«Я БАЧУ НАШУ ПЕРЕМОГУ»
13 листопада – Міжнародний день незрячих
Сьогодні у світі відзначається Міжнародний день незрячих. Ми поділимося історією сапера – Героя Віталія ГАЛІЦИНА, який на війні зазнав важких поранень, залишився без зору, але мужньо сприйняв вирок долі, не втратив волі жити далі та працювати задля Перемоги в 143 Об’єднаному навчально-тренувальному центрі «Поділля».
Віталій в ЗСУ – з 1991 р. Всі ці роки залишався відданим ризикованій, але вкрай потрібній саперній справі. Стояв біля джерел створення унікального та єдиного в Україні Центру розмінування, де служив начальником відділу підготовки. За роки служби із миротворчою місією побував в Іраку, приборкав не одну сотню вибухонебезпечних предметів, очистив від небезпечних пасток чимало територій. За вислугою років звільнився зі служби у званні полковника у запасі. Але із початком збройної агресії росії проти України добровольцем пішов захищати Україну:
– Поблизу Новоазовська був у складі групи інструкторів, яка навчала саперної справи особовий склад добровольчого батальйону «АЗОВ». Крім підготовки, ще й виконував бойові завдання. 26 серпня 2014 року на нашу групу бойовики здійснили диверсійний акт. Нам замінували машину, і внаслідок вибуху загинув мій найкращий друг, теж полковник у відставці, розвідник «Кузьміч». Саме він взяв на себе основну силу вибуху, врятувавши мене і ще одного бійця від смерті. Я втратив зір, отримав контузію, поранення руки та черевної порожнини. Досі не можу пройти флюорографію через чималу кількість дрібних осколків у тілі. Лікувався у Маріуполі, Дніпрі, Києві, а також у військовому шпиталі Німеччини та США. Далі на мене чекала тривала реабілітація вдома і нове життя. Я так говорю, що мав старе життя, а тепер у мене нове.
У новому житті Віталій став героєм документальної стрічки «Вдивляючись у темряву», яка показала проблеми ветеранів та інтеграцію незрячих до повноцінного життя в суспільстві. Зокрема, як Віталію та його матері Людмилі Владиславівні довелося вступити в боротьбу з бюрократичною системою, аби оформити першу групу інвалідності.
– До речі, зйомки тривали три роки. У фільмі є сюжет, коли я з психологом спілкуємося з пораненими хлопцями та дівчатами (загалом мене часто запрошують на такі зустрічі). І я завжди наголошую: потрібно ставити собі запитання, не чому так сталося, а навіщо? Значить, свою місію на землі ми не завершили, і є завдання, які маємо виконати. Фільм став слушною можливістю довести собі та таким же пораненим бійцям, що життя не зупинилося. Навіть якщо ти не бачиш, треба продовжувати жити, допомагати іншим, віддавати себе Батьківщині, працювати, створювати сім’ї, народжувати дітей. Декілька років тому я зустрів свою другу половинку, кохану Іванку, з якою почуваюся щасливим. Хочу поставити в приклад ще мого друга Сашка із Хмельницького, з яким познайомилися під час лікування в США. Він теж втратив зір, пережив ампутацію ноги та протезування, але продовжує жити, служити, захопився психологією, створив сім’ю, має дитину. Він не опустив рук, не впав у депресію. Я знаю, що призвичаїтися до нового життя нелегко, але потрібно поставити собі мету та впевнено йти до неї. Сьогодні я – працівник ЗСУ і продовжую передавати свої знання та досвід солдатам, сержантам, офіцерам. Навчаю розпізнавати небезпеку та правильно діяти в умовах, де на кожному кроці може бути смертельна пастка. Всі ми працюємо на одне – на нашу Перемогу. І щиро вірю, що настане день, коли в Україні запанує вічний мир!
Віталій Галіцин доводить: навіть в умовах безнадійності можна знайти шлях вперед. Його відданість службі, українському народові, турбота про свою сім’ю є найкращим прикладом сили духу, яку не здолає ні війна, ні біль, ні темрява.
Відділення комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля».
