«МИ ВСЕ РОБИЛИ МАЖОРНО, АБИ РОСІЯНАМ СТАЛО МІНОРНО»

9 листопада – День працівників культури та майстрів народних мистецтв

Сьогодні Максим МОРОЗОВ – сержант ЗСУ, а донедавна працював директором міського Культурно-мистецького просвітницького центру в Дунаївцях. Взяв до рук зброю, аби звільнити Донецьк – місто, в якому народився, і де поховані батьки. Про те, як музикант став сапером, чим заманила саперна справа, і чи виношує пісню Перемоги, – дізнаємося в бійця, який служить у 143 Об’єднаному навчально-тренувальному центрі «Поділля».

– До появи росіян Донецьк був сучасним розвинутим містом. Коли збудували футбольний стадіон «Донбас Арена», я нічого кращого у своєму житті не бачив, це ноу-хау. Але «освободитєлі» чомусь вирішили, що можуть втручатися в чужу країну, все руйнувати і відбирати життя. Я не знаю, чи вціліла батьківська квартира і могили батьків, але впевнений, що Донецьк знову стане українським, – переконаний співрозмовник.

Максим навчався в Донецькому музичному училищі, звідки пішов на строкову службу, яку проходив у Кам’янці-Подільському. Відтоді це місто стало рідним. Згодом уклав контракт на службу, після закінчення якого повернувся до цивільної професії музиканта.

– У мене є чорна пляма в біографії. Був час, коли працював зі Стасом Михайловим. Коли перебував у ротації, думав відшукати його в Донецьку, але поки не вдалося, – жартує військовий.

Деякий час Максим працював у ЦКіМ «Розмай». Із 2014-го з музикантами «Пісенного мережива» їздили на схід із волонтерською допомогою та розважали бійців піснею. З 2018-го очолив Дунаєвецький БК, самотужки облаштував там професійну сту­дію звукозапису, організовував різні культурно-мистецькі заходи. Жив, творив, планував, але все змінило повномасштабне вторгнення. Будинок культури став місцем допомоги переселенцям. Друзі Максима з-за кор­дону передавали ліки, одяг, продукти для переселенців, а він усе це забирав на кордоні й роздавав людям. Коли отримав повістку, повернувся у стрій, вивчився на сапера і змінив трубу та синтезатор на ТМ-62. Навесні військовослужбовець вирушив на Донеччину, де виконував завдання в підпорядкуванні однієї з десантно-штурмових бригад.

– У ролі сапера це була перша ротація і набутий досвід. Майже побував удома – був за 17 км. Працював не лише з ПТМ-62, а й мінами іноземного виробництва. Саперна справа цікава і водночас небезпечна. Це як юний технік у дитинстві займався, модельки різні ліпив, а тепер усе по-дорослому. Там можна імпровізувати, як у музиці. Тому ми все робили мажорно, аби росіянам стало мінорно. Нас називали бойовими їжаками за нашу рішучість і здатність вистояти у складних умовах. Бо були моменти, коли ми виходили на завдання під звуки мінометів. Наші також не мовчали, відповідали, все літало над нашими головами. І от між цим усім ходили «їжаки», – каже військовий. – Робили все, аби сповільнити наступ росіян на деякі населені пункти. І недавно побачив відео, як російська техніка підірвалася там, де для них ми підготували пастку. Обстріли там майже не припиняються. Також кишить дронами-камікадзе. Одного разу під час ева­куації дрон зробив скид непода­лік від авто, на якому їхали. Звук такий, ніби металом по металу шкряб­нули.

Кожен день на передовій – це боротьба. Боротьба не лише з ворогом, а й із власними страхами. Щодня треба залишатися сконцентрованим, коли працюєш із предметом, який містить вибухову речовину, та ще й робиш це під ворожий акомпанемент. У такі моменти, як зізнається Максим, серце б’ється в сотні разів швидше від адреналіну.

– Пам’ятаю, як я вперше потрапив під обстріл. Здавалося, що світ завмер, і водночас час прискорився. Я тоді думав про родину, і ця думка давала мені сили, аби не зупинятися, не здаватися. Були моменти, коли прильоти були настільки близькими, що здавалося – ось-ось усе закінчиться. Одного разу чекали на евакуацію і почули: пішли виходи. За свистом зрозуміли, що в наш бік. Нас шестеро залягли під кущем, а над нами все літало. Притихло на якусь мить, і тут знову обстріл. Зачаїлися. І цього разу минулося. Потім з’ясувалося, що ми були ніби в колі, навколо якого доб­ряче прилетіло. Неподалік у сховку ще й снаряди лежали. Дякувати Богу, обійшлося.

Думки про родину, гумор і мо­литви, за словами сапера, до­помагали пережити важкі моменти.

– Якось росіяни настільки потужно крили, що я згадав усі молитви і навіть вигадав власні. Не думав, що знаю «Отче наш» напам’ять (усмі­хається). Чули свист, який переходив на шипіння від реактивних снарядів. Тоді відчув на собі, як то віді­рватися від землі. Скрутився калачиком і згадав цю пісню. Приліт – і підлітаю від землі, новий приліт – і знову підлітаю. Потім дізналися, що нас підкидало від детонації снарядів. Після обстрілу вийшли, а там величезне дерево лежить, неподалік – вирва, таке враження, ніби армагедон пронісся.

На війні сапер навчився цінувати прості речі: новий день, кожен радісний момент, усмішку побратимів, розмови з рідними. На цій ротації хлопці започаткували власну традицію: на зав­дання виїжджали раніше, аби заїхати на каву. Спочатку кава – потім міни. Під час ротації військові опікувалися і покинутими домашніми тваринами:

– Там, де ми жили, був пес, якого я назвав Чорним через забарвлення. Він завжди проводжав нас на завдання, а коли поверталися і заїжджали у вуличку, біг зустрічати. Ми вгощали його сарделькою чи курячою ніжкою. А ще мали у господарстві Толяна – чорного кота. Він охороняв територію і відганяв чужих котів. Коли їхали додому, і в житло поселялися наші хлопці, то за списком передавали їм два ліжка, Толяна і Чорного.

Найважчий момент, як пригадує військовий, відбувся тоді, коли він травмував коліно і не зміг піти з групою на завдання. Він відвіз хлопців і чекав:

– Побратими мали встановити інженерне загородження. Вони працювали фактично «на нулі». Через сильний обстріл не змогли вибратися на світанку і не виходили на зв’язок до 13.00. Додому вони повернулися під вечір. Для мене тоді був важкий момент, адже дуже хвилювався за хлопців. А наприкінці ротації вже вони за мене хвилювалися. Під час крайнього завдання росіяни гатили по-дорослому неподалік від нас. Із боку дачного масиву падав «Сонцепік», поруч – заграва від «Градів». Вухо вловлює гуркіт від бронемашини Bushmaster, яка мчить за нами. А я йду, дивлюся на це все, і складається враження, ніби стою вдома на оглядовому майданчику і спостерігаю за салютом. Хлопці кажуть, що ховалися, хвилювалися, бо не змогли знайти мене, а я милувався «вогняним шоу».

Перебуваючи в Покровську, військовому було цікаво зазирнути в місцевий Будинок культури. Напитав, де він розташований, і таки знайшов. Правда, від будівлі залишилися лише стіни, росіяни ж не шкодують нікого і нічого. Погляд зупинився на банері з написом: «Тут народився Щедрик».

– Я здивувався, адже знаю, що Микола Леонтович, автор «Щедрика», який став всесвітньо відомим хітом «Carol of the Bells», навчався в Кам’янці-Подільському. Звідси Українська республіканська капела понесла у світ цей витвір. Уже по­вернувшись додому, з’ясував, що частину свого життя Микола Леонтович провів на Донеччині, а точніше в селі Гришине (нині – Покровськ).

Максим зізнається, що на війні нелегко, але має захистити найцінніше: землю, родину, Україну. І закликає дужих чоловіків не сидіти на дивані, не шукати різні відмовки, а йти до війська, щоб зупинити ворога:

– Коли я одягаю форму, усвідомлюю, що від моїх дій залежить безпека тих, кого я люблю, і тих, хто потребує нашого захисту. Кожен день на фронті – це новий виклик. Але я знаю, за що воюю. Я бачу обличчя близьких, які чекають на мене вдома, які мріють про мирне життя, про те, як знову зберемося за столом, будемо сміятися і ра­діти. Це додає мені сил. Це змушує йти вперед, навіть коли важко. Перемога для мене – це футбольний матч «Динамо – Шахтар» на «Донбас Арені» та нова пісня про незламність українських захисників, яка залунає на все Поділля. Ми будемо боротися, поки не досягнемо миру. Адже мир – це те, чого ми прагнемо, чого гідні. І я вірю: ми переможемо!

На відомій стелі на в’їзді та виїзді з Донецької області військовий залишив шеврон своєї військової частини. І сьогодні робить усе можливе, аби окупована частина Донеччини та інших регіонів України назавжди стала вільною від російського чобота.

Відділення комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля».