ПОЛІГ У БОЮ ЗА УКРАЇНУ
Того трагічного серпневого дня він пішов із побратимами на завдання замість бійця, котрий тієї миті не почувався готовим до серйозних випробувань. Це сталося за два дні до дня народження його матері.
Так, коротка інформація про загибель Юрія ЗАХАРЧЕНКА, втім, як і про інших полеглих Героїв, з’являлася у пресі, та друзі, знайомі, сусіди, переживаючи втрату, телефонували, просили написати про Юрія більш детально.
На перший погляд, він був звичайною людиною з незаможної родини. Після ЗОШ №7 навчався на механіка в технікумі харчової промисловості, після строкової служби деякий час ходив у море на одному з далекосхідних рибальських суден. Та Юрія завжди тягнуло до рідної гавані. Отож, повернувшись додому, разом із братом започаткував власну справу (відкрив СТО). Рішучий, наполегливий, ніколи не вирішував своїх питань за рахунок інших – усе сам.
Здебільшого мовчазний, зазвичай своїх емоцій не виказував, хоча у глибині душі переймався невдалими людськими долями, жалів неприлаштованих, тих, хто не знайшов себе в житті… Якось холодного вечора побачив безхатька – голодного, змерзлого, в благенькій одежині… Заговорив із ним. Той зізнався, що відігрівається у трубі. Юрій дав йому грошей, а ще зняв із себе куртку і віддав бідоласі.
Таких, як Юрій, нібито немало, – працював, донатив на ЗСУ без зайвих слів (справжнє добро робиться тихо, а все решта – театр), турбувався про сім’ю (його донька нині навчається в десятому класі), у вільний час, якого було не так уже й багато, любив порибалити, подорожувати, посадив молодий сад…
Лютий 2022-го зруйнував підступно всі плани, мрії чоловіка. Двадцять четвертого Юрій прийшов провідати брата (брат Володимир щойно повернувся з лікарні після операції): «Один із нас повинен піти на захист України, а ти поки що піклуйся про дітей і маму».
Біля військкомату шикувалася черга з добровольців. Ніхто не прискіпувався до стану здоров’я охочих негайно вирушити на захист країни. Тож на початку березня Юрій уже був під Києвом.
Про якусь матеріальну винагороду перші добровольці навіть не замислювалися, – згадує Володимир Захарченко, – адже Юрій був достатньо забезпеченим. Не за тим пішов на захист Батьківщини. Воював і на Донбасі, і на Херсонщині, Миколаївщині…
А загинув на Сумщині, в Писарівці, що за декілька кілометрів від кордону з ворожою державою, виконуючи логістику для підрозділів ЗСУ в Курській області.
За жорстоких, нелюдських умов ніколи не скаржився, маючи проблеми зі здоров’ям. Звісно, удостоєний і нагород за бойові заслуги. Хоча мав і поранення, але навіть натяку на право «списатися», бо ж і мамі Тетяні Юхимівні майже вісімдесят, не зрозумів би і не пробачив би. Ні, про жоден свій крок за два з половиною роки активних бойових дій Юрій не жалкував… У нього була тверда позиція щодо власного призначення.
І сьогодні ті, хто знав Юрія, просто не хочуть вірити в його смерть. Алла Мартинюк (її родина десятиліттями дружила з Юрієвою) показувала мені власні вірші, присвячені світлій пам’яті друга:
А я вже не плачу,
Бо сліз вже нема…
Ти янголом став і полинув на небо…
О, Боже, як важко і сумно без тебе…
А кажуть, що з часом біль цей мине,
Неправда, ця рана ще більше пече…
Із кожним днем Алея Слави стає довшою… Сумні сигнали авто з вантажем «двісті» викликають щирі сльози в людей, які ніколи не знали цих Героїв, але справжній біль залишається тільки в душах рідних. Та ось наразі ми говоримо з Володимиром Захарченком про післяпоховальний період, коли рідним Юрія довелося збирати купу довідок. Військкомат і РАЦС надали їх дуже швидко, без жодних затримок, а от в офісі однієї з установ не змогли усвідомити, хто перед ними, – висували якісь зовсім незрозумілі причини. Байдужість цих чиновниць зашкалювала. Відверте неспівчуття до старенької згорьованої матері та брата загиблого відчувалося в кожному слові та поведінці «документодавців». І це дуже прикро, бо ж ідеться навіть не про відсутність емпатії, а про більш глобальне – нам не вистачає єдності, згуртованості навколо великої біди, що прийшла до країни. От коли кожного буде це пекти, боліти (бо це також зброя), можемо очікувати на Перемогу в найширшому розумінні цього слова.
А тим часом рідня Юрія Захарченка, як і сотні кам’янчан, мало не щодня відвідує кладовище, де спочивають вічним сном Воїни Світла, бо забуття – то є найстрашніше. Воно породжує нове зло.
Лариса МАСЛОВА.
