«СУТНІСТЬ «РУССКОГО МІРА» – СПЛЮНДРУВАТИ І ЗАЛИШИТИ ЗГАРИЩЕ»

Ще під час навчання в університеті на хіміка Дмитро дав друзям слово стати на захист України. Обіцянки дотримався, і вже 5 років – офіцер у ЗСУ. Виконував завдання в зоні проведення АТО/ООС. Після повномасштабки розміновував деокуповану Херсонщину та готував ворогові сюрпризи на Донеччині.

Про історії війни, які в па­м’я­ті зафільмувалися одним стоп-кадром, спілкуємося з капітаном Дмитром ТРЕТЯКОМ:
– Розпочинав службу в 11 окремому понтонно-мостовому батальйоні, а згодом перевівся до Центру розмінування, – розповідає військовий. – До повномасштабки виконував завдання в зоні проведення ООС. Там здобув перший бойовий досвід, але тоді було набагато простіше, й робота непильна – обслуговували мінні поля. Чули мінометні обстрі­ли, але стріляли далеко від нас. Дрон уперше побачили, коли при­їжджало ОБСЄ. «Пташку» підняли, аби перевірити їм маршрут прямування. Росіяни одразу затихли, а коли гості поїхали, на заміноване нами поле терористи «насипали». Заїжджали в Бахмут – гарне українське місто, там висіли українські прапори, звучала українська мова. Нині це місто росіяни розбили, понівечили, знищили. Власне, такою є сутність «русского міра» – сплюндрувати і залишити після себе згарище.

– Чи їздили по досвід за кордон?
– У Німеччині опанував американську інженерну машину розгородження на основі танку M1 Abrams. У ній все ідеально, вона тиха і справно працює. Єдиний мінус – розхід пального. Завели, заглушили – і близько 80 літрів пального «з’їла» (усміхається). Але для американців це не проблема. Знаю, що ця техніка використовувалася під час нашого літнього контрнаступу-2023.

– Де застала велика війна?
– У наряді. Подивився новини, поглянув на карту – росіяни перли з різних напрямків. Частина хлопців поїхала на оборону столиці. Мене залишили в місті, всі були напоготові, бо ж не знали, чи посунуть «визволителі» вглиб країни. Я входив до складу антитерористичної групи. Ми всі були озброєні й готові зайняти певну позицію в разі наступу.

– Коли поїхали на завдання?
– Поїхав на розмінування де­окупованої Херсонщини. Знищували те, що росіяни залишили після себе, а залишили чимало. Займалися переважно гуманітарним розмінуванням. Снаряди, міни, гранати, ВОГи, гранатометні постріли – чого тільки не знаходили. Очищали наші родючі чорноземи, адже фермери не могли вийти в поле. Там багато опинилося смертельного непотребу через те, що не все долітало до місця призначення, а приземлялося в полі. Уже після тижня розмінування я не міг порахувати, скільки всього познаходили. Це тонни! Ну, якщо ми мінометних мін знаходили стільки, що не могли за один раз в «Урал» повантажити. То уявіть масштаби. Працювали від ранку і до вечора. Ретельно перевіряли кожен сантиметр чорнозему, адже залишена міна могла накоїти лиха. Спілкувалися з головою Посад-Покровської ОТГ. До речі, сміливий чоловік. Із його слів, коли п…ри хотіли наблизитися до села й лізли очеретом, він їх по­мітив, узяв бензин і підпалив ті зарості. Вдалося відлякати цю нечисть. Керівник громади ніку­-ди не тікав, а допомагав ЗСУ. Те херсонське село росіяни так і не окупували, але зруйнували. Потрапило воно у програму реконструкції знищених війною населених пунктів. Коли через декілька місяців довелося знову побувати в тих краях, чув, як продавчиня радісно розповідала, що вже має дах над головою. Багато російського «сміття» знаходили і в аеропорту Чорнобаївки. – продовжує капітан Дмитро Третяк. – Їдеш дорогою, дивишся у вікно, а там снаряди і міни валяються. Їх залишили, коли росіян звідти вибили. Одного разу зібрали щедрий «уро­жай» мін і снарядів, зробили заклад­ку і все знищили. Добряче гахнуло. Вибух був такий, що на блокпості по­ліцейські поховалися (усміхається). А блокпост був за кілометр. Багато чого підривали. Мені це подобалося. Я люблю саперну справу, вона мене завжди інтригувала.

