НАС УСІХ ЦЯ ВІЙНА ЗМІНИЛА

Війна приносить багато лиха і стає сімейною проблемою, адже загибель близької людини, зникнення безвісти чи полон стають відкритою раною для цілої родини. Навіть очікування на повернення з фронту чи дзвінок дорогої людини перетворюється на справжню муку, яку досить важко перенес­ти самостійно. У Кам’янці-Подільському вже із січня 2023 року діють Дні віднови та групи підтримки для родичів військовослужбовців ЗСУ, які проводять сестри згромадження Найсвятішого Ізбавителя УГКЦ. Про досвід таких вікендів та дію Бога в житті цих родин розповіла настоятелька монастиря cест­ра Оксана ПЕЛЕХ.

– Як у сестер-монахинь виник­ла ідея проводити Дні віднови для родичів військовослужбовців, і для яких груп вони призначені?
– Від початку повномасштабного вторгнення ми мали нагоду активно долучитися до підтримки наших військових, переважно завдяки жертводавцям із-за кордону. Родичі деяких наших сестер служили і досі перебувають на фронті, тож ми почали безпосередньо допомагати військовим підрозділам. Із часом виникла ідея проводити зустрічі для родин військовослужбовців, яка належить їм самим. У Кам’янці-Подільському в нашому монастирі ми вже багато років проводимо групу для жінок різного віку, чоловіки чи сини багатьох із них вступили до лав Збройних сил України, тож вони зініціювали саме такі зустрічі. Там мають нагоду поспілкуватися, обмінятися проблемами, болями, надіями, адже вони, як ніхто інший, розуміють одна одну. Із часом від таких одноденних зустрічей народилося бажання проводити окремі вікенди, Дні духовної віднови, які призначені як для родичів полеглих героїв, безвіс­ти зниклих, які перебувають у полоні, чи тих, хто досі служить у ЗСУ.

– Чи можуть до вас звернутися невіруючі люди, але що шукають духовної або психологічної підтримки, середовище, де б могли вилити душевний біль?
– Звичайно, до нас можуть звертатися різні люди. Ми не запитуємо про приналежність до конфесії чи віру в Бога. Маємо досвід, коли дружини або матері військовослужбовців мають великі сумніви щодо дії Бога в житті. Адже в усьому цьому болі, який ми проживаємо, дуже часто віра може похитнутися. Тому про це ми говоримо, запрошуємо до молитви, до сповіді, але зовсім до цього не примушуємо. Бо основна мета цих зустрічей – дати рідним наших військових простір для спілкування і відчуття, що вони не самі, що поруч є інші люди, які проживають схожі почуття та стани. Часто в такий спосіб вони відчувають невидиму присутність Бога. З нами сестри, які є психологинями та психотерапевтками. Вони також можуть надати психологічну підтримку, пораду чи консультування, якщо люди цього потребують.

– Що буває найважче під час таких зустрічей? І де ви знаходите сили, щоб не лише вислуховувати людський біль, але й нести надію та розраду?
– Особисто для мене найважчими були перші наші Дні віднови для родичів загиблих героїв чи безвісти зниклих. Звичайно, ми особисто спілкуємося з багатьма людьми, проте коли збирається ціла група, де всі проживають щось схоже, але по-своєму різне, це неначе велика концентрація болю в одному місці. Що мені особисто дає силу – це відгуки учасників про невеличкі зміни в їхньому житті. Часто вони приїжджають пригніченими, а повертаються з якимось промінчи­-ком надії в серці. Чи знаходять у собі силу прийняти правду, якою б вона не була. Це дає натхнення та мотивацію організовувати далі такі Дні віднови, черпати нові знання, розвивати методи праці, щоб пропонувати цю можливість для більшої кількості людей.

– Пані Оксано, якщо не секрет, то яка історія найбільше торкнула Ваше серце, та що найбільше залишилося в пам’яті?
– Насправді мені важко виокремити якусь сімейну історію, бо кожна з них унікальна по-своєму і може стати великою силою та джерелом надії для інших. Особливо мене торкають матері та дружини, які, розповідаючи про дорогих їм людей, кажуть, що вони не могли вчинити інакше, що це був їхній свідомий вибір – стати на захист нашої держави, свободи та гідності. Й тепер вони намагаються жити гідно вибору їхніх синів, дочок, чоловіків чи братів.

– Чи правда, що на фронті, як кажуть, немає невіруючих, адже коли над головою зриваються снаряди, мимоволі згадуєш про Всевишнього….
– Це популярна в церковному середовищі фраза, яка, на мою думку, має дуже мало спільного з реальністю. Бо на війні, як і в будь-­якому іншому місці, присутні люди, які вірують, і це дає їм силу, але й також ті, хто визнає себе атеїстами. З мого досвіду спілкування: на фронті дуже часто переосмислюють­ся справжні цінності, ставлення до життя і також ставлення до віри.

– Проте чи були Ви тут свідками чудес, коли завдяки молитві рідних Бог рятував життя військових, і це змінювало життя цих родин?
– Насправді маю багато свідчень від різних людей і сімей. Військові розповідають, що невідома сила неначе відводила їх від якогось місця, де за мить зривалася граната чи був приліт. Інші виїжджали на неброньованих машинах у саме пекло, щоб витягнути побратимів, знаючи, що з ними нічого не станеться, і насправді так відбувалося. Для мене це речі, які не можна пояснити, які, напевне, можна назвати чудесами. Маю також інші свідчення від дружин, матерів, сестер, які молилися, дуже вірили, однак їхні близькі загинули, зникли безвісти або були важко поранені. Це теж частина нашої реальності. Адже віра, молитва – це не магічний засіб, це не добра казка із щасливим кінцем. Ці випадки породжують дуже багато запитань. Чому так, а не інакше? Чому одні врятовані, інші – ні? Думаю, колись у вічності ми матимемо відповіді. Переконана, що наші Герої, які, вірю, вже з Богом, заступаються з Небес за побратимів і допомагають нам у боротьбі. Напевно, найбільшим чудом є взаємопідтримка родин, які не закриваються у своєму болі. Незважаючи на втрату дорогої людини, вони продовжують вірити, працювати, підтримувати тих, які перебувають у такому самому горі чи зазнають схожого болю.

– Які методи для Днів духовної віднови застосовуєте, і в чому полягає специфіка арттерапії?
– Насамперед – створення такого безпечного середовища, де родичі наших військових можуть спілкуватися, обмінюватися досвідом, ділитися своїми болем і способом його переживання. Ми часто чуємо, що саме спілкування з тими, хто переживає схожий біль, насправді допомагає найкраще впоратися із ситуацією. По-друге – це, звичайно, духовна складова: молитва чи перебування просто в тиші, на природі, можливість приступити до Тайни сповіді або особистих розмов із сестрами-монахинями. Щодо арттерапії, то дотепер ми використовували малюнок на склі. Можемо малювати ікони або різ­номанітні патріотичні композиції. Малювання допомагає бути тут і тепер, виразити в малюнку власні емоції, які, можливо, важко висловити. Людина неначе вимальовує свій стрес, біль і переживання.

– Які запитання найчастіше ставлять діти, і як їм пояснити, наприклад, чому Бог допустив цю війну, смерть або каліцтво батька та страждання стількох невинних людей?
– Ми поки що не проводимо спеціальних занять для дітей військових. Це радше майстер-класи, щоб дати можливість батькам, дружинам чи матерям бути присутніми на наших зустрічах. Із дітьми займаються сестри або волонтери, які нам допомагають. Ми плануємо розширити нашу діяльність і також проводити окремі зустрічі для підлітків. Із дітьми найважливіше сприймати їхній біль чи запитання серйозно. Бо вони надзвичайно чутливі й розуміють набагато більше, ніж ми думаємо. Вважаю, що в нашому суспільстві є брак культури співчуття та підтримки.

– Війна залишає незгладимий слід у душі кожної людини, калічачи свідомість і психіку воїна. Що б порадили родичам, які після повернення військового з фронту зустрічають зовсім іншу людину, котра пережила і побачила занадто багато зла, і це її змінило не у кращий бік?
– Це, звичайно, дуже широка тема, про яку можна багато говорити, і про це вже написано багато книжок і статей. Із мого спостереження: багато чого залежить від того, які стосунки були в сім’ї перед війною. Там, де вони були справжніми, то мають набагато більше шансів прожити цей час війни і повернення з неї. Якщо відносини не були добрими, то це завдання ускладнюється, але, звичайно, все можливо. Найважливіше, щоб усе наше суспільство і передусім близькі та рідні військовослужбовців ціка­вилися й розуміли, що відбувається із психікою військових, коли вони перебувають на фронті. Тут особ­лива мудрість вимагається від дружин, щоб вони, з одного боку, бу­ли готовими зануритися у світ дорогої людини, а з іншого – були готовими, що їхній партнер не буде ділитися всім, що з ним відбулося на війні. Головне – не боятися говорити і шукати новий спосіб перебуван­ня разом та функціонування ро­дини. Прийняти, що побратими тепер є частиною вашої сім’ї. У жодному разі не ставитися до них із конкуренцією або ставити дорогу людину перед вибором: або я, або побратими. Тут потрібно дуже багато мудрості, второпності та бажання.

– Психологи кажуть, що ще більші проблеми Україну очікують після закінчення війни, коли ворог зникне, а рани і біль залишаться. Як, на Вашу думку, нам приготуватися вже сьогодні до довгого процесу зцілення суспільства?
– Думаю, насамперед треба усвідомити, що ми всі зранені війною. Цей процес буде довгим і болючим. Тим більше, що війна ще не закінчилася, і ми не знаємо, скільки вона ще триватиме. Я не вірю, що нині можна жити звичайним життям, адже ненормально жити нормально. Нашому суспільству треба відмовитися від ідеї, що військові повинні «повернутися до нормального життя». Нам усім разом треба шукати новий спосіб жити, працювати, служити, бо нас усіх ця війна змінила. Мені дуже імпонує думка, що той, хто думає чи каже інакше, бреше сам собі й отримає ще більші психологічні проблеми в майбутньому. Тому надзвичайно важливо дивитися в очі реальності, зокрема підтримувати військових, включатися в цю боротьбу. Коли настане час, тоді разом будемо працювати над нашим зціленням. Для родичів військових я б дуже радила шукати добре середовище спілкування, об’єднуватися з іншими рідними, створювати групи підтримки, бо там можна почерпнути дуже багато сили, інформації та натхнення.

Контактний номер для охочих узяти участь у Днях віднови для родин військовослужбовців чи зна­йти підтримку: 067-843-1579 (сест­ра Оксана).

Олександр БУЧКОВСЬКИЙ, військовослужбовець ЗСУ.