«НЕ МОЖУ ПРОСТО ТАК СИДІТИ І ЧЕКАТИ»

Є люди, які своїм прикладом надихають інших, показуючи, що навіть найважчі випробування можуть стати джерелом сили і не зможуть вибити з життєвої колії. Однією з них є відома подільська письменниця, поетеса, журналістка, радіо- і телеведуча Оксана РАДУШИНСЬКА, яка нещодавно з волонтерською місією відвідала Кам’янець-Подільський. «Подолянин» поспілкувався з майстринею слова напередодні Дня української писемності та мови (27 жовтня), аби дізнатися детальніше, як, попри всі труднощі, письменниці вдалося досягти таких вершин.

ТВОРЧИМИ СТЕЖКАМИ ПИСЬМЕННИЦІ

– Пані Оксано, відвідавши Ка­м’янець-Подільський, які враження залишилися?
– Кам’янець – це завжди дуже гарно, навіть святково. Особли­во для тих, хто не живе тут, хто приїжджає і має нагоду помилуватися цією архітектурою. Тим більше ми були в частині Старого міста. Це не перший мій візит до Кам’янця, але щоразу цікаво й радісно.

– Оксано Петрівно, з чого ж розпочалася Ваша творча стежина?
– Народилася у Старокостянтинові, що на Хмельниччині, де і навчалася у школі. Потім здобула освіту журналістки в Київсь­ко­му укртелерадіоінституті, далі на­вчалася в Інституті соціальних технологій Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» за фахом «Видавнича справа та редагування». А вірші почала писати ще до того, як пішла до школи. Це було таке дитяче захоплення, прос­то своєрідна гра. Але з часом пе­рейшло в більш професійний рівень.

– Коли Ви зрозуміли, що пое­зія – це більше, ніж звичайне захоплення?
– У 19 років у мене вийшла перша збірка поезій «На крилах мрій». Але по-справжньому письменницею, поетесою я себе усвідомила після перемоги в конкурсі «Коронація слова», коли мій твір отримав першу премію. Це справді було так знаково для мене і стало своєрідним рубіконом, коли зрозуміла, що це вже не гра, не забавки, не хобі, а саме слово – це те, з чим я маю працювати і в що я маю вкладатися. Бо це моя стезя, якою треба йти.

– У Вас багато відзнак, нагород. Одна з таких – це орден княгині Ольги ІІІ ступеня. Коли саме Ви його отримали?
– Отримала 2009 року за літературну, журналістську, громадську діяльності. Це така сукупність активностей, покликаних на популяризацію українського слова, на розвиток літератури.

– Пані Оксано, з чого черпає­те натхнення?
– Натхнення потрібно впійма­ти, якщо воно є. І з ним треба ще вміти працювати. Це дуже ефемерна річ. Якщо натхнення немає, але працювати треба, то це вже треба домовлятися зі своєю музою.

– Під час війни пишеться так само, як і раніше?
– Відверто скажу, що під час повномасштабного вторгнення з натхненням не дуже добре. Справді, пишеться мало. Причина цього зрозуміла. Інші враження, інший настрій, інша реальність. Така, яка не дуже спонукає до творчості. Один із моїх життєвих принципів – у поганому настрої не писати. Я переконана, що слово несе енергетику, воно передає настрій того, хто написав його чи вимовив. Тому намагаюся братися до творення, до написання віршів чи прози, коли є більш-менш спокійний настрій на душі. Та, на жаль, він нині рідко буває. Але все одно трохи пишеться, трохи твориться.

– Ви – і письменниця, і поетеса, і журналістка, радіо- й телеведуча. До чого ж більше лежить душа?
– За освітою я – журналістка. Тому мені дуже подобається ця робота. Спробувала себе в різних галузях журналістики, починаючи від газетярської, коли писала статті, з колегами верстали газету, вичитували. Тележурналістика – ще одне крило цієї ж роботи. Це робота з камерою, з глядачами, з гостями передачі. За 20 років професійної діяльності я себе спробувала в різних жанрах журналістики. Всі вони цікаві, між собою в чомусь перегукуються, а в чомусь зовсім не схожі. Але, певно, найулюбленішим напрямком все-таки залишається радіожурналістика, робота з голосом. Це таке, що мені найбільше подо­бається.

