Середа, 19 Лютого 2025 р.
23 Січня 2025

ДЕСЯТЬ РОКІВ У ПОЛОНІ НЕВІДОМОСТІ

Війна в нашій країні триває вже понад десять років. Років, які вмістили в собі нескінченну кількість втрат, зруйнованих життів і розбитих сердець. Скільки сліз пролито, скільки слів залишилися недоказаними? Скільки історій обірвалося на півслові, не дійшовши до свого завершення? Кожна нова звістка про загибель чи зникнення Героїв – це новий удар, від якого серце розривається навпіл. Але найстрашніше – це невідомість. Життя в постійних пошуках, у нескінченних здогадках і надії, яка то запалюється, то гасне, – це тягар, що не під силу пояснити. Очікування дзвінка чи звістки, що, можливо, поверне минуле, стає щоденним ритуалом. Кожен новий день – це боротьба за крихту віри, за можливість колись почути рідний голос. Саме про це з болем у серці «ПОДОЛЯНИНУ» розповіла Дар’я ВАЛІЦЬКА, донька зниклого безвісти Героя Віталія РЕМІШЕВСЬКОГО.

Дар’я ВаліцькаВіталій Ремішевський

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДОВІДКА. Віталій Валентинович Ремішевський (17 липня 1974 р. – зниклий безвісти від 20 січня 2015 р.) – солдат Збройних сил України, старший водій 95-ї окремої аеромобільної бригади, учасник російсько-­української війни. Проживав у с.Голосків. Був у складі миротворчих місій в Іраку (16 місяців) та Лівані. 2006 р. звільнився з 30-го полку, працював далекобійником, таксистом. 2014-го доєднався до лав ЗСУ за мобілізацією. 20 січня 2015-го зник безвісти після бою з російськими збройними формуваннями поблизу аеропорту Донецька – неподалік від с.Піски тактична група потрапила під обстріли терористів. У Героя залишилися дружина, два сини, донька та четверо внуків. 1 серпня 2014 р. в газеті «ПОДОЛЯНИН» вийшло інтерв’ю з Віталієм Ремішевським «Воювати повинні ті, хто має досвід», яке доступне на сайті газети.

– Мені було одинадцять, як тато 2014 року пішов на війну, тоді ще в АТО. Від’їзд був дуже важкий. Ми з братами плакали, благали, щоб не їхав, – ділиться пані Дар’я. – Але він просто вибіг із хати, бо знав, що його там чекали побратими.

– Коли дізналися про трагедію?
– Батько був на свята вдома у відпустці. 11 січня він поїхав із дому до Житомира. В той час був водієм автобуса, перевозив наших захисників. 18 січня сказав, що поїде до Харкова, але насправді поїхав в інший бік – у с.Піски. 19 січня 2015 р., о 19.30, був останній дзвінок. Він побажав нам спокійної ночі та у слухавку кричав, що нас усіх любить. 20 січня побратими нам сказали, що тато загинув, розірвало на маленькі частини, пізніше телефонували і сказали, що везуть обгоріле тіло. Мама наполягла, що без ДНК нікого приймати не буде. Відтоді почалися наші активні пошу­-ки. Ми здавали ДНК: я, брат, мама. І донині жодних збігів не знайшли.

– Дар’є, чи зверталися Ви до органів влади, щоб вони допомогли з пошуком батька?
– Так, зверталися і до місцевої влади, і до волонтерів, але у відповідь на наші запити сказали: «Його ніде немає».

– Чи залишилися речі батька, що нагадують про нього?
– Так, залишилися. Навіть після того, як він зник, нам привезли його речі. У нас є його бушлат, медалі, грамоти. На деяких медалях написано «Посмертно», і це дуже ранить. Ці речі завжди поруч як нагадування про батька і про те, що все це чекає на нього. Крім речей, є ще його документи. Але трапився один дивний випадок: мама була на операції, і їй якийсь невідомий чоловік приніс чорний пакет. У ньому були документи батька, які нібито згоріли разом із ним. Але вони були цілими – без жодної плями. Ми досі не знаємо, як ці документи опинилися в руках того чоловіка.

– Як Ваша мама справляється з цим болем?
– Їй дуже важко. Вона переживає за всіх – за нас, за внуків. Її серце буквально розривається. Особливо тепер, під час повномасштабної війни. Вона багато плаче. Іноді йде прибирати, щоб хоч трохи відволіктися. Це її спосіб випустити біль.

– Ви казали, що не плакали багато років. Чому?
– Так, до 18 років я майже не плакала. Я завжди думала: якщо заплачу, то заплаче і мама. Я стримувала себе заради неї. Ми одна для одної стали підтримкою, мусимо триматися разом. Намагаємося не опускати рук. Коли комусь із нас важко, всі завжди поруч.

– Як Ви справляєтеся з невідомістю?
– Із цим неможливо боротися. Ти просто в цьому живеш. Щодня виходиш на вулицю і шукаєш його поглядом. Дивишся на перехожих, вивчаєш їхні риси обличчя, чи вони такі, як і в нього. Моніториш відео, телеграм-групи, дивишся фото полонених чи загиблих. Це дуже страшно. Але і зупинитися вже неможливо.

– Що б Ви порадили тим, хто нині перебуває в такому ж становищі?
– Я можу порадити тільки одне: вірити. Просто вірити і чекати. Не слухати жорстоких людей, які можуть сказати щось, не замислюючись, як це ранить. Це дуже боляче, коли чуєш таке слово, але важливо триматися. Молитися, жити з на­дією, що одного дня все зміниться. Не втрачайте віри! Люди жорстокі, але не дозволяйте їм вбивати вашу надію. Вірте, шукайте і чекайте. Невідомість – це страшно, але важливо триматися за надію. Молитися, спілкуватися з іншими людьми, які переживають те саме. Тільки так можна витримати.

– Що б Ви сказали батькові, якби могли з ним зараз поговорити?
– Дуже багато чого. У нього вже є четверо внуків, яких він ніколи не бачив. У нього залишилися троє дітей, які були зовсім маленькими, коли він пішов. Брати, хоч і старші, тоді ще багато чого не розуміли. Якби він прийшов зараз, то був би шокований тим, як ми виросли, як змінилися, – продовжує донька Героя. – Я б сказала, як сильно його любимо і як його чекаємо. Хотіла б, аби він знав, що ми пишаємося ним і ніколи не переставали його шукати. Він був для нас Героєм і залишиться ним назавжди.

Ця історія – не просто розповідь про родинний біль, це дзеркало невідомості, в якій живуть тисячі українських родин, чиї близькі зникли безвісти. У ній поєднані невтомні пошуки, боротьба з байдужістю, віра в краще та страшна реальність війни. І поки родини чекають зник­лих рідних, ми повинні пам’ятати про них, підтримувати та робити все можливе, щоб кожен знайдений Герой отримав заслужену шану, а кожна зникла доля стала відомою.

Сюзанна СИРОТЮК.