принципи нової політики в країні вікового тоталітаризму приваблюють Капусцінського, і він 1989 року покидає Польщу. Йому доводиться різними видами транспорту подолати десятки тисяч кілометрів, не пасуючи перед незручностями, небезпеками, всякими іншими негараздами, на які так багата одна шоста частина земної суші. Серед розмаїття баченого і чутого автору вдається вибрати найхарактерніше, най­істотніше, що потім так добре вкладеться в рядки його чудової книги. 1991 року Капусцінський повертається на Батьківщину, переживши на чужині знаменні історичні події.
Найкоротшою частиною є остання «Продовження триває». Сам заголовок її вже говорить про те, що розпадом радянського союзу епоха не завершується. Не зникають проблеми старі, отримані у спадок, а нові множаться в арифметичній прогресії, і ще немає рецептів їх подолання.
Капусцінський як публіцист має свій неперевершений стиль і таке бачення ситуації, яке не може суперечити здоровому глуздові, ясній, а не спотвореній свідомості. З ним важко сперечатися, а подані ним факти є реальні, вони нічим не спростовуються, вони не знищуються, їх можна лише доповнювати, бо їх багато. Автор – зразковий майстер деталі, із їх сотень чи тисяч він вихоплює лише десяток, але десяток таких, які дають нищівну характеристику абсурдному існуванню абсурдної імперії з абсурдними ідеями та поняттями. Майстерно вплітаючи гумор у рядки своєї книги, він таким чином послаблює нервову напругу читача, бо наведені й показані картини терору не можна читати без хвилювання.
Особливістю книги є те, що вона написана автором, який по суті не жив на території радянського союзу, і хоча його життя минало в соціалістичній Польщі, його Батьківщина все ж таки залишалася державою європейською. Отже, погляд Капусцінського на імперію – це погляд людини, мислення і поведінка якої є іншими в порівнянні з тими, котрі мусили ввібрати в себе інші звички та поняття.
Але читач краще складе уявлення про книгу та її автора, здійснивши разом з ним інші подорожі. Отже, в XVI столітті за князювання московського князя Василя Третього москву проголосили Третім Римом, а четвертому, як вказувалося там, не бути. Так остаточно сформувалася імперська ідея москви. Відтоді впродовж століть імперія приєднувала до свого складу в середньому по вісімдесят квад­ратних кілометрів території щоденно, оголошуючи загарбані землі «істинно русскімі». З невеликого клаптика землі розрісся величезний російський ведмідь, незграбний і агресивний. В один імперський конгломерат зібрали різні за мовами і традиціями народи, різнома­нітні території щодо кліматичних умов та рельєфу. Серед земель, що складають конгломерат, особливе місце займає Сибір. Чим він є, важко собі уявити до кінця. «Сибір, – зауважує Капусцінський, – у своїй зловорожій жорстокій постаті, – це морозний льодовий простір плюс диктатура».
І справді, для російських монархів старого часу і совєтських диктаторів нового часу Сибір придуманий, ніби на замовлення.
Сама природа тут вірно служить великодержавному катові. Сибір – це широчезна територія, тюрма, каторга, страх, сльози, смерть і невичерпні багатства.
Одноманітність сибірського пейзажу настільки виняткова, що здається з вагона, ніби потяг стоїть на місці. «… всюди білина, сліпуча, недосліджена, абсолютна. Білина, яка втягує, а якщо хто дозволить себе туди втягнути, і він зловиться в пастку і піде дальше, в глибину білини, то загине».
Не дивно, що в корінних народів цих країв колір трауру білий, тому зрозуміло, що Сибір для каторги, для концентраційних таборів є місцем ідеальним. Втеча звідси неможлива: смерть, страшна й не­минуча, чигає на кожному кроці. «Щось у цьому січневому, сибірському пейзажі по­збавляє свободи, пригнічує, вражає. Передусім його безмірність, безмежність, його океанська безкрайність. Земля тут не має кінця, світ не має кінця». Такого безміру людина просто не витримує. Зими тут довгі, дні короткі, грунти бідні, надра багаті. Як тут нормально господарювати? Які затрати людської енергії, людських ресурсів треба, щоб якось утримувати ці землі, взяти з них те, що вони в собі ховають? Простори всієї імперії, включаючи Сибір, широченні, гігантські, а тому вся енергія її мешканців віками скеровувалася не на забезпечення їхнього особистого достатку, а на забезпечення цілісності цього гіганта, щоб за будь-яку ціну утримати його на нетривких глиняних ногах. Імперський гігантизм був і є причиною постійної злиденності, жалюгідності, відсталості.
«У нашій уяві, – пише Капустінський, – срср поставав як монолітний витвір, в якому все було однакове, сіре і похмуре, а на додаток – монотонне і шаблонне. Нічого тут не могло переступити обов’язкової для кожного норми, вирізнитися, набрати індивідуального характеру». Щоб упевнитися в цьому, він 1967 року відвідує республіки Кавказу і Середньої Азії. Описуючи подорож, автор ніби не пов’язує бачене в колоніях з монополією, зупиняючись лише на історії та культурі окраїн. Здається, він порушує композицію твору і відступає від усієї імперії. Але якщо придивитися пильніше, то все стає на свої місця, стає зрозумілим. Композиція не втрачає чіткості. Монотонність, шаблон і сіра злиденність життя в срср, що вкоренилася в уяві Заходу, не є аж такими домінантними. Існує все-таки строкатість, але строкатість іншого плану. Кожна респуб­ліка має свою мову, свої народні традиції, свою історію. Вони значно відрізняються від російських. Тут різні реалії. Культури, їхні початки, їхній розвиток – теж різні.
Колись у радянському союзі багато говорилося про те, що соціалізм створив ідеальні умови для взаємодії, взаємо­впливу і взаємозбагачення культур народів багатонаціональної держави. При цьому обов’язково вказувалося на благодійний вплив російської культури на всі інші. Така політика вела до монополізму, до розчинення національних культур у російській, до створення єдиної спільноти людей «радянський народ» на основі так званої інтернаціоналізації, яка являла собою широкомасштабну русифіка­-цію з витісненням зі сфери вжитку на­ціональних мов та обмеженням впливів національних культур, пропонувалося і нав’язувалося у великих дозах усе російське. Саме такі дії мали на меті зробити суспільство імперії монолітним і монотонним. Капусцінський показує, що, незважаючи ні на що, національні відмінності імперських окраїн продовжують існувати, тому не можна поєднати те, що не поєднується, воно все одно розсип­леться. Гігантизм і строкатість привели до розвалу союзу. А в майбутньому, як вказує Капусцінський, ведуть і до розвалу російської федерації, яка сьогодні у відчутно скороченому вигляді продовжує бути тією ж імперією.
Сухопутні кордони колишнього срср були довшими, ніж екватор Землі, і всі вони були щільно обмотані колючим дротом. Жодна країна не ховала себе від світу так безглуздо, старанно і навіть натхненно: на обліку був кожен сантиметр кордону. Дріт іржавів, гнив, його потрібно було постійно оновлювати, та не лише на зовнішніх периметрах держави, але й в середині, де ним обплутували тюрми, табори, полігони, таємні виробництва. Значна частина металургійної промисловості працювала тільки на це надмірне виготовлення колючого дроту. А в цей самий час у країні не було побудовано жодного нормального європейського зразка туалету для громадського користування. Ось типовий для такої ситуації епізод із книги. На аеродромі в Єревані чотири примітивні вбиральні вийшли з ладу, замкнені й не ремонтуються. Пасажири, що днями чекають на повітряні рейси, перебувають у критичній ситуації. Чим їм допомогти, і що робиться довкола вокзалу?
Імперія злиденна і разом із тим немислимо багата. Багатства Якутії, Чукотки, Комі, інших складових її території продаються за кордон заради зміцнення військово-промислового комплексу, збагачення комуністичної номенклатури. «Місто Якутськ – справжній сибірський Кувейт, столиця багатющої, що лежить на золоті та діамантах, республіки. Половина всіх тих діамантово-бриліантових чуд, в які прикрашаються багаті пані у всьому світі, або які можна оглядати на вітринах ювелірних магазинів Нью-Йорка, Парижа та Амс­тердама, походять саме з Якутії». А що мають від цього корінні жителі республіки? Нічого. «Якби Якутськ мав діаманти! Але він їх не бачить і до них не дотикається. Прямо з копалень вони вивозяться до москви, щоб оплатити ними виробництво танків, ракет і світової політики імперії». До того ж корінні жителі Якутії, і не тільки, вже давно стали меншиною на своїй тери­торії.
Щоб якимось чином надати правильності національній політиці в окраїнах, на перші урядові посади там призначалися національні, але зросійщені кадри, а заступниками, як правило, були завжди росіяни. З роками у своєму середовищі ця номенклатура запровадила небачену корупцію, поступово вона розділилась на потужні клани. Їхньою жадобою влади та грошей був знищений Арал. Велике озеро напоїло собою широченні поля бавовнику, прибутки від якого осідали в кишенях комуністичної мафії і йшли на зміцнення військової потуги імперії. І це не одна екологічна катастрофа. Автор згадує Чорнобиль, Башкирію, перетворену на хімічний полігон, та ще низку катастроф світового масштабу, які до цього часу світова спільнота належно не засудила, винних ніхто не покарав.

Едуард КРИЛОВ.
(Далі буде).