«ЦЯ ВІЙНА НЕ ЧИЯСЬ, ВОНА – НАША»

– Крім цього, Ви – ще й волонтерка. 2 жовтня із «Творчою сотнею «Рух до Перемоги» в Кам’янець-Подільському фаховому коледжі культури і мистецтв організували мистецько-волонтерський концерт. Розкажіть, будь ласка, як давно Ви створили цю громадську організацію?
– Волонтерська діяльність «Творчої сотні» на поприщі культури розпочалася у квітні 2014 року, коли в Україні почалася війна. А са­ме після анексії Криму і часткового захоп­лен­ня Донбасу, сходу України. Тоді когось мобілізували, хтось пішов добровольцем на війну. А я собі розуміла, що не можу просто так сидіти і чекати, коли все це закінчиться, коли інші все там зроблять, – розповідає Ок­сана Радушинська. – І що я вмію найкраще робити – це організовувати концерти, говорити. Тому і виникла ідея спрямувати свої зусилля саме в напрямок культурологічний. Ми регулярно щомісяця здійснювали виїзди в зону АТО/ООС. Об’їздили всю територію війни на той час, яку не називали «війною». Також влаштовуємо патріотичні заходи зі студентами, де можна подурачитися, посміятися, поспівати. Але разом із тим у процесі цього всього говориться про нас, про Україну, про нашу силу, незламність, про Збройні сили.

– У колективі є і військовослужбов­ці. Як саме вони долучилися до «Творчої сотні»?
– Усі залучаються із власної волі, це волонтерство, ніхто за це грошей не платить. Кожен із нас має свою роботу, а волонтерству виділяємо свій час, свої знання, свою енергію безкоштовно на благо інших. Зокрема, 42 Гарнізонний будинок офіцерів (м.Старокостянтинів) із нами від самого початку, на чолі з начальником майором Олександром ПЕТРУКОМ. Це симбіоз громадської організації та військово-культурної установи. Свого часу ми взагалі були першими в Україні, хто розпочав таку діяльність. Також у нашій команді ще є працівник 42-го Гарнізонного будинку офіцерів Сергій СКОП (за сумісництвом звукорежисер), старший сержант ЗСУ Павло МИХАЛЬЧИШИН, артистка Хмельницької обласної філармонії Алла КОРОПОВА, незмінний водій Сергій ГРИЩУК. У нас команда свідомих людей, які розуміють, що ця війна не чиясь, вона – наша.

– З ким іще співпрацюєте?
– Із 2014 року і донині співпрацюємо з Головним управлінням морально-психологічного забезпечення Збройних сил України.

– Оксано Петрівно, яка головна місія «Творчої сотні «Рух до Перемоги»?
– Ми не лише співаємо, читаємо поезії, жартуємо. Під час концертів виконуємо психологічну роботу, щоб армійці могли прожити емоції. Можливо, досить часто закриті, які люди не дозволяють собі проживати на війні, але це все накопичується, їх треба випус­ти­ти. Тому хтось може поплакати, посміятися.

– Чи важко Вам даються довгі дороги?
– Звичайно, як і кожній людині. Тим більше мені через те, що пересуваюся в колісному кріслі, це в рази важче. Але все ж має якийсь певний сенс… Я розумію, навіщо це роблю.

– Пані Оксано, хто є Вашою підтримкою й опорою?
– Звичайно, це батьки, які підтримують мене в усьому. Починаючи від того часу, коли я вагалася, чи видавати першу книжку своєї поезії. І вони таки наполягли, що книга має вийти. Тепер їх уже понад 30. І всі роки наших поїздок батьки завжди разом зі мною. Вони, до речі, теж є волонтерами «Творчої сотні».

