МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ В РУКАХ НЕСКОРЕНИХ

18 листопада – День сержанта ЗСУ

Вячеслав ФЕДЬКО за десять років служби пройшов шлях від солдата до сержанта, лідера, на якого покладаються, якому довіряють, до якого дослухаються. Успішно пройшов багаторівневу підготовку сержантського складу. Його історія – це історія не тільки про службу, а й про те, як стати опорою для інших, як через випробування знайти свою мету та не зламатися в найскладніші моменти.
Вячеслав пройшов строкову службу, працював у пожежній частині та 2014-го, коли Україна переживала найскладніші моменти історії, уклав контракт і став у стрій. Тоді він не знав, що чекає попереду, не міг уявити, що стане частиною великої боротьби за незалежність. Він вирішив служити.

– Коли я прийшов в армію, дронів не було. Тепер маємо FPV-дрони, шахеди, які надають ворогу кращі можливос­-ті для спостереження і скидів боєприпасів. Теперішня вій­-на – це війна не тільки на землі, а й у повітрі, – каже Вяче­слав.

Бойовий досвід водій-­сапер здобув під час не­одноразових ротацій на схід. Тоді, як пригадує, мінували шляхи, дороги, поля. Одним із найяскравіших спогадів став обстріл 2015 року. Він і побратим саме заправляли техніку, коли почули дивне «лупотіння», а потім побачили яскраві спалахи:

– Це були «Смерчі», – згадує військовий. – Ними терористи обстріляли Краматорськ. Ми кинулися в укриття. Відтоді я не люблю са­люти.

Війна – це постійний ризик, вибухи і обстріли. Вона гартує і вчить у важкі моменти швидко ухвалювати рішення, від яких залежить власне життя і життя побратимів. Вячеслав згадав, як під час одного із завдань з-під вогню евакуював побратимів.

– Якось виконували зав­дання в районі шахти «Бу­тівка». Під час обстрілу в КамАЗа вилетіло скло, він був весь побитий, радіатор пробитий, дивом уціліли дзер­кала. І мені довелося швид­ко на такій потрощеній ван­тажівці вивозити хлопців. Це був січень. Їхали так, що в побратимів сльози були на очах. Досі пам’ятаю цю кар­тину: 100 км/год на спідомет­рі, я мчу, а в дзеркалі бачу клуби диму від обстрілу. От то­ді я, мабуть, обігнав смерть. Я не міг дозволити собі помилку. Бо від моїх рішень залежало власне життя і тих, кого перевозив.

Коли контракт закінчився, а на сході ситуація більш-менш стабілізувалася, чоловік повернувся до цивільного життя. Працював водієм за кордоном, адже з дитинства на ти із машинами. За день до повномасштабного вторгнення отримав візу, але на Захід не поїхав.

– Я не міг залишити країну в найважчий для неї момент, – розповідає сержант Вячеслав ФЕДЬКО. – Тим паче, тут родина, тут побратими, які стали частинкою сім’ї. І 30-річчя у квітні 2022-го зустрів, їдучи в ротацію на Донеччину. Я був водієм і завжди їхав першим. Під вибухами та обстрілами перевозив побратимів. Це небезпечно, бо не знаєш, що чекає за рогом. Але щоразу, коли сідав за кермо, розумів, що відповідаю за життя хлопців, яких везу. Хамер – це, безсумнівно, безпечна машина. Але вона привертає увагу окупантів, і в неї починає летіти все. Скільки б разів не ризикував, завжди міцно тримав кермо. Кожна ротація – новий досвід. І хоча ризики високі, розумієш: треба йти далі, треба вистояти заради тих, хто вірить у тебе. І саме такі най­екстремальніші ситуації залишаються в пам’яті на все життя. Це, на­приклад, коли сидиш у хаті й чуєш, як тричі пролітає дрон; коли вночі під обстрілами і без фар вивозиш саперів; коли на твоїх очах обстрілю­ють машину побратима, з ним зникає зв’язок, але потім чуєш, як машина повертається на пробитому колесі, й радієш, що друг вирулив.

Нині Вячеслав – інструктор. Досвід став цінним не лише для нього самого, а й для тих, кого на­вчає:

– Керувати машиною – це технічне завдання, де можна більше покладатися на свою майстерність і досвід. Працювати з людьми – це інший досвід. Тут важливо бути лідером, наставником, прикладом для підлеглих. Мої нові обов’язки – це не лише передати знання про саперну справу, а й допомогти мобілізованим адаптуватися, мотивувати їх. Навчити людину після 40 років, яка все життя працювала в іншій галузі, – відповідальна і нелегка справа. Кожен сержант – це не просто вищий підлеглий після командира, це – опора для бійців. Я не лише даю вказівки, а й піклуюся про кожного з них.

Співрозмовник уже не бачить себе в цивільному житті. Для ньо­го армія – це не просто професія, а покликання, де він викладається сповна і щодня робить усе можливе, аби в Україні нарешті запанував мир. Він впевнений, що Україна переможе, й не допускає навіть тіні сумніву:

– Війна з росією – це не просто боротьба за території, це вирішальний бій за наше право на майбут­-нє, за наше право бути вільними. Знищити окупанта – це чітка мета і тверде переконання. Хто правий – той і переможе. А правда на боці українців!

Історія Вячеслава – це не лише історія про одного військовослужбовця, а й про кожного, хто бореться за мир та майбутнє існування України.

Відділення комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля».