ВІД БОЛЮ ДО НАДІЇ: ЯК ЦЕНТР ЖИТТЄСТІЙКОСТІ ЗМІНЮЄ ДОЛІ

У кожного з нас бувають моменти, коли земля ніби вислизає з-під ніг. У цей час підтримка стає рятівним колом, а віра в те, що можна подолати труднощі, – незламною силою. Вже майже пів року Центр життєстійкості Кам’янець-Подільської територіальної громади дарує саме цю силу мешканцям міста та тим, кого війна змусила шукати прихисток. У його стінах оживають історії, де люди після найбільших втрат і випробувань знаходять новий сенс та віру в майбутнє.

Цей центр став точкою опори для багатьох. Хтось приходив сюди з надією на підтримку після важких переживань, хтось шукав розуміння і спокою, а дехто згодом перетворив свою боротьбу на історію успіху. Психологи центру щоденно працюють над тим, щоб надати необхідні інструменти для подолання кризових ситуацій, відновлення емоційного балансу та підтримки внутрішньої життєстійкості.
Тут люди вчаться жити далі, справлятися з болем і будувати нове життя, часто починаючи з нуля. І саме до Всесвітнього дня психічного (або ментального) здоров’я ми хочемо поділитися однією з історій, що доводять: життєстійкість – це не просто вміння переживати труднощі, а мистецтво знаходити в собі силу знову піднятися.

СВІТЛО – ВСЕРЕДИНІ
(Імена змінені зі зрозумілих причин)

Однією з таких історій успіху є доля молодої жінки Марії, яка прибула до Кам’янця-Подільського разом зі своїми дітьми – 12-річною Софією та 8-річним Максимом – із Маріуполя. Її життя перевернулося в одну мить після того, як місто опинилося
в окупації. Під час спроби ви­їхати на мирну територію їй довелося пережити фільтрацію
та навіть жити в полі, рятуючи дітей від небезпеки. Після того, як її чоловіка мобілізували, во­-на залишилася сама, почуваючись загубленою та безпорадною.

– Це було так, ніби ми жили у страш­ному сні, з якого не могли прокинутися, – не стримуючи сліз, Марія почала розповідь про події, що немовби вирвали їх із реальності та кинули в найгірші випробування життя. – Коли почалася окупація, ми вже не були господарями власного життя. На кожному кроці чекала тривога: не знали, що принесе новий день. Одного ранку ми зрозуміли, що залишатися вдома більше не можна. Я зібрала все, що могла, – декілька змін одягу для дітей, трохи їжі, документи. І ми пішли…

Їхній шлях на мирну територію був сповнений небезпек, про які раніше Марія навіть не могла подумати. Але найстрашнішим випробуванням стала фільтрація.

– Нас вишикували, розділили. Це було найстрашніше, коли ти не знаєш, що з тобою буде за декілька хвилин, коли не розумієш, чи побачиш дітей знову. На кожному обличчі – страх. Їхні запитання звучали, ніби постріли: «Кто? Куда? С кем контактировали?». Ми не мали права на помилку.

Марія стискає руки, її голос стає тремтливим:

– Вони перевіряли все – кожен документ, кожен телефон. Діти плакали, просилися додому, а я не могла їх заспокоїти. Серце стискалося від жаху, коли вони забрали мо­го сина на допит. Мені здавалося, що мій світ розлетівся на шматки.

Після декількох годин невизначеності, підозр і принижень Марії з дітьми вдалося пройти фільтрацію. Але вони не змогли одразу потрапити на безпечну територію і наступні декілька днів провели просто в полі, ховаючись від постійної загрози, що хтось може їх знайти. Без даху над головою, з мінімумом їжі вони просто чекали, молячись, щоб залишитися живими.

– Я не могла спати. Кожен шум ви­кликав паніку. Я просто сиділа, обіймала дітей і повторювала їм, що все буде добре. Хоча сама вже не вірила в ці слова.

Згодом їм вдалося знайти людей, які допомогли вибратися на безпечну територію. Але життя сім’ї змінилося назавжди. Чоловіка мобілізували, і вона залишилася сама в чужому місті з двома дітьми, без жодної опори. Але саме тоді, коли здавалося, що світ зламав її остаточно, Марія натрапила на Центр жит­тєстійкості.
Тут вона почала відновлювати не тільки віру в себе, але й віру в те, що після найстрашніших випробувань завжди приходить полегшення.

– Вони допомогли мені знайти сили йти далі. Я зрозуміла, що життєстійкість – це не просто про виживання, а про вміння встати після падіння.

Прийшовши до Центру жит­тєстійкості, ця жінка знайшла не тільки психологічну підтримку, але й віру в те, що можна почати життя спочатку. Разом із фахівцями вона поступово відновлювала свій внутрішній ресурс і навчилася справлятися зі страхом та тривогою. Сьогодні її діти відвідують школу. Вона активно залучена до місцевого волонтерського руху та допомагає іншим переселенцям, показуючи на власному прикладі, що після найтемніших моментів завжди настає світло.

Історії, як ця, дають надію й іншим відвідувачам центру, а робота психологів продовжує змінювати життя, відкриваючи шлях до відновлення і життєстійкості.

Ольга ГОЛУБ.