– Про що мрієте?
– Мрія, напевно, в усіх одна – це Перемога. І, звичайно, після нашої Перемоги в мирній Україні реалізовуватися як людина, як письменниця, тому що є багато задумів, багато творів, які ще мають бути написані. Але спершу – Перемога!

Довідка: Оксана Радушинська народилася 27 вересня 1979 р. у Старокостянтинові. Середню освіту отримала в місцевій ЗОШ №8. Після закінчення школи здобула освіту журналістки в Київському укртелерадіоінституті, далі навчалася в Інституті соціальних технологій Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» (спеціальність «Видавнича справа та редагування»).
Оксана Петрівна – досить відома журналістка та літераторка на Хмельниччині. У неї державна відзнака; більше ніж пів сотні перемог у різноманітних літературних, журналістських конкурсах та преміях, серед яких і найпрестижніші в країні; декілька десятків співавторських книг і чимало авторських: «На крилах мрій» (1999 р.), «Світанкові сни» (2000 р.), «Казки яблуневого снігопаду» (2001 р.), «Неспівані пісні про щастя» (2002 р.), «Сповідь дощу» (2003 р.), «Навпіл iз долею» (2004 р.), «Стукав сніг…» (2005 р.) та книг дитячих віршів: «Сонячне зайченя» (2004 р.), «Абетка для малят» (2005 р.), «Віршики для малят» (2006 р.), «Абетка дошколярика-пішоходика» (2006 р.) та «Українські свята» (2007 р.) тощо. А за активну громадську роботу її нагороджували на всеукраїнському та міжнародному рівнях. Чого тільки варті такі відзнаки, як-от «Українська Мадонна десятиліття», «Жінка ІІІ тисячоліття», грант Президента України для обдарованої молоді та перемога у двох номінаціях у Всеукраїнському літературному конкурсі «Коронація слова», де саме її романи, вперше надіслані на конкурс, відзначили з-поміж тисяч рукописів. Ця велика жінка з навди­вовижу сильним характером є кавалером Ордена княгині Ольги ІІІ ступеня, членом Національної спілки журналістів України (з 2002 р.), членом Хмельницької літературної спілки «Поділля» (з 2003 р.), членом Міжнародної співдружності письменницьких спілок (із 2004 р.), членом Національної спілки письменників України (з 2006 р.).

Поезії Оксани Радушинської:

***
А мені від тебе небагато треба:
Просто, лише знати, що ти в світі є,
Просто, пити воду із одного неба,
Як заграва рання на землі встає.
А мені від тебе треба зовсім мало:
Знати, що ти в щасті, наче у росі.
І щоб твоє серце болю не зазнало…
От і все, що хочу. То й бажання всі.
А мені від тебе треба на мізинець,
На корівку божу посеред трави.
Чи колись між люду (отакий гостинець),
Щоб на хвильку очі стрілись. Й відвели…

***
Я знаю все: я снилася для тебе,
Коли заходив дощ в осінній сад.
А небо?
На колодку взяли небо
Напередодні жовтолистих свят.

Я знаю все: ти стукав в ніч, як в душу
Й дощі паслись здичавіло з роси.
Ой, небо…
Покуйовдившись, на грушню
Вляглось чи до зорі, чи до весни.
Я знаю все!
Я знаю?
Я не знаю…
За ожередю пам’яті – сліди.
То я в твій сон із трьох темниць втікаю,
Та спотикаюся в ножі розрив-трави.

Якби я знала… Ой, якби ж я знала
Який гнідий ті греблі перейде,
Яким мечем рубати днів забрала,
Зі слів яких молитва поведе?..

Якби… Якби…
…А дощ цілує руки…
Осінній дощ із присмаком весни
І ще – чи то кориці, чи розлуки…
…Якби я знала все.
Якби знав ти…

Сюзанна СИРОТЮК.