ДРАЙВОВЕ ЖИТТЯ САПЕРА

1 жовтня – День захисників і захисниць України

У свої 28 років Богдан із позивним «Мораліс» пережив стільки, що не всі пере­живають за довге життя. Служив прикордонником, був у Русі опору ССО, а нині він – сапер. Працює тихо, а ось результат його роботи – гучний і вибуховий. Недавно повернувся з ротації, де працював командиром групи на покровському напрямку та на клаптику Луганської області. Найбільшим успіхом вважає вдало виконані завдання і те, що його група повернулася додому цілою і неушкодженою. В арсеналі нагород старшого сержанта є «За участь в АТО», відзнака Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест» і нагрудний знак «Ветеран війни».

«ПРИВІТАЛИ» ПОВІСТКОЮ

– Богдане, чим займалися до служби в ЗСУ?
– Ремонтами і будівництвом. 2016-го, за два дні до 20-річчя, мене, так би мовити, привітали повісткою. Строкову службу проходив у Держприкордонслужбі й уклав контракт. Через рік поїхав виконувати завдання на схід України, де пробув 2,5 року. Мені там більше сподобалося, ніж на мирному кордоні, де багато паперової роботи (сміється). Був оператором-навідником колісних бронетранспортерів. Робота – супер! Виїхали, відстрілялися, прикрили наших, і все чудово. Звісно, прилітало і по нас, але не так інтенсивно, як після повномасштабки. Нині «Форд Буаяр» відпочиває, бо там пекло: багато ствольної артилерії, мінометів, дронів зі скидами.

– Які були думки, коли почули про повномасштабний наступ росіян?
– Я тоді перебував у Польщі: контракт в армії закінчився, тому повернувся до цивільної професії. Коли побачив новини про вторгнення росіян у рідну країну, вирішив повертатися. Отримав зарплатню, придбав необхідне військове спорядження і поїхав додому. В Україну поверталися одиниці,а на кордонах коївся справжній апокаліпсис. Запам’яталися кремезні хлопці, які біля бочки гріли руки. Хотілося їх до серця притулити й запитати: «Росіяни вже у Львові?».– Планував повернутися до своїх у прикордонний загін, але не склалося, – продовжує старший сержант Богдан. – У ТЦК відправили до 143 ОНТЦ, де опанував гусеничний мінний загороджувач.До речі, тоді зі мною трапився кумедний випадок. Перед відправленням відпросився у ТЦК, щоб поїхати додому і взяти необхідне.І тут зупиняє бородатий чоловік на чорному джипі – тереошник. Питає про пропуск, кладе обличчям на капот. Думав, що я – диверсант, малюю мітки. Поліція прибула, в усьому розібралася і відпустила. Але через декілька днів у соцмережах побачив відео мого затримання, мовляв, впіймали диверсанта. Досі смішно, навіщо його вистави­ли.

– Після навчання куди потрапили?
– Пам’ятаю, як на точці збору зібрали не одну сотню чоловіків. Запитали, хто має бажання їхати на бойові, а не сидіти тут і паритися. Я погодився. І потрапив до 110-ї окремої мобільної групи та поїхав на Харківщину в Довгеньке. Ту­ди намагалися пролізти москалі,а згодом по ньому працювали міномети. Ми ж влаштовували засідки на колони.Ворожа авіація потужно там працювала. Різні ситуації траплялися. Якось на повороті наші хлопці їхали на БТРах, а назустріч – кацапський танк. У перші місяці війни були проблеми з розвідкою і комунікацією, та й дронів нормальних нам бракувало.Із Довгенького поїхали в селище Ізюмське, далі – в Ольгівку. Це «сіра зона». На пікапах залітали, а жителі запитували: «О, ви вже прийшли, і нам не треба тікати?». Ми їх просили покинути села, бо розуміли, що почнуться обстріли. Згадую, як один чоловік відмовився їхати, мовляв, немає пального. Ми поділилися з ним, натомість він заправив мотоблок і поїхав орати город. На наше здивування відповів: «Закінчу і поїду».

– На зрадників не натрапляли?
– Зрозуміли, що є такі, коли російські козаки обминули село стежками, про які знали лише місцеві. Ймовірно, їм допоміг місцевий фер­мер. Ми ж влаштували засідку і мали знищити ворожу колону.Чимало залишилося там «ждунів». Нам заборонили будь-що брати в місцевих.Пізніше перевівся в Рух опору ССО. Швидко перекваліфікувався. Дали зброю, необхідне спорядження і відправили нас у східний Бахмут, за річкою Бахмуткою. Там було драйвово. Місто було ще під україн­ським контролем.

«ANIMAL PLANET» ВІДПОЧИВАЄ»

– Ви не один раз були в Бахмуті?
– Був там двічі. Але перша ротація і наступна – несхожі. Тоді в східному Бахмуті ще було де сховатися від обстрілів. Над містом не літали FPV-дрони, яких нині на полі бою тьма-тьмуща. Вони на відсотків 50% заміняють мінометні обстріли і зі ствольної артилерії. Як каже мій друг, хороший дронщик, міномет – це фортуна, а FPV – це палач.Коли приїхав удруге, Бахмут був покаліченим, зруйнованим. Лежали мертві тіла, яких їли собаки. Деякі нечисті на руку місцеві безхатьки шманали порожні квартири і ходили в білих кросівках, спортивних костюмах і казали: «Я – местный житель». Запам’яталося, як їхали на завдання до переправи, і лежало тіло вбитого безхатька в білій куртці. Йому прилетіло в голову. Біля тіла хтось поклав табличку: «Носи кас­ку, д…б». І, коли військові про­їжджали, всі мимоволі поправляли каску на голові, мовляв, усе є, нічого не забув. Це вже чорний гумор, але на війні він присутній.Запам’яталося тіло бабки, яке витягували з димлячої машини. Знайшли червону штору, загорнули в неї та залишили на лавці, аби волонтери поховали. У порівнянні, що там коїться, «Animal planet» відпочиває. Бачив, як коти жили в животі вбитого алабая. Тоді було прохолодно, і вони там ховалися. Війна – це жахіття не тільки для людей, а й для тварин.Коли східний Бахмут окупували росіяни, то через певний період посипався центральний. Але нас уже там не було.У Бахмуті було жорстко, але нині на інших напрямках жорсткіше буває.

– Наскільки близько були від ворога?
– За 30 м. Думали, то наші, й хоті­ли цигарок «постріляти». Друг ішов першим і мовчки повернувся, прошепотів: «Там кацапи, 4 одиниці тех­ніки, і вони готуються до штурму». Я так і не зміг повернутися до них спиною, йшов із кулеметом задом зо 3 км. Недаремно кажуть: куріння вбиває (сміється).А міни встановлювали за метрів 200. Тоді навіть погода нам допомагала.

– Як перекваліфікувалися на сапера?
– Друг дитинства служив у Цент­рі розмінування. Там потрібні були люди. Правда, переводу чекав пів року. Вивчився на сапера і встиг побувати в декількох ротаціях.Найлайтовіші, де встиг набути досвіду, – Запорізька та Херсонська області. Там займався переважно розмінуванням, перевіряли, в якому стані міни, встановлені на правому березі Дніпра.Якщо раніше приїжджали на яко­мусь УАЗику, вивантажували міни біля поля, ходили в повний зріст і мінували, то нині тебе висаджують за 4-5 км до точки призначення, є декілька секунд, щоб винести міни, береш усе в руки і навпомацки пиляєш на завдання. FPV-дронів не злічити, здається, що на кожну людину є свій дрон, а то й два. Я був командиром групи, тому доводилося ретельно планувати кожен вихід, вимальовувати в голові декілька варіантів розвитку подій і шляхи їх вирішення, все прискіпливо перевіряти. Ти маєш іти вночі й чути, що в кущах паруються жуки.Саперам під час роботи потрібно стати невидимками. Допомагали антидронові пончо, які нам передали волонтери. Я жодного разу його не знімав і не дозволяв своїй групі. Правда, бігати в них незручно, постійно плутаєшся.Коли дрон висить над головою, то ще той адреналін. Головне – завмерти і не рухатися. Найбільша помилка – подивитися на «пташку» і біг­ти – помреш втомленим.Обстріли там не припиняються, постійно щось прилітає. Вночі дуже гарно, такий китайський новий рік (усміхається).