– Знаю, що крайня ротація не була такою райдужною. Розкажіть, як змінилася війна.
– Базувалися ми у Краматорсь­ку. Я був командиром групи. Справді, там уже зовсім інша війна. Херсонщина – це дитяча пісочниця. На Донеччині просто так не походиш – московити не дозволять. У перші два тижні ще могли за ніч встановити понад 70 мін, а далі все менше і менше – 60, 50, 40… Одну пекельну нічку й досі па­м’ятаю. Отримали завдання – замінувати перехрестя в Парасковіївці. Доїхати до місця призначення неможливо. Водій довіз до певної точки, а далі взяли по 2-3 міни і пішли. З нами був провідник, який уперше йшов цією дорогою. З великими труднощами дісталися до села. Наша група з мінами йшла верхньою частиною дороги. Інша – низом і з єгозою. І тут чую – дзижчить. Мене засік дрон. І розумію, що не наш. На мені було антитепловізійне пончо. Я присів, але ж розумію, що «пташка» мене бачить, а на плечах – міни. Кидаю їх убік і відбігаю метрів на 5, до стовпів ліній електропередач. Чую – вихід, і за 5 метрів від мене розривається 120-мм мінометна міна. Почав перебігати до будівлі, й тут – другий вихід прицільно на танкові міни, які я скинув. Встиг застрибнути всередину, але дрон не полишив мене вистежувати. Вийти на зв’язок по рації до своїх не зміг, бо його заглушили. Чую – новий вихід уже в місце, де ховалися мої хлопці. Дивлюся, а вони групкою вибігають. Кричу їм, аби мчали на точку евакуації. Але через шум вони, звісно, не почули. А ворог переключився на них. Що робити? Чекаю. Ніби затихло. Вибігаю в темряву і падаю в яму від КАБу. Пробую вилізати, але плутаюся в пончо – воно ж довге і незручне. Наступаю на нього ногами, знову скочуюся донизу. Ледве виліз, відчуваю – щось мені дуже легко. РПС-ка злетіла, а я ж за неї гроші платив, що я її там лишу (усміхається). Розшукав і гайда в посадку, а наді мною знову дрон. Здаля почув голоси хлопців. Не знаю як, але дрон мене загубив. Я кинувся до своїх, знайшов старшого сапера, який зазнав контузії. Він ховався в сараї під стіною, і туди прилетіла «120-ка». Так, одного знайшов, уже легше стало. Пішли шукати інших. Знайшли ще одного, але третього немає. Знову дрон. Річ у тому, що у ворожих дронах не встигає закінчитися батарея, як росіяни вже новий на підмогу відправляють. Думаю, перечекаємо і підемо в село. Згодом усе затихло. І тут командир іншої групи Богдан повідомив, що наш боєць у них. Для нас це було полегшення. Не без пригод виходили. Бо йшли дорогою, яку кацапи замінували ПФМ-1 («лепесток»). Попередньо знали, що там може бути заміновано, але вийти могли лише тією місцевістю. Тож, коли побачив сліди мінування, йшли швидко, бо позаду дрони, і обережно, бо під ногами могли бути міни. З Божою допомогою вийшли живі-здорові. Це була найризикованіша ситуація. На тому курахівському напрямку, який був одним із найжорсткіших, дронів – як бджіл.

– Ситуацій, що лоскотали нер­ви, мали вдосталь?
– Так. Якось і сам опинився в ролі провідника, показуючи дорогу двом групам. Прихопив у рюкзак необхідне спорядження, щоб «од­норазки» глушити. За 100 метрів від лісу залишив хлопців, а сам пішов, аби знайти дорогу попри ліс. Там було дві стежинки: одна пряма вела до лісу, а друга – одразу за краєм лісу, тож я її і обрав. І менше ніж за хвилину чую, як уся пряма дорога «120-ми утюжиться». Десь дрон таки мене засік, і москалі почали на­сипати, за 30-50 метрів від мене ви­бухають снаряди. А я сиджу і прос­то чекаю. Прилетіло і хлопцям, які мене чекали. Врятувало те, що снаряди падали і не всі розривалися.

– Гумор присутній на війні?
– Без нього не вижити. Кумедно було, коли вітали побратима з позивним «Дід» із 50-річчям. Він приготував смачні наїдки, а ми купили йому торт і символічно «замінували». От це було весело! Тепер одна історія здається кумедною, але тоді було не до сміху. Працювали із хлопцями з 72-ки «Чорні Запорожці». Мали замінувати ділянку місцевості. Командир іншої групи розповів, що неподалік від цієї точки – наші дронщики, і в них можна перепочити. Спочатку водій Славік на хамері повіз саперів із мінами. Ми мали їхати легковиком. Повертається Славік і каже: «Хлопці, обережно їдьте, там на дорозі щось лежить!». Заїхати маємо «по сіряку», коли ще дорогу видно, бо з увімкненими фарами їхати не варіант. І тут у рацію нам кажуть, що вилетіли «одноразки». Чекаємо 15 хвилин, «сіряк» закінчився, а дрони ще літають. Вирішуємо їхати. Проїжджаємо метрів 50, і машина на чомусь стопориться. Їхати далі не можемо, зверху щось літає, вийти немає як. Думаю: «Ну, все, приїхали». Але Женя, наш водій, не розгубився. Йому вдалося здати назад. Виявляється, ми напоролися на хвіст від «Града», що застряг в асфальті. Пересіли в хамер, доїхали до краю посадки, а далі треба кілометр іти пішки. Зробили декілька кроків, як раптом стало світло. Блис­кавкою пробігли вперед. Чи то бу­-ла фотопастка, чи скид, – досі залишається загадкою. Дійшли до позиції дронщиків, лисячої такої нори, а там нікого немає – ні людей, ні апаратури. Пішли на ще одну позицію дронщиків, а вона розстріляна, вогонь горить. Повертаємося назад. Чуємо: під’їжджає машина до посадки з увімкненими фарами. Аж кортіло вийти і запитати: «Хлопці, ви хто?». Постояла трохи і поїхала. Ми вилізли, але тут знову небо «брудне». Вкотре ліземо в нору, і так разів 10 – то хтось під’їде, то дрон гуде. З нами був військовий із великою антидроновою рушницею, то йому було найважче шмигати туди і назад. Нарешті дочекалися слушного моменту і почали працювати. Важко було, місцевість незнайома, ще й темінь, хоч в око стрель. Встановили десь близько 30 мін. І тут за 100 метрів від нас прилітає мінометка. Після курахівського напрямку, коли прилітало за метрів 20-30 від нас, то це ще можна працювати. Але звідкись взявся «шахед», на щастя, його збили. А ми зрозуміли, що робити тут нічого, бо скоро почне світати. Згодом дізналися, що дрон­щиків тоді перекинули на інший напрямок, а машина під посадку під’­їжджала наша. Наші ж нас і кошмарили.

– Дмитре, що для Вас є закінченням війни?
– Я чітко розумію, що війну потрібно не просто закінчити, а виграти. Надто багато життів покладено на вівтар Перемоги. Ми мусимо докласти більше зусиль, аби зупинити кремлівського карлика. Не хочеться, аби війна прийшла сюди. Коли бачиш, як ракети руйнують будинки цивільних, як під за­валами вмирають діти, серце крається від болю і палає ненавистю до окупантів. Агресорам під боком не потрібна Україна – вільна, незалежна. Вони всіма можливостями показують, мовляв, дивіться, українці повстали на майдані, і як їм тепер погано. А чому нам погано? Бо москалі принесли війну до нас. Росія століттями не дає нам жити, тому маємо на­завжди скинути ті російські кайдан­ки. Я вірю, що нам вдасться подужати ворога, адже боронимо своє.

– Що важливе в роботі сапера?
– Якось один капітан, який нас навчав, зауважив: «У роботі сапера важливо підібрати слушний момент і тоді максимально швидко працювати». Відтоді я теж керуюся цим правилом. Наша ротація добігала кінця. Працювали на лиманському напрямку, встановлювали окупантам «гарячу зустріч» у разі прориву, аби вони напоролися на наші сюрпризи і не заїхали в посадку. Далі від посадки була танкова дорога, якою наші танкісти проїжджали. І зав­дання було за можливості замінувати біля тієї дороги. В голові весь час була думка виконати й це зав­дання. Якось вирішили підійти ближче, але почався обстріл. Наші били, а росіяни відбивалися. Пізніше у штабі дізналися, що російський БТР залетів, але підірвався на мінах, за ним – ще один. Із техніки висипалися рашисти, і наші дали їм прикурити. Через день ми знову вирушили на цю ж позицію. Доробили розпочате. А мені все кортить замінувати ще й поблизу танкової дороги, але тоді теж не вдалося. І тут уже крайній наш вихід за ротацію. Я домовився за платформу, й нам підвезли 40 мін. Тоді й природа стала на наш бік. Командиру іншої групи, з якою працювали, кажу: « Я підійду до тієї дороги, подивлюся, що там робиться. А ви тим часом споряджайте міни і мені підносьте. Я сам їх винесу і встановлю». Дивлюся: туман над п….ми позиціями, що за сто метрів від нас. Нас не видно, і це вже добре. Хлопці носять міни, а я швидко працюю. Залишаються чотири міни, і зависає дрон. Після Парасковіївки я не дуже люблю, коли наді мною щось зависає і не пролітає, а я – з мінами. Хлопцям махнув, щоб відступали, а сам кинувся доробити розпочате. Буквально за лічені хвилини ми вста­новили 40 мін. Я вважаю це завдання складним, його вдалося швидко виконати в ідеально підібраний момент.

– Наскільки важливі сапери на полі бою?
– Практикою доведено, що са­пери йдуть попереду. Завжди. Навіть коли десантники йдуть на штурм позицій, попереду йде сапер і розміновує їм шлях. Для сапера найважливіше – дотримання заходів безпеки. А ще розуміння того, як спрацьовує вибухонебезпечний предмет. Не можна залишатися на книжковому рівні, зазубрити всі ТТХ і блиснути розумом. Сапер має постійно вдосконалюватися. Важливі фізична загартованість і витривалість. Адже потрібно носити важкі міни, єгозу на значні відстані. А ще, на мою думку, не останню роль відіграє фортуна. Вона рятує на полі бою, і треба народитися під щасливою зіркою.

– Чи користувалися росіяни якимись хитромудрими комбінаціями при встановленні ВНП?
– На сьогодні росіяни мають дрони, авіацію, артилерію, та й фронт на місці не стоїть. Якби фронт стояв, і ми йшли в наступ, тоді можна було б думати про якісь міни-сюрпризи. І вони їх вдосконалюють, але не масово. Коли сапер проти сапера – це хитра гра. Під час ООС хлопці з Центру розмінування знаходили радянський неконтакт­ний вибуховий пристрій «Охота». Він здатен керувати 5 протипіхотними мінами. Пристрій перебуває в пасивному режимі, а при появі цілі в радіусі 120-150 метрів її помічає сейсмічний датчик, що розміщений у землі поряд і реагує тільки на рух людини. Тоді й спрацьовує. Цей комплект досить продуманий, був засекреченою зброєю срср. Використовувався в Афганістані. Кажуть, аби знешкодити комплект, до нього під’їжджали на віслюку. Я вважаю цей комплект геніальним як на свій час, і навіть тепер він наробив би багато шкоди. І нам щас­тить, що ми його не зустрічаємо на полі бою.

– Маєте талісман-охоронець?
– Так. Це монета, яку сам зробив. На ній нічого не зображено, але вона постійно зі мною.

– Сапери вірять у забобони?
– Ну, в саперів є один забобон – вони ніколи не прощаються перед виїздом.

Відділення комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля».