У ВСІХ КАПЕЛАНІВ ОДНА МЕТА – СЛУЖИТИ НА ПЕРЕМОГУ

12 жовтня – День військового капелана

Зі зміною календаря та переходом усіх українських церков на новий стиль змінилося і офіційне відзначення Дня військового капелана, який традиційно пов’язаний зі спомином їхнього небесного покровителя св.Мар­тина Турського. Тепер цей день припадає на 12 жовт­ня. У нашому місті сьогодні служать понад 20 військових капеланів різних християнських конфесій. Двоє є штатними у складі військових час­тин, а решта мають статус позаштатних, які регулярно відвідують лінію фронту або здійснюють духовну опіку над війсь­ко­вослужбовцями у своїх християнських громадах. Недавно з такої поїздки до наших захисників повернувся військовий капелан і пастор Української Церкви Християн Віри Євангельської «Жива Надія» с.Княгинин Вік­тор МАРТИНОВИЧ, який також знаний у нашому місті зі своєї активної волонтерської та громадської позиції.

– Вікторе Григоровичу, які у Вас враження після недавньої волонтерської поїздки по Херсонській та Миколаївській областях?
– У цих областях ми перебували 11 днів. Якщо проїжджати селами, то можна побачити дуже багато руйнувань, понівечені будівлі. У деяких поселеннях немає жодної вцілілої хати. В селах переважно жінки, діти, а чоловіки тільки пенсійного віку. Люди, хоча живуть у підвалах або погребах, були дуже привітними та зустрічали нас із великою радістю. Щоразу приходили на зустрічі, де ми співали для них українських пісень. Ми їх підбадьорювали і ділилися продуктами. Допомагали в закупівлі матеріалів, адже найбільша на сьогодні потреба – це дрова на зиму, щоб не замерзнути від холоду. Досить того, що там немає лісу, а лише степ, то ще й лісосмуги ніби покошені та спалені. Багато людей, коли слухали проповідь Божого слова, християнську пісню, то в покаянні наверталися до Господа, тому в тих регіонах вдалося започаткувати чимало нових церков, де ставляться модульні доми молитви. Люди там дуже щирі та відкриті, приходять, щоб поповнити свої духовні потреби.

– На Вашу думку, чи кожний священнослужитель може стати військовим капеланом?
– Думаю, що не кожен, адже маємо відмінний характер, темперамент, бачення та емоції. У зоні бойових дій зустрічаєшся з різноманітними людьми та складними запитаннями, на які, здається, немає відповіді. Не кожен може витримати картини масштабних руйнувань, вислухати розповіді про нещастя і біди. Для цього потрібно мати щире серце, любити цих людей і робити все можливе, щоб їхній духовний, душевний і навіть фізичний стани були кращими.

– У Вашому розумінні, які якос­ті повинен мати справжній капелан, якому б довіряли наші захисники?
– Капелан – це священник, який глибоко розуміє потреби людей, який любить усім серцем, разом із ними молиться і співпереживає, який благословляє та прощає. Він не має дивитися на статус у сус­пільстві тих, із ким працює, завжди повинен бути готовим надати допомогу найбільш вразливим співрозмовникам, чи то хворим, чи людям, які дуже важко переживають розлуку з рідним домом. Це людина, слова якої не розходяться з її справами, яка завжди готова пожертвувати собою, – розповідає Віктор Мартинович. – Щоб здобути довіру серед військовослужбовців і не втратити її, потрібно, аби вони побачили, що ти справді хочеш допомогти, що ти всім серцем вникаєш у їхні потреби і ніколи не зраджуєш. Бути вірним у служінні для них, тобто, як каже Біблія: «Люби ближнього, як себе самого». І саме таких капеланів поважають як у війську, так і в суспільстві.

– Які основні потреби є у наших захисників, та який дух панує нині серед бійців?
– Залежно від підрозділів потреби різні. До нас зверталися військові з проханнями про засоби гігієни, старлінки, реби, генератори, запчастини до авто. Про дух наших хлопців свідчить ось такий приклад: одного разу підійшов до військових і подякував їм за те, що мої шестеро дітей сплять спокій­-но. Вони відповіли, що поки захищають тут, то діти будуть і надалі мирно спати. Всі очікують перемоги та миру.

– Яка різниця між штатним і позаштатним військовим ка­пеланом, та що потрібно, аби ним стати?
– Штатний капелан – це представник духовенства, який отримав військове звання і підписав конт­ракт із ЗСУ, щоб забезпечувати релігійні потреби бійців. Натомість позаштатний військовий капелан виконує таку саму місію тільки на волонтерських засадах. Щоб ним стати, потрібно бути священнослужителем із духовним саном і пройти відповідне навчання. Школу капеланства я пройшов у Хмельницькому ще на початку 2023 року, де вивчав тактичну медицину, душеопікунство, психологію та капеланську практику.

– Як складаються відносини між капеланами різних конфесій, а також у праці з військово­службовцями, які іншого віросповідання?
– У всіх капеланів одна думка та мета – це служіння нашим воїнам, праця на перемогу та підтримка один одного. Там не роблять акценти на відмінностях між конфесія­-ми. Як військові, так і капелани – взагалі дуже віруючі люди. Там немає коли говорити про догматичні питання, про традиції, про власні погляди.

– Недавно президент Украї­ни Володимир Зеленський пе­ре­бував із робочою поїздкою у Сполучених Штатах Амери­ки, які готуються до президентських виборів. Ви також маєте багато друзів серед християнських віруючих з-за океану. На Вашу думку, як можна ще більше переконати американців підтримувати Україну, і яку роль тут відіграють їхні релігійні переконання?
– Мої друзі з-за кордону, з якими маю співпрацю, вже 28 разів при­їжджали, щоб надавати різнома­нітну допомогу: від ліків до захисної амуніції. Їх не треба переконувати підтримувати Україну. Навпаки, вони там, у Сполучених Штатах, ведуть таку роботу серед своїх дру­зів, щоб зібрати якомога більше допомоги і привезти її нашим війсь­ковим, їхнім сім’ям, сиротам, удовам та всім постраждалим від війни. Вони щоразу цікавляться, яка ситуація в Україні. У самих американських церквах дуже багато моляться за наш народ і збирають допомогу. Як і серед християнських громад Ка­м’янеччини.
Більшість моїх американських друзів – це віряни протестантських і євангельських церков, які завжди запитують, чи дотримуються в Україні свободи совісті та законодавства, чи не утискаються хрис­тияни. Адже від цього дуже залежить рівень їхньої допомоги і до­віри до нас. Вони також беруть участь навіть у відновленні тих молитовних домів, які були зруйновані під час бойових дій.

– Крім того, що священнослужитель, Вікторе Григоровичу, Ви також відомі активною со­ціальною діяльністю в нашій громаді. Що вдалося зробити за минулий рік у своєму рідному Княгинині, та які маєте плани на майбутнє?
– У нашому селі ми щороку проводимо різдвяний вечір і пасхальну зустріч із сім’ями військовослужбовців, де роздаємо продуктові набори, співаємо християнських пісень, молимося за ці родини. У День захисту дітей мали розважальну програму для малечі з шес­ти навколишніх сіл, ставили для них батути, робили солодку вату, попкорн, щоб вони, попри війну, мали радість. Провели міжрайонний турнір-виставку мисливсь­ких собак і футбольний турнір на Кубок міського голови. На початку вересня в нас відбувся День по­-дяки Богу і молитва за Україну за участі почесного старшого єпископа УЦХВЄ Михайла Паночка, який багато років керував нашим церковним Союзом. На всіх цих заходах було зібрано понад 60 тисяч гривень, які безпосередньо передали ЗСУ. Намагаємося завжди тримати село в чистоті: стрижемо траву, садимо багато квітів, доглядаємо фонтани та клумби. Провели ак­цію зі збирання сміття в лісосмузі. Наші хлопці стоять там за нас на лінії фронту, а ми стараємося тут робити все можливе з нашого бо­-ку, щоб ті, хто повертається додому, могли відчути себе у спокої, мирі та порядку. У майбутньому в Княгинині плануємо здійснити реконструкцію приміщення для людей похилого віку, відкрити краєзнавчий музей і облаштувати відпо­чинкову зону, де люди могли б проводити вільний час. Передусім військові, котрі будуть повертатися з перемогою до своїх домівок і сімей.

– Розкажіть про свою родину. Який був Ваш шлях до Бога, і чи не було сумнівів у вірі?
– Я із села Нефедівці, а у Княгинині служу як місіонер. У нашій сім’ї було 9 дітей: 6 братів і 3 сестри. Мама померла, коли мені було 7 років, тому виховував нас батько. Найменшій сестричці тоді було 3,5 року, а найстаршому брату – 20 років. Я завжди хотів бути щасливою людиною, але не знав, де знайти те щастя. Коли після повноліття мене призвали служити в тоді ще радянську армію, то одного разу, виконуючи наказ командира, побачив книжку. Розгорнув і почав читати, не розуміючи, що то була Біблія. Слово Боже настільки торкнулося мого серця, що почав шукати Бога, бо про Нього та про Ісуса Христа мені ніхто ніколи не розповідав. Сам пішов до церкви, підійшов до священнослужителя і сказав, що хочу, аби Бог простив мої гріхи, та прагну служити Господу. І відтоді, а вже минуло більше як 33 роки, жодного разу не пошкодував, що пішов за Ісусом Христом. Також навер­нулися батько та брати. Бог допоміг нам вирости людьми і бути людяними, зробив багато чудес, тому я вдячний Йому за те, що маю прекрасну дружину, шестеро дітей і стільки ж онуків.

Олександр БУЧКОВСЬКИЙ, військовослужбовець ЗСУ, прессекретар Духовної ради.