АНАТОМІЧНИЙ РОЗТИН ІМПЕРІЇ ПЕРОМ РИШАРДА КАПУСЦІНСЬКОГО

Частина ІІ

(Початок у «Подолянині» від 19 вересня)

«Фундаментом радянської імперії, – конс­татує Капусцінський, – був терор і його невід­ривний тремтячий паросток – страх». Цієї теми автор постійно торкається протягом усього твору. Перша його зустріч з імперією припадає на кінець 1939 року, на період дитинства письменника, коли в міс­ті після встановлення радянської влади відбуваються незвич­ні речі. Зникають люди, щоночі когось хапають. Цікаві підлітки намагаються розглядати систему «чисток», відшукати якийсь ключ до них, якісь правила, але це їм не вдається. «То, наприклад, зачали вивозити з Беренарсь­-кої, але враз перестали. Взялися за жителів Київської, але тільки з парної сторони. Раптом зникав хтось із Надбережної, але тої самої ночі забрали людей з другого кінця міста, з Броварної». Тобто системи не було, творилося якесь безглуздя. Але навіщо? Наступні сторінки дають відповідь: шахтам Воркути, золотим копальням Магадана потрібні були раби. Сибір, Північ покрилися мережею концентраційних таборів. Для детального знайомства з колишніми фабриками знищення людського духу і плоті автор виїжджав до Магадана, найстрашнішого у світі місця поряд з Освенцімом. У Магадані він оглянув мізерні рештки того, що збереглося. Адже наступна влада музеїв тут не влаштовувала, як це робилося в Європі. Він пройшовся магаданською бухтою, через яку свого часу перевалила сила-силенна людей. Три мільйони з них уже ніколи не повернулися до своїх домівок. До цього місця живий товар «табірний пил» доставлявся морським транспортом із Далекого Сходу, куди він довозився залізницею. Одного разу на одному з кораб­лів, що займався перевезенням, під­нявся бунт. Тоді в’язнів загнали в трюми й залили водою, а стояв у ту пору сорока­градусний мороз. До місця призначення доставили льодові брили…

11 листопада 1931 року ЦК ВКП(б) приймає ухвалу про утворення на Колимі тресту для видобутку золота, срібла та інших дорогих металів – Дальстрой. Його першим директором призначили латиського комуніста, генерала ГПУ Едварда Берзіна. «Від приїзду Берзіна відраховується початок пекла, яке під назвою Колими ввійде разом з Освенцімом, Треблінкою, Хіросімою і Воркутою до історії найбільших кошмарів ХХ сторіччя». 1937 року Берзіна змінив Степан Гаранін – «чорна легенда Колими». Сваволя цього напівграмотного коваля не знала меж. Не раз перебуваючи на перегляді особового складу табору, він підходив до шеренг і запитував, чи є такі, що уникають праці. На його бажання виводили осіб двадцять. Полковник зараз же власноручно розстрілював їх на очах у всіх. «А чи є тут рекордисти?» – запитував він далі. В радісній надії на краще з шеренг виходили ще осіб п’ятнадцять. Замість схвалення, якого вони очікували, Гаранін пояснював їм, що вони – вороги народу, а не рекордис­ти, що таких треба знищувати, і стріляв знову. «Гаранін розстрілював кілька, кільканадцять, а часом і кілька десятків людей щоденно. Вбиваючи, сміявся, або співав веселі частушки». Репресивна машина пізніше змолола і Берзіна, і Гараніна. Запущений маховик нищення вже не зупинявся. Після цього залишалися тисячі невідомих могил, розкиданих по всій території «незламного Союзу». На них ще того часу розбили парки, побудували розважальні заклади; нині там гуляють, розважаються люди та гадки не мають, що під ними – людські кістки. Енкавеесівці намагалися якнайглибше заховати сліди своїх злочинів.

Не одного дослідника і не одного митця хвилювала і хвилює тема голодомору. Згадаймо хоча б «Жнива скорботи» Роберта Конквеста, «Жовтого князя» Василя Барки чи «Марію» Уласа Самчука. Не обходить цієї теми і Капусцінський. Голодоморові він протиставляє божевільний прожект сталіна з будівництва в москві будинку рад. Заради ідеї генсека було знесено чудовий, багатющий храм Хрис­та Спасителя, а на його місці мала вирос­ти грандіозна, потворна собою, найвища споруда у світі, вершиною якої мав стати па­м’ятник леніну. Лише один вказівний перст вождя сягнув би шести метрів. На будівництво виділялися величезні кошти, а в Україні тоді божеволіли від голоду, доходило до канібалізму, вимирали цілі села. На спустошені землі потім посадять переселенців з росії. Сталін щоденно отримував зведення про те, як справи в українських селах і на будівельному майдані. Зацікавлення його не було випадковим, адже таким чином виконувалися два важливі для становлення комунізму завдання: потужною будівлею мали переплюнути Сполучені Штати Америки, цитадель капіталізму, а голодом ліквідувати опір українського селянства, носія українських національних традицій. Паралельно з цим у глиб Казахстану і Сибіру переселяють цілі народи. «Однією з цілей цих операцій було створення людини без коренів, вирваної зі своєї культури, зі свого оточення і пейзажу, а цим самим більше беззахисної і послушної наказам режиму».

Поступово крок за кроком створювався особливий сорт людей, яких у інтелігентних колах називали «гомо совєтікус», а в просторіччі – «совками». Це люди, які мають особливі характеристики і легко пізнаються за кордоном. Усі нещастя, навіть викликані бездумністю і глупотою керівництва, вони сприймають як прояви всемогутньої та капризної природи. Злодійство, брехня, лицемірство стали для них нормою життя. У своїх нещастях гомо совєтікус буде звинувачувати будь-кого, лише не самого себе. Образ міфічного ворога надійно вщеплений у його душу. Він звик до бруду, хамства, він сам – хам, він звик до господаря там угорі, а сам не є господарем своєї долі. Він не пан, він – «таваріщ», раб. Він байдужий до чужого горя та й своє покірно терпить. «У великому ледве освітленому залі сплять на дерев’яних лавках, сидячи і лежачи, люди. Змучені подорожжю і чеканням, вони спочивають, заснувши в найнезвикліших неприродних позах. Завиті в шарфи і хустки, заховані в шапки і пальта, вони виглядають здалека, як розкладені рядами нерухомі, грубі клунки, тюки, пакунки».

Прояви рабської психології зустрічаються всюди і нерідко. Одним із них є так звана дідівщина, яку автор визначає як «систему знущання сержантів і рядових старшого строку служби над новобранцями», по суті знущання сильнішого над слабшим. Новобранець в армії перетворюється на невольника, слугу, плювальницю. Він мусить втратити свою особистість і гідність. Його пригнічують, ломлять, нищать, б’ють і катують. Часом він не витримує, тікає або накладає на себе руки. Той новобранець, який всі знущання терпить, в наступні роки свою накопичену злість виміщає на ні в чому не винному новому рекруті, що поступає на зміну демобілізованому. Така бруталь­-на зневага особистості могла бути породжена лише такою державною системою, де особистість нічого не варта і є лише «гвинтиком» цієї системи. Явище дідівщини породило рухи, невідомі в інших країнах. Це союзи і товариства солдатських матерів. Їхні натовпи з портретами покалічених чи вбитих синів автор зустрічав у різних демонстраціях. Вони вимагали у влади припинити дідівщину, покласти їй край. Видовище невтішне. Але й до цього нещасний люд звик.

Є у Капусцінського переконливий аргумент, що характеризує спосіб мислення людини Заходу й Сходу. Австрійський комуніст Вайсберг потрапляє до рук НКВС. І ось він, людина європейська, сприймає більшовицький світ як божевільню, слідчих офіцерів – як божевільних людей, радянську владу – як світ абсурду та тиранії. Вайсберг не ламаєть­-ся, його раціональне мислення інтенсивно працює, він шукає пояснення того, що діється. Він пробує дискутувати, перепитувати, обмінюватися думкою. Товаришам за нещастям така поведінка не­зрозуміла: терпи і сиди тихо, і божевільним вони вважають Вайсберга.

Для Шаламова, російського письменника, антикомуніста, все, що його оточує, є часткою природи, тобто належить до порядку природи, а не до людського порядку. В такому разі бунт є зайвим, треба перечекати, підпорядкуватися вищій силі, терпіти. «Якби зібрати енергію терпіння, яку видали тут із себе мільйони людей, і перетворити її на силу творення, можна було б з нашої планети зробити квітучий сад», – доходить висновку Капусцінський.

У 80-х роках стало зрозуміло, що сталінсько-брежнєвська система срср виглядає анахронічно в порівнянні з тим світом, який розвивався демократично, вільно і розумно. Криза мала настати обов’язково, раніше чи пізніше, за Горбачова чи за когось іншого. Навіть якби її ще на декілька років затримала якась диктатура на зразок ГКЧП, вона все одно би прийшла. Криза і розпад імперії закономірні, – доводить Капусцінський, опираючись ще і на те, що свого часу всі імперії розпалися, радянська є останньою, і вона не виняток. І нарешті це сталося. Імперією пройшов парад суверенітетів. Ці історичні події автор кваліфікує як революцію, але революція без контрреволюції не буває. На околицях, що відійшли, один за одним виникають збройні конфлікти, які явно чи приховано підтримуються росією. У прибалтійських країнах створюються інтерфронти, що під червоними стягами вимагають відновлення радянських республік. Вірусу шовінізму революція не подолала. Напівголодні, погано одягнені жінки в москві та інших містах кидають хатні справи, виходять на демонстрації з плакатами, на яких написано: «Не віддамо Курилів!». Солженіцин пише статтю «Як нам облаштувати росію?», в якій Україну, Білорусь і Казахстан хоче залишити тільки у складі імперії. Російські антикомуністи, демократи в більшості своїй виявляються великодержавними шовіністами, їхня демократія закінчується там, де йдеться про свободу колоній, про долю імперії.

Розгорається конфлікт у Карабасі. Автор хоче знати причини, які штовхають до війни два кавказькі народи, познайомитися з деталями. Поїздці в цю гарячу точку заважає російська адміністрація. Ідучи на неабиякий ризик, Капусцінсь­-кий при допомозі російської правозахисниці Старовойтової таємно проникає у Степанакерт. У столиці Карабаху представники російської влади чинять про­вокації Старовойтовій, депутату Верховної Ради. Саме від цього округу небезпека погрожує Капусцінському. Ситуація ускладнюється. На щастя, обоє вчасно покидають Карабах. Справу зроблено.

Із почуттям непідробленої поваги і прихильності автор описує Україну. Тут він обов’язково має зустріти голову Народного Руху України Івана Драча, познайомитися з діяльністю Товариства української мови. Він вникає в історію зросійщення України, спостерігає за подіями в Донецьку, де неможливо відкрити українську школу, переживає за долю української культури, яка краще збереглася в Торонто і Ванкувері, ніж у Донецьку і Харкові. Він у захопленні від живого ланцюга, що його утворили, взявшись за руки, українські патріоти, поєднавши Київ і Львів. «Виходить, що перший раз була здійснена велика акція не за дорученням ЦК, а з ініціативи молодої, незалежної організації – Рух». Так, виявилося, що так звана «керівна роль партії» є фікцією, що керівну роль справляють організації, яких покликало до життя само суспільство, і їх тільки це суспільство хоче слухати. По-друге, виявилося, що українці зберегли пам’ять, яку більшовики протя­гом семи-десяти років намагаються витравити. Цей ланцюг мав, отже, психологічне значення. Затягнувся кругом найбільшого кошмару совєтизму, яким є почуття безвихідності, безнадії». Автора хвилює релігійна ситуація в Україні, яка кимось ускладнюється і навмисне роздмухується. Він є свідком прийняття Верховною Радою України Декларації про суверенітет і Акту незалежності. Польща першою визнала Ураїну.

«Майбутнє України буде розвиватися в двох, – вважає Капусцінський, – напрямках. Перший – це стосунки України з росією, другий – це стосунки України з Європою і світом. Якщо ці зв’язки будуть складатися успішно, то шанси України величезні. Бо це край життєдайної землі і цінної сировини, обдарований теплим, прихильним кліматом. Це великий 50-мільйонний народ – сильний, живучий, честолюбний».

Через це Україна й інші нові держави, колишні республіки срср, мають постійні зовнішні проблеми, пов’язані з росією, яких могло б не бути, коли б та вела себе тихо; при тому до них добавляться проб­леми свої, внутрішні, складні та затяж­ні. Держави ці минули період знищен­ня старої системи і перебувають у стані перехідного періоду. Десь він буде довшим і триватиме десять-двадцять років, десь – коротшим, а десь вже закінчується. Але яким би він не був важким, зрозуміло одне: повороту до старого не буде – попереду будівництво нового порядку. Останнє, що може зробити росія, – це організувати збройний напад на Україну, вдертися на її суверенну територію і, порушуючи всі міжнародні норми, творити тут беззаконня, прямуючи до міжнародного суду.

Едуард КРИЛОВ.