«ХЛОПЦІ, КУРІТЬ, БЕРІТЬ ПОПКОРН І ДИВІТЬСЯ ШТУРМ НАЖИВО!»

– Яке завдання видалося найскладнішим?
– Важко мінувати поля, коли по тобі тулить міномет. Чекаєш, коли в них закінчиться БК на цю ніч. Перший виїзд – досить яскравий (усміхається). На броньовику доїхали до села Парасковіївка. У машині – 75 мін у мішках. Щойно відчинили двері, «шух» – приліт від мінометки, і на мить стало світло, як удень. Частина групи побігла в укриття, а я з побратимом Романом почали викидати міни з машини. У нього найсильніші руки в моїй групі. Він не лише крутий фотооператор, а, як виявилося, ще й класний сапер.Вивантажили міни і побігли в гараж, аби перечекати. Уважно слухали небо. Коли вщухло, пішли вста­новлювати міни. Пам’ятаю, що ніч видалася «веселою» – весь час ховалися від обстрілів і дронів. Але всі 75 мін встановили. Моя група тоді дорого обійшлася, вони добре всипали своїх рублів на нас. Не без пригод повернулися додому: біля машини прилетів снаряд, осколки пробили колесо, але доїхали. Після такого виїзду бойовий дух трішки згас. Правда, наступна ніч видалася спокійнішою. На хаотичний обстріл ми вже не звертали уваги.Важко виходити, коли сіріє та триває штурм. Якось потрапили в такий заміс. У рації почули: «Хлопці, куріть, беріть попкорн і дивіться штурм наживо!». Ми зачаїлися під кущами з надією виграти в цих шаш­ках, і що в наш квадрат не прилетить. І таки пощастило!

– Що для Вас найстрашніше на війні?
– Доїхати до пункту призначення і евакуюватися звідти. Їдеш із на­дією, що нічого не влупить по машині. Хтось надіється на Бога, хтось – на РЕБ. Відверто, мені самому ходити і оцінювати обстановку спокійніше, знаю, що мої люди в безпеці, та ні за кого не хвилююся. Коли ж за тобою йдуть підлеглі, ти повинен думати про них, щоб встиг­ли сховатися, не затупили, вчасно передали інформацію один одному, бо ж пересуваємося на певній дистанції.

– Як виглядала місцевість, де Ви працювали?
– Це переважно понівечені села, зруйновані будинки, гори цегли і скла. В деяких розбитих оселях витає трупний запах. Один боєць забіг до більш-менш вцілілої хати і одразу ж вибіг звідти із рвотним рефлексом. «Ця хата нам не підходить», – і побіг далі.Ландшафт і дизайн там швидко змінюються. Окупанти все рівняють КАБами. Ти надієшся на сховок у хаті, прибігаєш, а її вже немає. У тих районах майже немає села чи міс­та, яке б залишилося необстріляним. І доходиш висновку, що ро­сіяни прийшли нас не завоювати, а знищити.Війна кардинально змінила обличчя. Ще донедавна і саперам, і Руху опору ССО можна було тихенько пролізти, виконати роботу, або побачити кацапів, кинути координати і насипати туди зі ствольної артилерії. Нині це зробити набагато складніше.

– Чи було щось, що могло вразити Вас, загартованого війною?
– Покинуті тварини. Ми не могли їх забрати, але коли йшли на зав­дання в ту місцевість, залишали їм порізану ковбасу.

«НАША ГРУПА – ЦЕ МАЛЕНЬКА СІМ’Я»

– Коли були на волосині від смерті?
– На війні долі секунди рятують життя і вирішують, будеш ти жити чи ні. Вибігаємо на точку евакуації, за нами приїхало «таксі» – броньований «Bushmaster». Там двері легко відчиняються і зачиняються, але коли вперше це робиш, то тупиш. Доки машина стоїть, по ній намагаються попасти. Останнім забігав наш побратим, який не міг швидко зачинити двері. Коли від’їхали, перед броньовиком – «приліт». Нас струсонуло, дим, нічого не видно, але водій дав газку і проїхав той туман. Виїхали. Якби не ті двері, прилетіло би влучно по нас. А так машину покоцало, пробило колеса, але вибралися.

– Гумор на війні: чи присутній і чи допомагає?
– Без нього не обійтися. Страх присікається сміхом і гумором. Якось перечікували обстріл. У нашій групі наймолодшим був Діма. Він каже побратиму: «Дядю Ромо, мені страшно!». Дядя Рома з досвідом починає говорити про вічне – про кохання. «Ти як свою дівчину кохаєш? А можна так і так». І вже розмова веселіша, і час швидше минає.Коли відбувається обстріл, я вмикаю камеру на телефоні й починаю знімати. Якщо щось прилетить, то це буде гарно (сміється).Іншого разу відпрацювали зав­дання, все чудово, прибігаємо на точку евакуації. В село прилітають КАБи, аж сосни струшуються. Але щось довго я не чую радіостанцію, хоча там постійно в ефірі розмовляють. Підкручую звук і чую, як хтось хропить. Роблю перекличкуі чую: «Що?», і по всіх раціях це проходить. Кажу: «Побратиме, ти хропиш, забив весь ефір». І він такий: «Це не я», і по всіх раціях пробігає. Виявляється, він випадково натиснув кнопку і заснув, а з нами ніхто не міг зв’язатися. Люди втомленій хочуть відпочити. У стресових ситуаціях мозок перезавантажується, і людина може заснути. Та й на війні, коли є вільна хвилинка, треба її використати.Наша група – це маленька сім’я. Навіть традицію «сімейно-сапер­ну» започаткували – краматорська шаурма, коли їздимо на перекуси.

– Чим займалися на дозвіллі?
– Пилюку змивали, відсипалися, штани зашивали, бо які б дорогі не були, не витримували. Перед виходом на завдання обов’язково присідали, віджималися, аби розім’яти тіло. Бо, вистрибуючи з машини, вже потрібно рвати з мінами. Якось чую звук задишки. Подумав, що в когось інсульт. А ні, це побратим готувався до вечірнього драйву – віджимався.

– Богдане, що для Вас означає закінчення війни?
– Перемога для мене – це цілісність нашої держави. Дається вона важко. Тієї солодкої Перемоги не буде, бо дуже багато життів покладено. Нам нині потрібно більше допомоги від партнерів, а наші сапери все схоплюють на льоту. Я їздив на навчання в Іспанію і сподівався здобути нові знання. Насправді вони нас там чекають і хочуть перейняти наш досвід. У них сапер не працюватиме, якщо є 15% ризику для життя. Нас там навчали стандартно, але на війні немає можливості використовувати навіть техніку виходу з машини. Ти звідти ви­пльовуєшся і біжиш.Після Перемоги сапери продовжать працювати. Роботи багато. Ми – найзамінованіша країна у світі. Тому потрібні будуть нові люди. Тож кличемо до себе всіх, кому набридла рутина, і хто хоче драйву. Приходьте, ставайте саперами! Я працював прикордонником і знаю ділянку, де можна перейти Тису по пояс. Але не раджу, бо там зустрінуть. Краще – до нас! Тут навчать і допоможуть.Колись у дитинстві зі своїм другом Васею ми гралися у війнушки. Але тоді й припустити не могли, що, коли подорослішаємо, пліч-о-пліч воюватимемо в реальному житті й захищатимемо рідних, свій дім і українську землю.

Відділення комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля».